– Марино, ви народилися в Одесі, навчалися у
Харкові, спробували себе вже у трьох українських театрах і зупинилися на
Київському театрі драми і комедії. З чого почалося ваше захоплення театром?
– Все почалося з вистави в Одеському музично-драматичному театрі, на яку привели мене батьки. Тоді мені було років 5-6. Там було багато дітей на сцені. Я зрозуміла, що хочу бути поруч з ними. Я сказала про це батькам, і вони знайшли для мене театральну студію. Я займалася в театральних гуртках, потім в театральному ліцеї, і після школи вирішила вступати на акторську спеціальність.
– А чому поїхали вступати саме в Харків, а не
в Київ чи Львів?
– Тому що це була стратегія. В мене було бажання вступати в усі театральні університети. Я їздила в Київ, пройшла відбірковий тур і отримала довідку про можливість вступати. Вже влітку в Харкові іспити були раніше, ніж в Києві. Тож я поїхала спершу в Харків і там вступила. Мені так усе там сподобалось: і місто, і люди, і викладачі, і сам університет, його атмосфера. Зрозуміла, що вже не поїду далі, що саме тут хочу вчитися і жити. Це був курс Олександра Павловича Могили й Ангеліни Василівни Філіппової. Це чоловік з дружиною, вони набирали разом. Третьою викладачкою була Лариса Володимирівна Луніна. Вони вперше набирали курс саме в цьому університеті. Про цей період у мене залишилися найкращі спогади.
– Чим саме запам’яталося навчання?
– Викладачі – актори харківських театрів – були дружньою, міцною командою, тож і нас, своїх студентів, теж намагалися зробити її частиною. Вони йшли проти правил університету на благо своїх учнів, і мені це подобалося. Так сталося, що на другому курсі я завагітніла, була страшенно розгублена. Прийшла до Ангеліни Василівни за порадою, бо не хотіла кидати навчання. Вона мене заспокоїла і дозволила вчитися далі, обіцяючи оберігати і допомагати. Тож я до кінця вагітності ходила на пари і після народження дитини, як тільки змогла, продовжила навчання. Я дуже вдячна за це своїм викладачам. Так само і в навчанні, вони діяли не за шаблонами навчальної програми, а мали за мету виховати зі своїх студентів хороших акторів, ділилися своїми вміннями, досвідом. Учили як діяти в разі різних ситуацій, які можуть раптом виникнути на сцені. По-батьківськи боролися за кожне бюджетне місце, опікувалися нами. І нічого при цьому не боялися. Ми відчували себе за надійною стіною.
– Мабуть, викладачі і покликали вас у
Харківський драматичний театр?
– Так, чотири студенти проходили прослуховування в театрі в кінці третього курсу. Мене і мого однокурсника прийняли в трупу, тож на четвертому курсі ми закінчували навчання і вже грали в театрі. Знаю, що потім когось взяли в Харківський театр музкомедії, кількох – у ТЮГ. Загалом, більшість курсу залишилася в професії.
– Чому через три роки вирішили переїхати в
Одесу?
– Тут особиста історія. Було важко в Харкові. А в Одесі є свій дім, батьки, які мені допомогли з доглядом дитини. І хотілося професійного розвитку. Мети працювати саме в Одеському музично-драматичному театрі не було, я просто прийшла на виставу «Щастя поруч» у постановці Дмитра Богомазова, побачила рівень театру, його трупи, і захотілося бути на такому ж професійному рівні. Домовилася про прослуховування і пройшла його. Мені пощастило, бо в театрі якраз пішла в декрет одна акторка, і я підійшла за типажем. Тоді театром керував ще Ігор Равицький.
– Яких героїнь на одеській сцені ви могли б
назвати важливими у вашому творчому розвитку?
– Мені пощастило з ролями, режисерами, виставами. Це був час потужного професійного зросту. Важливими були Агафія в «Одруженні» і Марічка в «Тінях забутих предків», а також Галина в «Останньому дні літа» і Зеліма в «Турандот» у постановці Івана Уривського, Коцюба в «Шинкарці» та Ірина в «Сімейних сценах» – Ігоря Равицького, Таня у «Вона його любила» – Станіслава Жиркова, Левкіппа в «Енеїді ХХІ» – Максима Голенка, Ольга у «Фантомах» – Тетяни Губрій. Кожна героїня була важливою, тому когось виділити важко.
– Багато цікавих ролей, але знову ви
переїжджаєте, цього разу в Київ. Чому?
– Це було свідоме рішення. На той час ми з актором Костею Кириленком були парою і вирішили їхати, щоб і далі розвиватися у професії.
– В Театрі драми і комедії?
– Так, їхали саме в цей театр. У цей час Тамара Трунова оголосила кастинг для акторів у виставу «Дім». Мені сподобалася п’єса британської драматургині Ніколи МакКартні, героїня Джо, яку я обрала собі для прослуховування. Тож я поїхала на кастинг, пройшла його і досі граю цю виставу, а Джо є однією з моїх улюблених героїнь. Нас із Костею прийняли до цього театру.
Спершу було багато вводів у діючі вистави. Зі Станіславом Жирковим працювала у виставах «Батько» Флоріана Зеллера і «Хлібне перемир’я» Сергія Жадана. Цей театр давав і дає нині багато можливостей для навчання і розвитку. Наприклад, цікавий досвід отримала в роботі над виставою «Моменти» італійського режисера Маттео Спіацці, яку ми граємо в спеціально створених масках. Режисер проводив багато тренажів, щоб ми навчилися «розмовляти», передавати свої емоції та бажання мовою тіла. Важливий досвід я отримала також у роботі з Тамарою Труновою. У її виставу «Погані дороги» я вже вводилася після повномасштабного вторгнення, і з цією постановкою у перший рік війни ми їздили в тур Європою. Тоді я грала одну з дівчат-школярок, а зараз граю журналістку Юлю з останньої новели, яка потрапила в полон. Цю ж роль я зіграла у фільмі «Погані дороги».
– Читала про цей тур Європою. Після вистав
були обговорення, і ви більш детально могли розказати про війну, яка почалася
ще у 2014 році. Яка була тоді реакція європейців?
– Це був мій перший вихід на сцену після початку повномасштабного вторгнення. Пам’ятаю той період, коли я і мої колеги не розуміли, чим можемо допомогти, бути корисними і важливими у цій війні. Були сумніви, чи вийдемо ми ще колись на сцену, чи варто взагалі займатися акторством?.. «Погані дороги» стали першою виставою, яку ми грали з новими відчуттями себе і світу. І це вистава про нашу війну. Монологи героїні, яку грала Катерина Качан, про поїздку сходом – Донбас, Маріуполь – сприймалися зовсім по-іншому. З’явилися інші реакції, внутрішні процеси, що з тобою відбувалися на сцені – ось це найбільше запам’яталося.
І важливість говорити з глядачем різних країн, які не наближені до теми війни в Україні, можливість передавати їм той досвід, який ми проживаємо – це крок за кроком дало відчуття внутрішньої опори. Так я знову знайшла сенс у своїй професії. А з осені театр запрацював. Я з донькою рік жила в Німеччині, і весною 2023-го ми повернулися в Київ. Для нас це було найкращим рішенням. Ми мали хороші умови життя в Німеччині, пропозиції роботи, хороша школа для навчання доньки, але страшенно хотілося додому. На другий день після повернення я побігла в театр побачитися з колегами. В Києві я відчуваю себе на своєму місці. Я закохана в людей і театр, в якому я працюю.
– Ви брали участь у кількох закордонних
проєктах, коли жили в Німеччині?
– Після туру Європою я грала у «Хлібному перемир’ї», яке поставили німецькі режисери Маркус Бартль і Філіп К’єфер. Далі була прем’єра вистави «Ha*l*t» Тамари Трунової в Берліні і «Зелені коридори» німецького режисера Яна-Крістофа Гокеля в Мюнхені. І вже коли я була в Києві, Станіслав Жирков запропонував зіграти у виставі «Листівки зі Сходу».
– В Театрі драми і комедії недавно відбулася
прем’єра вистави «Ha*l*t». Це та сама вистава?
– Та сама, але трохи інші актори грають, і моменти в деяких сценах змінилися. Історія цієї вистави цікава, адже до повномасштабного вторгнення ми з Тамарою Труновою працювали над постановкою «Гамлета» Шекспіра. У назві «Hamlet» викреслені дві букви, й вийшло слово «halt», що означає «зупинка». Це рефлексія на виставу, яка не відбулася, і за яких причин вона не сталася. Це був свого роду психотерапевтичний досвід, бо вистава базується на текстах Шекспіра та особистих історіях кожного актора. Відбулося переосмислення п’єси Шекспіра з огляду на час і умови, в яких ми зараз живемо.
– По-сучасному прочитаний і «Отелло» у
постановці Оксани Дмітрієвої: Отелло і його воїни повернулися після війни з
турками додому і намагаються адаптуватися до мирного життя. У виставі піднято
важливі й водночас важкі теми, які є близькими сучасним українцям. Це
посттравматичний синдром у військових, проблеми, з якими стикаються їхні
дружини, питання довіри до своїх побратимів, своїх рідних… Розкажіть про роботу
над роллю Дездемони.
– При всій важкості тем, репетиційний процес проходив досить легко, бо ми були на одній хвилі з режисеркою і чітко розуміли, який має бути результат. Це була злагоджена командна робота. Щодо моєї героїні – це був змішаний пошук над образом. Більше я витягувала і шукала її в собі, з тих моментів, як я розумію, відчуваю цю жінку. Також героїня зліплена і зі спостережень за іншими людьми, подібними подружніми парами… В цілому, мені дуже подобається Театр драми і комедії тим, що він говорить на актуальні теми, не боїться піднімати гострі соціальні питання, спонукає публіку до роздумів і обговорень, пошуку вирішення проблем.
– Фільми, в яких ви знімалися, теж піднімають
соціальні питання. Дебютували ви одразу в головній ролі у фільмі «Погані
дороги» Наталки Ворожбит, вірно?
– Так. Це був мій дебют в кіно, і Наталки Ворожбит як кінорежисерки. Тоді я ще працювала в Одесі, коли кастинг-директорка запропонувала мені пройти проби. Але спершу вона дала мені прочитати сценарій, бо багато хто на етапі ознайомлення з текстом вже відмовлявся. Коли я прочитала першу сцену, вона мені сподобалася, і я поїхала на кастинг в Київ. Там я і познайомилася з Наталкою Ворожбит, ми почитали діалог зі сценарію. І вже наступного разу мені підбирали партнера. Ним став прекрасний Юрій Кулинич.
Участь у цьому фільмі – це джекпот для мене. У мене не було досвіду зйомок у кіно, а це зовсім інша специфіка. Я і досі не вважаю, що у мене вже є якась база, на яку я можу спертися. На жаль, в університетах нас цьому не вчать, а мені б хотілося. Коли я вперше зіткнулася зі специфікою кіно, була, м’яко кажучи, вражена. Але з цим проєктом мені дуже пощастило, бо і з режисеркою, і з партнером, і з усією знімальною командою працювалося прекрасно. Я просто їм довірилася і робила все за своїми відчуттями. Десь за чотири дні ми зняли нашу новелу. Але до того багато читали, розмовляли і готувалися. Дивилися інтерв’ю з жінками, які були в полоні, багато історій розповідала Наталка.
– Цей фільм отримав нагороди, як і наступний
за вашої участі – «Цензорка» словацького кінорежисера Петера Керекеша.
– Три роки знімався цей фільм на території справжньої в’язниці в Одесі. Це був теж цікавий емоційний досвід. Місцями було важко. Відбулася зміна мого ставлення до ув’язнених, пізнання системи в’язниці і її процесів. Я заглибилася у світ, про який нічого не знала, лише мала далеке уявлення через призму телебачення.
З цією стрічкою ми багато поїздили по фестивалях. Я була на прем’єрі на Венеційському кінофестивалі, де фільм отримав нагороду за найкращий сценарій. У Чикаго нагороду отримав режисер, у Франції – гран-прі фестивалю. Фільм художньо-документальний і привідкриває завісу життя людей у в’язниці.
– Зокрема жінок, які вагітні і мають дітей до
трьох років. У фільмі звучить тема материнства під час ув’язнення.
– Так, є окремі в’язниці, де жінки можуть жити і виховувати своїх дітей до трьох років. А далі їх або забирають якісь родичі, або віддають у сиротинець. Дитину моєї героїні усиновлює сама цензорка – працівниця в’язниці, яка слідкує за цензурою у листуванні ув’язнених. Такі щасливі історії бувають, але у реальній історії, за якою знятий цей фільм, дитину віддали у дитячий будинок. Ірина Кір’язєва, яка знялася у ролі цензорки, дійсно колись працювала у Чорноморській виправній колонії №74. З нею познайомився режисер і запропонував зніматися.
Саме Ірина розповіла історію Люби Василини, у фільмі – Лесі, яку я граю. Люба погодилася знятися у фільмі у ролі моєї подруги. Загалом, більшість персонажів, яких бачить глядач, є реальними людьми, не акторами. Ув’язнені жінки розповідають свої власні історії.
– У короткометражці «Ти в порядку?» ви
знімалися вже після повномасштабного вторгнення…
– Так, якраз тоді жила в Німеччині. Мені написала Наталка Ворожбит про свою ідею і спитала, чи зможу я прилетіти в Австрію. Я прилетіла, і ми зняли фільм за два дні. Це стрічка про жінок з дітьми, які опинилися за кордоном, але мали вже травматичний досвід війни. Як вони живуть у цих теплих мирних країнах, чи все у них в порядку, як запитує сама назва стрічки, як і чому вони реагують на, здавалося б, прості і звичайні речі, ситуації, не так як усі…
– Чи плануються театральні чи кінопрем’єри за
вашої участі найближчим часом?
– Поки ні, після двох прем’єр у театрі у мене період відпочинку. Але в грудні я їду грати «Зелені коридори» в Мюнхен. Це історія про чотирьох жінок, які виїхали після початку війни за кордон. Я граю харків’янку, у якої троє дітей, чоловік на війні, а будинок розбомбили. Це буде останній показ на базі театру. Режисер хоче зберегти цю виставу і возити по фестивалях, щоб розповідати правду про війну в Україні. Він дуже любить її, як і ми – актори. Інших трьох героїнь грають українські акторки – дві з Криму, одна з Маріуполя, які зараз живуть у Німеччині, німців грають німецькі актори.
А ще Ян-Крістоф Гокель разом з режисером з Цюріха знімає про мене фільм. Але його прем’єра буде ще не скоро. Вони вже побували в Києві, в моєму театрі, зняли виставу «Отелло», поїхали в Одесу, зняли батьків, моїх друзів. За сюжетом, це документальна історія про життя і роботу української акторки в умовах війни.
Листопад 2024