«Кассандра»: у пошуках правди та істини

Вікторія Котенок

Київський театр ім. Івана Франка неодноразово звертався до творчості Лесі Українки: були поставлені «Лісова пісня», «Камінний господар», «Кассандра», «Бояриня», «Одержима», «Адвокат Мартіан», «У пущі», «На полі крові». До 150-річчя видатної української письменниці театр презентував у фойє виставку фотографій з цих вистав, деякі ескізи декорацій та костюмів, а на камерній сцені – прем’єру вистави «Кассандра».

Вперше ця драматична поема була поставлена у театрі 1970 року Сергієм Сміяном. Кассандру грала Юлія Ткаченко, Гелена – Борис Ставицький, Долона – Степан Олексенко. 1971 року було здійснено її аудіозапис, який можна послухати на сайті Українського радіо.

Режисером нинішньої версії «Кассандри» є молодий режисер Давид Петросян (закінчив КНУТКТ ім. І. Карпен-ка-Карого 2016 р., викладач Володимир Судьїн), який з 2017 року працює режисером Театру ім. Івана Франка, поповнивши його репертуар виставами «Земля» Ольги Кобилянської, «Війна» Ларса Нурена, «Буна» Віри Маковій, «Крум» Ханоха Левіна і «Снігова королева» Ганса Крістіана Андерсена (за останню роботу отримав літературно-мистецьку премію ім. Лесі Українки). Тож, можливо, невипадково Давид обрав п’єсу саме цієї авторки.

Режисер зізнається, що твори Лесі Українки його приваблюють, і він спершу мав намір об’єднати в одній виставі три одноактні твори письменниці. Та часу на постановку було обмаль, тож вирішив зосередитися на одній п’єсі. «Кассандра» зацікавила його тим, «як, виходячи з міфу, можна ідентифікувати сьогодення» [1]. Петросян прагнув відшукати «ноти сучасності» у цьому матеріалі, хоча ніяких конкретних паралелей з нашим сьогоденням у виставі не спостерігається: постановка позачасова і позапросторова. Єдиний елемент, що відсилає до сучасності, – це форма солдатів (штани з кількома парами кишень, підтяжки, майки, бронежилети, берці, шапки, рукавички), яка пошита на кшталт нинішньої військової форми. На противагу їм, жіночі костюми – універсальні сукні-балахони (короткі і довгі) темно-сірого кольору, які не викликають асоціацій ні з сучасністю, ні з давньою Грецією, яка подана у драмі.

Загалом, режисерське вирішення більшості мізансцен, сценографія (нагромадження дерев’яних драбин) та елементи декору (довгі дерев’яні палиці, мотузки, ланцюги, білі і чорні тканини, книги, яблука, червоні квіти) відправляють думки більше до біблійних притч. Приміром, яблука – до Едемського саду та перших людей, які спокусилися з’їсти плід із забороненого Богом дерева. Яблука як символ пізнання, краси і божественного дару фігурують у сцені сватання Ономая до Кассандри. Драбини викликають асоціацію зі сном Якова, в якому драбина поєднувала небо і землю, а також із розп’яттям Ісуса Христа, якого знімали з хреста, піднімаючись по драбинах. Палиці – до списів, якими кололи Ісуса на хресті. Ними у виставі проштрикують спершу Долона, який рушив на розвідку до ворожого табору, а у фіналі – і саму Кассандру. Книги – символи знання, істини – присутні чи не в кожній сцені: герої шукають в них правду, підтримку, надію на краще.

Кассандра у виконанні Ксенії Баші за пластикою, мімікою та манерою гри нагадує то одержиму сімома бісами Марію Магдалину, то стражденну матір Ісуса Діву Марію, то саму Лесю Українку (фізично хвору й немічну, але незламну духом). Героїня, через свій дар провидиці, страшенно мучиться: її не поважають, цькують, ображають через те, що її слова збуваються. Вона не рада своєму дару, не знає, як ним керувати, щоб відвернути від людей майбутнє горе. Тому, очевидно, дівчина втратила поставу цариці і зовсім не схожа на одну з найкрасивіших дочок троянського царя Пріама, яку покохав сам бог Аполлон. Кассандра Баші розгублена і налякана, ходить на зігнутих ногах, ніби щомиті очікуючи на каміння, яке в неї може полетіти від оточуючих. На її обличчі – біль і мука. Лише у фіналі, коли її розіп’яли на драбинах, у неї з’являється блаженна усмішка – радість, що прийшов кінець усім стражданням.

Ніби голубки в клітці, подані режисером інші троянки (Христина Федорак, Ганна Снігур-Храмцова та інші): вони тривожно воркотять між собою, пурхають по драбинах, ніби з гілки на гілку, тріпочуть руками, наче крилами. Лише Гелена (Світлана Косолапова) поводиться як справжня цариця: повільно і поважно ходить, лукаво посміхається, хитро дивиться. За рішенням Давида Петросяна, ця героїня присутня чи не в кожній сцені як безмовна спостерігачка. Вона є уособленням фатуму, долі, що вже давно визначена згори богами, і від якої нікуди не втечеш. Геленою починається і закінчується вистава: вона дає мотузки солдатам, якими вони в кінці вистави з’єднують з драбин Троянського коня.

Привертають увагу у виставі роботи Олександра Печериці та Акмала Гурезова. Перший – грає Долона, єдине кохання Кассандри, якого вона відпускає на вірну смерть. Печериця захоплює своєю простотою, легкістю і невимушеністю у грі. Молодий солдат з щирою усмішкою на обличчі. Здається, він теж небайдужий до Кассандри, хоч і змирився з тим, що їм не суджено бути разом. Він не боїться і не переживає щодо майбутнього, бо йому здається, що все життя ще попереду. Акмал Гурезов грає брата Кассандри – Гелена, який сам себе нарік віщуном. Його звивиста і обережна пластика нагадує змія, що петляє навколо сестри. Герой каже, що краще діяти – що-небудь робити, аби врятувати Трою, аніж, як вона, пророкувати її загибель. На відміну від Кассандри, він обирає солодку брехню, яку воліють чути люди, аніж гірку правду: «Ти думаєш, що правда родить мову? Я думаю, що мова родить правду». Саме цей герой викликає алюзії з відомими і сучасними політиками, високопосадовцями, державними діячами.

Як у біблійних притчах читачі шукають істину і правду, так і вистава Давида Петросяна за текстом Лесі Українки спонукає до філософських роздумів, до пошуку відповідей на запитання: яка місія людини на землі, що обирати – правду чи брехню, що є кращою зброєю – слово чи дія, чи готові люди слухати пророків, хто для народу є справжнім героєм?