Творення фільмів для Кіри Муратової було потребою і покликанням, на чому вона сама не раз наголошувала. Якщо в 1990-х вона працювала в французькими («Чутливий міліціонер») та російськими («Захоплення», «Три історії», «Чеховські мотиви») кіновиробниками, то вже на зламі 1990-х і 2000-х могла розраховувати тільки на рідну Одеську кіностудію. То був період, важкий для українського кінематографа, та й для економіки загалом, але, коли уряд очолив Віктор Ющенко, кошти для українського кіно почали виділяти. 2001 року Муратова почала знімати фільм «Другорядні люди». Цьому передувала ретельна підготовка до «імпровізацій» на знімальному майданчику. Режисерка запросила акторів, які знімалися в її попередніх фільмах, – Наталю Бузько, Сергія Четверткова, Жана Даніеля, Миколу Седніва, Філіпа Панова й Уту Кільтер.
Як стверджувала журналістка Марія Гудима,
знімання було для неї актом чаклунства: «Як завжди, на майданчику у Кіри
Муратової створюється особлива атмосфера, що передує появі фільму дивного, який
хвилює, апелює до глибин несвідомого. <…>Як до цього не ставитись, але саме
Кіра Муратова є на сьогодні єдиним діючим українським кінорежисером зі світовим
ім’ям»[1].
Так, фільми Кіри Муратової неможливо сплутати ні з якими іншими – це прояв
«власного відчуття життя» (вислів Вільгельма Воррінгера). Коли фільм вийшов,
увага до нього була неабияка. Оцінювали по-різному. Фахові кінооглядачі
бідкалися: «Це вже майже не кіно, а жорстокий експеримент над глядачем і над
собою, який неможливо оцінити як “хороший” чи “поганий” фільм. Можна тільки
викликатися добровольцем і пережити в залі кінотеатру весь жах безнадії й
відчаю, який остаточно запанував у кінематографічному всесвіті Муратової»[2].
В Україні до різких оцінок додавалася образа, що в часи занепаду кіногалузі її керівництво надає пріоритет Кірі Муратовій, яку глядачі не сприймають. «Для кінематографістів-початківців такий стиль спілкування з глядачем подається як взірець. Необхідною умовою доброго смаку і перепусткою до богеми все більше стає алогічність, неповага до глядача, що в свою чергу, поглиблює і без того глибоку прірву між українським кіновиробником та кіноглядачем.
І глядач байдуже відвертається від кіноекрану,
щоб споглядати телешоу і футбол, а кіновиробники ще дужче затягують паски,
остаточно зневірившись у можливості заробити копійку своїм ремеслом. Глядачеві
знову пропонується другорядна роль, і йому залишається тільки одне: ставитись
до українського кіно як до другорядного мистецтва»[3].
Це був голос незадоволеного початківця, але не варто ігнорувати оцінку (щоправда, іншого фільму Муратової) майстра кіно. Сергій Параджанов ставився з високим пієтетом до Муратової і про це наголосив у відгуку на «Астенічний синдром»: «Я вважаю, що Кіра Муратова – одна з видатних кінорежисерів Радянського Союзу, отримавши право робити що хочеш, зняла менш цікаву картину, незважаючи на те, що високоталановиту. Це радше патологія, ніж необхідність створити великий твір на ту ж тему. Вона, схоже, винесла на екран свої митарства і переживання, і насамперед – жіночі, а не громадянські. Я вважаю її видатним майстром кінематографії. Та її твори просто талановиті не можуть бути. Коли творить майстер, талановитості мало, потрібні ще громадянськість, відповідальність і патріотизм»[4]. Параджанов не сприйняв похмурої стилістики часів перебудови, зокрема й фільму «Астенічний синдром». А він постав як протест проти лакувального кіно часів СРСР.
В радянський період, у кращі для творчості роки, Муратовій забороняли займатися професією – офіціоз не сприймав її робіт. Те, що вона знімала, чиновників від кіно дратувало. А вона залишалася безкомпромісною, нетерпимою до цензурних втручань. Її, самодостатню індивідуальність, радянські заборони налаштували на боротьбу і протистояння. З настанням гласності заборони зникли, але протест – свідомий чи неусвідомлений – залишився. Можна припустити, що глядача вона ототожнила з офіціозом, бо підлаштовуватися під глядача – очевидно, також вважала цензурою. Тільки не нав’язаною ззовні, а внутрішньою. Муратова ж потребувала цілковитої свободи вислову.
Та в радянські часи забороняли творити багатьом шістдесятникам, і тому ж таки Сергію Параджанову. Але ідеали їхні залишилися гуманістичні. У фільмах Муратової важко знайти персонажа, з яким хотілося б ідентифікуватися. В них відсутнє те, що будить дух, додає енергії. Переважають сарказм і абсурд. У цьому, очевидно, її своєрідність.
«Другорядним людям» минуло два десятиліття, й відтоді реальна дійсність перевершила «жах безнадії і відчаю», що, за словами критика, запанував у кіновсесвіті Муратової. Те, що 2001 року вважалося «чорнухою», сьогодні виглядає як каталог абсурдних типів і не менш абсурдних ситуацій.
Композиційно дотримано принцип шампура, на який нанизуються окремі замальовки. А своєрідність у тому, що тут відкинуто закони логіки й психологічні мотивації, на що звертали увагу дослідники. Те, що головна героїня Віра (Наталя Бузько) наглядає за новозбудованим особняком нувориша (Жан Даніель), а її співмешканець – пияк і розбишака, є, так би мовити, вихідними даними. На Віру, яка волає про допомогу, ніхто не звертає увагу, бо чоловіки намагаються спіймати велику свиню, що вирвалась на свободу. Це – класичний абсурд, як і те, що дільничний лікар, якого Віра силою затягнула в будинок, аби усмирив пияка, ненароком вбиває його. Хаос і абсурд, заявлені на початку, множаться в наступних сценах: поруч, на сусідніх балконах, спілкуються дві жінки: «А мені плювати, що вам плювати», – і т. п. І хоча мотивація дій головної героїні наявна (вона намагається позбутися трупа), атмосфера цілковитого безглуздя триває до кінця. Епізоди виникають спонтанно і виглядають ніби необов’язковими. Тягаючи величезну сумку з «трупом», Віра дзвонить у двері якогось помешкання, та господар їй не відчинив, а присутня там компанія картярів неабияк повеселилася з цього приводу. Поява цього епізоду зумовлена бажанням авторки додати ще таких персонажів до своєї колекції – вони з’являються, щоб зникнути, але глядач помилувався ще й такими перлами. Віра разом із душевнохворим юнаком, який узявся їй допомагати, нарешті в Одеському порту здають злощасну сумку в камеру схову. Перед Вірою виникає надокучлива жінка (Ута Кільтер) і навантажує її своєю історією про «чергового коханця». Це також свого роду вставний номер-інтермедія. Власне, як і епізод із загубленим/знайденим номерком з камери схову, як епізод з «трупом, що ожив».
Зазвичай Кіра Муратова вводить свого персонажа у світ морально деформований, не даючи оцінок цьому середовищу, а тільки констатуючи його наявність. Зокрема, в «Другорядних людях» це світ соціальної нерівності. Скоробагатьки швидко освоїлися в молодій державі зі слабким правовим полем, де панують крадійство, корупція, кілерство. Останнє – в діалозі нувориша з охоронцем (Микола Седнів). Показано також (через інтер’єр) претензію скоробагатьків освоїти мистецькі цінності: авторка засвідчує, що не дано їм їх зрозуміти, бо, за висловом Євгена Сверстюка, в них «низький совдепівський рівень».
Віра з фільму «Другорядні люди» продовжує лінію безоглядної неприкаяності, заявлену ще на початку 1970-х героїнею Зінаїди Шарко у фільмі «Довгі проводи». Обидві – діяльні, метушливі, але діяльність їхня – це оберти двигуна вхолосту.
Варто згадати, що за радянських часів російський екран час від часу пропонував варіанти казок про жіночу долю, наприклад, про те, що з безнадійного алкоголіка жінка може зробити людину (фільм «Закоханий за власним бажанням»). Кіра Муратова цю казкову ідилію відкидала. Героїня її «Довгих проводів» не шукає зближення з людьми, вона не може порозумітися навіть зі своїм сином. В героїні «Астенічного синдрому» це вже вибух сконцентрованої агресивності. Муратова не прикрашала ілюзіями ні самих жінок, ні їхні перспективи. З появою Ренати Літвінової у творчості Кіри Муратової з’являється інший жіночий тип, відомий ще з кіно 1920-х, – жінка-вамп. І в «Настроювачі», й у «Два в одному» – це сексуально приваблива повелителька чоловіків. У «Настроювачі» її героїня штовхає свого коханого Андрюшу – героя Георгія Делієва – на кримінальний злочин. Цей жіночий образ – протилежність невлаштованим жінкам попередніх фільмів, чиє життя не склалося чи пішло навперекосяк. Зміст фільму «Другорядні люди», знятий Кірою Муратовою за сценарієм, написаним спільно з Сергієм Четвертковим та Євгеном Голубенком, виразно розкривається не тільки в персонажах, а й у обраній локації – це околиці тогочасної Одеси з приватною забудовою, де серед шикарних недобудованих особняків велика свиня риє болото – недвозначна алюзія на власників тих маєтностей. Знову, як і в двох попередніх фільмах («Три історії» і «Лист в Америку»), бачимо притаманне їй вслухання у свій час, його фактуру, його негативні прикмети й особливості, зокрема, втрату людяності. Щоправда, фільм назвали мажорною варіацією «Трьох історій». А дехто сприйняв його як найбільш смішну і розкуту картину в її творчості...
Він викликає асоціації та алюзії. Дехто вважав,
що показане – це пострадянська потворна дійсність. Проте це спрощене
сприйняття. Фільм вписується в ширший контекст: 1995-й рік – поява «Догми». І
що ми бачили у фільмах її творців – режисерів з благополучної Данії Ларса фон
Трієра і Томаса Вінтенберга? Зокрема, в їхніх нашумілих фільмах «Урочистість»
Вінтенберга й «Ідіоти» фон Трієра. Чи не таких самих патологічних людей? І не
скажеш, що такими персонажів зробила радянська дійсність. Свою рецензію на фільм
«Другорядні люди» я назвала «Ідіоти: одеський варіант»[5]. Отже, йдеться про тенденцію
не тільки у творчості Муратової, а й ширше – тенденцію в європейському кіно. Не
просто увага до окремої людини, а через неї – до соціуму, а увага до якихось
збочень, хворобливої психіки, психічних розладів. Увага безоцінкова. Справді,
як визначила Ута Кільтер, Кіра Муратова «була саме європейським кінорежисером»[6].
Кіра Муратова є нонкомформістською мисткинею, яка вистояла не тільки під тиском пропагандистського кіно, а й перед звабами й тотальною навалою кіно комерційного. Як уже мовилось, у своєму відстоюванні права на індивідуальне авторське бачення вона не самотня – ми згадали «Догму». Десь паралельно з «Астенічним синдромом» розквітнув талант Педро Альмодовара, чиї персонажі також нерідко видаються несповна розуму.
На закиди, що її фільми психологічно важко
сприймаються, є ще одна відповідь. Дотепна. Належить вона Віталію Юрченку:
«Кіра Муратова – класик світового кіно. Факт загальновизнаний. Це означає, якщо
раптом вам не сподобається якийсь фільм класика або ви чогось не зрозумієте, то
це тільки факт вашої біографії. Класика це не стосується»[7].
[1] Гудыма
Мария. «Второстепенные люди» на пути к зрителю. Зеркало недели. 6 жовтня 2000.
[2] Медведев Алексей. Берлин-Москва. Время новостей №31, 21.02.2001.
[3] Потрух Віталій. Другорядне мистецтво. Кіно-Театр, 2002, № 2. С. 44
[4] Сергій Параджавнов: «Хай живе український націоналізм!».
Інтерв’ю Мирослави Олексик-Бейкер
(Канада) з нагоди прем’єри фільму «Ашик-Керіб» у Києві. Жовтень, 1988 року. Цит. за: Сергій Параджанов і
Україна». Зб ст. і документів. К. Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2014. С. 275.
[5] Брюховецька Лариса. Ідіоти: одеський варіант. Кіно-Театр, 2001. № 5. С. 27–29
[6] Михайло Штекель, Ірина Штогрін. Та, що рятує від хаосу. Кіра
Муратова пішла, але залишилася. Радіо Свобода. 7.06.2018.
[7] Юрченко Віталій. Кіра Муратова. Одеса як Верона. Кіно-Театр, 2005. № 1. С. 44.