Пам’яті режисера Ніко
Лапунова (1981–2024)
4 липня Вічність прийняла Ніко…
До тексту, який я наразі представляю на суд читача, мені було дуже складно приступити. Режисер, театральний художник, артист і модельєр у перші дні великої війни доєднався до 116-ї бригади ТрО, став кухарем і готував їжу для воїнів. А доти його спектаклі були непересічними подіями в театральному житті різних регіонів України: «Парфюмер» за П. Зюскіндом на кримській сцені (2004), «Фігаро» П-О. Бомарше в Миколаєві (2016), «А хай то качка копне» Марти Ґушньовської в Тернополі (2020). Але найкращим своїм спектаклем Ніко Лапунов вважав «Великий льох», який він поставив у Полтавському театрі ляльок, де з 2019 р. був головним режисером. Про цю роботу він писав: «Ця вистава – моя подяка країні, в якій я живу! Я – частково кримчанин, частково поляк, білорус, росіянин, литовець, українець, – по крові (майже всі ті країни, про які згадує поет у містерії)... Та душею і тілом я з тобою, Україно!»
Востаннє «Великий льох» грали 2024-го 18 травня
на фестивалі «КРАЄЗНАВЧИЙ АРТВІКЕНД 4.0. ШЕВЧЕНКО В КУБІ» – у День пам’яті
жертв геноциду кримськотатарського народу. Військова служба в тилу дозволила
Ніко провести репетиції, відновити спектакль після вимушеної довгої паузи та
вийти на сцену, замінивши артиста Сергія Цибу, котрий помер 2023 року. То були
останні репетиції й остання роль Ніко в його житті.
Містерію «Великий льох» за однойменною поемою Тараса Шевченка (режисер-постановник – Ніко Лапунов, художникипостановники – Ніко Лапунов і Михайло Скоп, художникилялькарі – Лариса Маркелова й Анатолій Білоконь) я побачив у Полтавському театрі ляльок 24 серпня 2021 року, напередодні тридцятиріччя відновлення Незалежності України, і то була прем’єра спектаклю.
Поліфонічний твір, що сягає далеко за межі предметного театру і традиційних уявлень та очікувань масового глядача, прозвучав не тільки на художньому, а й на сакральному рівні. Розуміння того, що спектакль Лапунова – здобуток не регіонального, а загальнонаціонального театру, прийшло разом з першим же враженням. Пізніше, 2023 року, «Великий льох» потрапив до лонглиста V Всеукраїнського театрального фестивалю-премії «ГРА».
Політична поема-містерія Т. Шевченка стала
доступна широкому загалу читачів лише після розпаду СРСР. Таким чином,
інсценізація поеми не має своєї традиції, тож експеримент на полтавській сцені – лише третє звернення
до твору в українському театрі ляльок (після Чернігівського театру ім. О.
Довженка і Черкаського театру ім. Т. Шевченка). Підхід до роботи з матеріалом
був вагомим та вельми відповідальним. Кандидатка філологічних наук, професорка
кафедри української літератури Київського університету ім. М. Драгоманова Ірина
Савченко прочитала лекцію для артистів з глибоким аналізом поеми, а також
супроводжувала спектакль упродовж постановочного процесу як наукова
консультантка.
У тричастинній поемі Шевченка за принципом українського вертепу переплітаються високе і низьке, утворюючи три плани оповіді, в кожному з яких задіяні троє ідентичних персонажів – Душі в образах Голубок (небо), Лірники (земля), Ворони (потойбіччя), а також три часові виміри – минуле, сьогодення і майбутнє. Як умовну четверту частину можна сприймати епілог «Стоїть в селі Суботові…». Осмислюючи цей вірш, режисер вводить четверту групу персонажів – волхвів-ченців, привидів та пророків майбутнього. Їхній текст – самі лише анонімні псалми XVII – XVIII століть з репертуару ансамблю автентичного українського співу «Божичi» (керівники – Сусанна Карпенко та Ілля Фетисов). На прем’єрних показах ролі містичних персонажів виконали вокалісти групи. У моїй пам’яті закарбувався псалом «Помишляйте, чєловєци…», який «Божичi» виконували у дні Революції Гідності на Майдані Незалежності в Києві: «Коли прийде смерть по душу – нельзя откупиться, Махне косой, ступай за мной, полно суєтиться».
У пошуках візуального вирішення Н. Лапунов надихався традиціями «козацького бароко». Спомини Душ про земне життя оживають на сцені у вигляді плоскісних фігур, схожих на адських грішників з народних ікон: Петро сидить верхи на гієні; Катерина пливе не в золотій лодії, а на спині морського змія; демонічні коні мчать Батурином. У цьому ж ряду наводиться й очевидна цитата «Герніки» П. Пікассо.
Запропонована режисером інтерпретація тріад шевченківських персонажів, однакових і водночас різних, символізує єдність пороків у множинності їх проявів. Ці три Голубки-Душі, подібні до древніх Алконостів (Юлія Науменко, Юлія Шустова і Наталя Тимашук), три Ворони в намисті з черепів (Марфа Буторин, Валентина Щокіна і Наталя Гнитій), троє Лірників, – як відзначила у своїй лекції І. Савченко, – нижчий щабель існування в шевченківській світобудові (Сергій Циба, Сергій Мамон та Микола Вітрук). В одній зі сцен Ворони утворюють фігуру триглавого імперського орла – поєднання двоголового московитського та одноголового польського.
Ключовим просторовим образом стає цвинтар з багатьма розп’яттями, ніби на литовській Горі хрестів. У вересні 2022 року, трохи більш ніж через рік після прем’єри, Ніко справедливо порівняє цей образ з масовим похованням убитих мирних мешканців Бучі. Ще одним простором дії стає екран, що поєднує кінематографічний пролог, відзнятий в околицях церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці в селі Федорівка на Полтавщині, з літературним епілогом (відеорежисер – Максим Стариков). Пророцтво про близнюків-антагоністів, одному з яких суджено невпинно боротися за щасливу долю Вітчизни, а другому – одвічно її знищувати, розкрито в екранному образі України як сліпої Немезіди (відплати) – дочки Феміди (справедливості), котра тримає на руках немовлят Діоскурів.
Докторка філологічних наук, професорка Львівської політехніки Ірина Фаріон (1964–2024) в одному з інтерв’ю безкомпромісно відзначила: «Найскладніший його [Т. Шевченка – Д. Є.-Д.] твір, який у школі не вивчають. А навіщо? Навіщо формувати сильне молоде покоління? Навіщо давати дітям компас сильного українця, незламного, могутнього – "Великий льох"? Тобто ми у своєму незнанні про самих себе добрели до такої стадії, що ми Шевченка без перекладача, без медіатора, без Гермеса прочитати не можемо». Ніко Лапунов, безперечно, став таким Гермесом для своїх глядачів, акторів, співавторів…
Востаннє в житті ми бачились з Ніко у вересні 2021-го, у сквері біля пам’ятника гетьману Сагайдачному неподалік КиєвоМогилянської академії. Коли помирають герої, що залишається нам, живим? Вдячність, пам'ять і велика праця.
Під час повномасштабної війни директор
Полтавського театру ляльок Тетяна Вітряк докладає велетенських зусиль задля
збереження пам’яті про творця й патріота Ніко Лапунова та втілення в життя його
ідей щодо розвитку театру, який став для нього останнім творчим домом.