Олександр Муратов – український кінорежисер, письменник, сценарист, художник, заслужений діяч мистецтв України, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня. Після закінчення ВДІКу, починаючи з кінця 1950-х, працював у кіно без пауз. Серед українських кінорежисерів його можна вважати рекордсменом: зняв 25 ігрових фільмів різних жанрів (п’ять із них у співавторстві), серед яких були й екранізації творів українських письменників Михайла Стельмаха та Миколи Хвильового, і більше десятка – документальних.
Ситуація загрози, в якій ми, українці, нині проживаємо, велить нам звертатися до національних надбань, до творів літератури і кіно не тільки загальновідомих, а й тих, які були відсунуті на маргінес через невідповідність канонам авангарду і постмодернізму. Одне слово, традиційних, які так само повноправні, як і всі інші. Цінність їхня в тому, що вони утверджують людську доброту як основу співжиття, оздоровлюють ментально, збагачують душу, розкривають національну самобутність.
Серед фільмів Олександра Ігоровича дилогія «Гуси-лебеді летять» (1974) та «Щедрий вечір» (1977) займає особливе місце. Особливе, тому що звернувся він до творів української літератури в середині 1970-х років, коли «застій» міцнів з кожним днем, коли для партійної верхівки пріоритетними були твори про трудові успіхи, героїчні подвиги, мудре партійне керівництво, а якщо режисер обирав літературу, то вона мала бути російською. Щоправда, появі на екрані цих двох фільмів Муратова сприяла впливовість письменника, лауреата престижних премій, академіка, політичного діяча. Як і в його епічних творах, у цій дилогії були ідеологічно правильні акценти, але в оповіді про класову боротьбу на селі домінували побутовізм, барви фольклору, лексична розкіш. А з іншого боку, особливість його творчості в тому, що правильні акценти піддавалися різному трактуванню, через що, наприклад, твір «Правда і кривда», за який автор був удостоєний Ленінської премії, в трактуванні Леся Танюка на сцені Одеського драматичного театру категорично заборонили куратори з КДБ.
Письменник у зрілому віці повертався до свого дитинства. Його дилогія наповнена аурою тепла і світла, саме завдяки цьому, а не ідеологічній складовій, вона увійшла до золотого фонду дитячої літератури. Майстерність письменника проявлялася в умінні передати події початку 1920-х, що розгорталися в селі на Поділлі, через конкретні житейські історії та художньо об’ємні образи – в змалюванні персонажів відчувався персональний досвід автора, його суб’єктивне бачення. Більше того, об’ємність і правдивість образів твору витісняли сам дух пропаганди, були несумісні з нею.
В дилогії «Гуси-лебеді летять» (1964) та «Щедрий вечір» (1967) події показано через сприйняття дитини. Твори не документальні, а художні, проте автор не змінює імен головних героїв – Михайлика, десятирічного хлопчини, його матері Ганни, дідуся Дем’яна, батька Панаса – тобто це розповідь про себе і свою родину. Твори – автобіографічні. Тут і реальні злидні родини, коли чобітки для хлопчика були недосяжною мрією, а Михайликові кортіло кататися на снігу разом з дітьми, тож він побіг на вулицю босий, і добре, що мати спохопилася й завернула хлопчика до хати. У «Щедрому вечорі» лиходієм був брат Панаса Володимир: коли батько Михайлика нарешті повернувся з війни, родичі несправедливо поділили дідизну, забравши в Панаса й Ганни хату, яку тут же розібрали, а їм залишили клуню, де ті змушені були жити.
«– Дме тут з усiх бокiв, – оглянула мати клуню.
– Зате зверху горобцi спiвають, – зирнув батько вгору, де справдi, безтурботно цвiрiнькаючи, лiтали живкуни. – Не всякий ось таку розкiш має.
Вiд цих слiв я одразу повеселiшав, пiдняв голову ближче до птиць, а мати зiтхнула:
— Тепер i ми, i горобцi маємо одне житло. – Далi вона сумно подивилась на щiлини мiж дилями й тихцем попросила вiтрiв, щоб вони не збирались у нашiй оселi, не простудили нi мене, нi тата.
Про себе мати не згадала, i вiдколи я знаю її, вона найменше турбувалася собою i зверталась до таємних сил лише тодi, коли вже дуже в’їдалась у тiло чи кiсточки якась недуга. Тодi мати говорила їй: “Вiдiйди, хворобо, у нетрi, в болота, у безвiсть, бо менi треба дiлечко робити”».
В цьому коротенькому фрагменті «Щедрого вечора» –
характеристики Михайликових батька і матері. В поєднанні лірики й реалізму
подано образ хлопчика, який любить зорі у високому небі, запах жита в полі і
різних трав у лісі, любить слухати перепілку в житі і стук дятла на старій
груші… Як слушно зазначено в тексті на «УкрЛіб»: «У світі дитинства хлопчика
неначе злились в одне два начала: казкове і реальне. Так і зростає він серед
чудової загадкової природи, вірячи й не вірячи в таємницю жар-птиці, виглядаючи
по садках і левадах літо, яке залишає по собі то розквітлі суниці, то стиглі
вишні. Михайлик – непосидючий, бешкетливий, і, разом з тим, доброзичливий і
чуйний. Є в Михайлика ще одна риса, яка виділяє його з-поміж інших дітей:
“слабість” або “дурість”, за словами односельців, невситима – жага до читання.
Михайлик читає все підряд, що не встигли докурити в селі. Заради можливості
читати він терпить багато прикростей: і нарікання матері, і глузування інших
дітей»[1].
А спрага читання Михайлика справді була невідступною. І в першому творі дилогії навіть призвела до трагедії. Запевнивши, що в розграбованому графському замку вже немає бандитів, він вмовив таки свого дідуся Дем’яна поїхати туди по книжки, але саме тоді туди навідалися двоє вершників. Постановник не показує «бандитів» зблизька. Втеча, погоня, постріли – це найдинамічніша сцена в дилогії. Гине від пострілу дідусь Дем’ян, і перший фільм завершується заплаканим обличчям Михайлика, який відчуває свою провину.
Муратов спільно з оператором Василем Курачем та композитором Мирославом Скориком зуміли зберегти дух Стельмахової прози. У «Щедрому вечорі» не згладили конфліктів, які існували між двома світами, – батьком Панасом (Віктор Мірошниченко), котрий уособлював нове життя, і його зажерливим братом Володимиром (Семен Лихогоренко), котрий повторював, що цар за кордоном збере військо і знищить більшовиків. Батько, на відміну від дружини й Михайлика, після несправедливого розподілу майна хоче разом з дружиною і сином залишити рідні місця й податися на Херсонщину, де він воював з ворогами радянської влади. Надумавши їхати туди, хотів спродати своє господарство. Зворушує сцена торгів, куди Панас привів продати свою кобилу, – торг не вийшов, бо, коли батько відійшов, Михайлик гудить потенційному покупцеві свій товар. Те саме сталося, коли зажерливий Володимир прийшов домовитися про купівлю землі: хлопець пустив шпильку покупцеві, й той ретирувався. А однокласниці Михайлика дівчинці Любі таки вдалося вмовити батька не їхати «аж туди, де зовсім немає лісів». Батьки зібрали толоку і збудували хату, встигли до холодів. Та якогось вечора, коли все село зійшлося в клубі на самодіяльну виставу, ще один лиходій, ворог радянської влади, підпалив нову хату, а коли збіглися люди, стріляв у них, цілився і в Панаса, але скінчилися патрони.
Попри згадані конфлікти й біди, у фільмі збережено баланс між ними та дитячим світовідчуттям: сцени з дітьми подаються переважно в ліричному ключі, кінематографісти в різний спосіб відтворюють дитячу уяву та спостережливість. Оповідь від імені Михайлика – оптимістична. А завершальною кодою «Щедрого вечора» є спів української колядки щедрувальниками, знятими загальним планом на засніженому просторі.
Окрасою обох фільмів стали акторські роботи: Галина Демчук щиро і проникливо зіграла матір, вразивши тонкою акторською лірикою і національною духовністю, а виконавець головної ролі Володя Чубарєв, якому випало значне навантаження, постає живою дитиною. Його Михайлик, хоч і бідний, але щасливий – він здатний бачити диво у буденних речах, а тому кожен день для нього – свято. Виняткової природності актор Володимир Олексієнко органічний в ролі дідуся Дем’яна. Федір Стригун зіграв Себастіана – голову комнезаму, Михайлик любить його за приязну і веселу вдачу. В другому фільмі до акторського ансамблю приєднався Віктор Мірошниченко (батько Михайлика) – в його малюнку ролі є чимало барв: і гумор, і твердість характеру, й гаряча нестримність в епізоді, коли згаданий брат заявив йому, що хоче зрізати грушу на їхньому городі, бо «її садив батько, тому і він має на неї право».
У стрічці «Гуси-лебеді летять» Михайлик став мимовільним свідком ще одного гострого протистояння. До голови комнезаму за характеристикою прийшов Юхрим Бабенко (Валерій Шептекіта) – тип, що лексикою й бажанням крутійства нагадує Голохвастова. Він каже, що «тепер кожна людина має право на характеристику лічності». Себастіан рубає правду в очі пройдисвіту.
Чим цінна кінодилогія Муратова сьогодні? Безперечно, насамперед національно виразними характерами. Герої – цікаві індивідуальності, й разом з тим є типажами – уособленням тих чи тих рис національного характеру. Тяглість цього способу письма можна простежити від Гоголя. Й не тільки тому, що і в «Ночі на Різдво», і в «Щедрому вечорі» фігурують гурти колядників. Звісно, не слід порівнювати міфологізм Гоголя і наближену до реалізму лірично забарвлену Стельмахову прозу. Але спільне, що їх поєднує, – це українська людність, яка уособлює свій історичний час. А також фантастичне в дитячій свідомості. А ще – почуття гумору, зачарованість Україною, її розкішною природою, квітучими садами, лісами, літніми щедротами землі і зимовими снігами, що вкривають землю, аби влітку колосилися ниви. Тяглість такої традиції присутня в Довженковій «Зачарованій Десні» і в Стельмахових дитячих повістях. Кінематографісти вловили стиль, настрій, наповнили стрічки атмосферою часу.
Фільми передають дух творів письменника. Сприяють цьому портретні характеристики персонажів, картини пейзажу, що домінують над мізерією негативних персонажів, і прониклива музика Мирослава Скорика. Немає тут солодкавості – своєю атмосферою і настроєм фільми Муратова тотожні прозі.
Михайло Стельмах відкидав звинувачення в
«патріархальщині» та «сентиментальності», бо, на його думку, «холодноокість
збіднює і світ, і душу навіть дуже розумним людям»[2].
… У методичних рекомендаціях для вчителів та
учнів з нагоди сторіччя Михайла Стельмаха співробітники бібліотеки радили
«запропонувати читачам написати листа головному герою повісті, провести
дискусію на тему: “Скарби людського духу в автобіографічних повістях Михайла
Стельмаха”» та інші слушні заходи[3]. Але чомусь не згадали про
кінодилогію О. Муратова й не рекомендували учням її переглянути. А шкода.
Оптимістична проза, пронизана світлом і теплом стосунків у родині Михайлика,
знайшла своє адекватне втілення в її екранізації.
[1] https://www.ukrlib.com.ua/review/book.php?bookid=740
[2] Стельмах М. П. Гуси-лебеді летять…; Щедрий вечір : повісті :
для серед. та ст. шк. віку. Київ : Веселка, 1993. С. 167.
[3] Слова, подібні хлібу й солі… Методичні поради до 100-річчя від
дня народження Михайла Стельмаха https://chl.kiev.ua/pdf/%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%B0%D1%85.pdf