Протягом жовтня 2024 року в іспанській Саморі, столиці однієї з дев’яти провінцій Кастільї і Леону, щотижня в Державній публічній бібліотеці міста відбувалися покази. Першим став «Додому» (2019) Нарімана Алієва, потім «Терикони» (2021) Тараса Томенка, «Мої думки тихі» (2019) Антоніо Лукіча, і на завершення – «Домашні ігри» (2018) Аліси Коваленко.
Новий директор бібліотеки Пако (Франсіско) Пардо підніс на вищий рівень організацію культурно-освітніх програм і заходів. Саме тому було вирішено провести показ фільмів з України – країни, до якої зараз прикута увага світу. Відповідальна за проведення заходів Рейєс Мораль Перес звернулася за допомогою до Французького Інституту кіно (IF Cinema), щоб отримати українські фільми з іспанськими субтитрами. Мені випала нагода перед початком демонстрації фільмів розповісти про Україну, що стала ніби щитом для цивілізованого демократичного світу, про українське кіно взагалі і про сучасне зокрема, а після демонстрації продовжити спілкування, відповідаючи на питання. На перший показ прийшло не надто багато глядачів, але це були справді люди зацікавлені, які хотіли дізнатися більше про цю героїчну країну, «Gran Ucrania» – як це звучить з екранів центральних іспанських каналів телебачення. Наступні покази вже збирали більше народу, а ті, хто переглянув усі фільми, казали, що саме перший вразив найбільше. У його фіналі жінки плакали, а після перегляду питали, чому саме човном довелось добиратись додому, човном, який з’являється в кадрі на самому початку картини і стає ніби прообразом трагедії. І треба було пояснювати, що якщо так складно було героям, батькові й сину, перетнути із загиблим сином український кордон, влаштувавши при цьому пожежу, і таки втекти від переслідування, то пройти перешийок півострова Крим, де на них чекав ще російський «кордон», було зовсім нереально... Глядачі казали, що дуже сподобався виконавець ролі батька, і в мене була можливість розповісти про Ахтема Сеітаблаєва, українського актора і талановитого режисера кримсько-татарського походження, киримли, як він себе називає, якому ці теми про життя свого народу надзвичайно близькі, як і для режисера Нарімана Алієва. Фільм «Додому» передав лише одну з численних історій кримсько-татарського народу, так само багатостраждального, як і український. В результаті спілкування ще раз переконуєшся, що нас не знають, але мова кіно – найкращий посередник для пізнання.
Після показу фільму Тараса Томенка «Терикони» чадолюбиві іспанці не могли зрозуміти, чому діти й підлітки мали ходити на Різдво темними вулицями, заходити до людей і щось співати, а потім отримувати якусь винагороду у вигляді солодощів чи грошей. Треба було пояснювати, що є такий давній звичай – колядувати, співати різдвяні пісні, щоб хоч трохи звеселити жителів невеликого міста на Донбасі, частково окупованого ворогом. Але не тільки вулиці малоосвітлені, а й майбутнє цих юних колядників виглядає темним і похмурим, поки деякі території України окуповані...
Перегляди проходили в приміщенні церкви Зачаття, створеної у 1675 році в стилі бароко, яка з часом була реконструйована і стала частиною Державної публічної бібліотеки Самори, збудованої зі збереженням середньовічного стилю і зі схожих будівельних матеріалів, а внутрішній простір колишньої церкви став місцем для тематичних експозицій і показу фільмів. Цей бібліотечний комплекс міститься на правому березі ріки Дуéро, а з іншого боку розташована площа Вірьято, названа іменем ватажка повстанців проти терору Римської імперії. Він був пастухом, а коли довелось захищати рідну землю, очолив повстання. Сили були нерівні, зважаючи на добре озброєну армію Римської імперії, за голову Вірьято була призначена висока ціна, і його врешті видали свої ж. А коли зрадники сказали: «То давайте ж нам обіцяні гроші», – відповіддю була фраза, яка дійшла крізь віки: «Roma no paga traidores», – що означає: «Рим не платить зрадникам»... Сталося це в ІІ ст. до Христа, коли вісім років точилася запекла боротьба з римським терором.
Разом з відповідальною за такі заходи Рейєс Перес ми вирішили, що слід звернутися до кінематографістів України за дозволом на показ найкращих українських фільмів, навіть якщо вони без іспанських субтитрів. Оскільки я маю досвід синхронного перекладу, мені було б приємно зробити це для жителів Самори. Адже глядач приходить в кінозал дивитись кіно, а не читати його.
Ольга Скоморощенко