Непересічна подія в театральному житті України відбулася під завісу року, що минув. Якби вона сталася в столичному театрі, про неї заговорили б на сторінках популярних видань чи в етерах телеканалів. Але це сталося в районному містечку, у Коломийському академічному обласному українському драматичному театрі ім. Івана Озаркевича, найдавнішому українському на західноукраїнських землях, який перетнув історичну позначку – 175 років з часу заснування.
15 грудня тут відбулася прем’єра вистави за мотивами нереалізованого сценарію Івана Миколайчука «Tabula rasa/ Чиста дошка». Це було давнє бажання директора-художнього керівника театру, Народного артиста України Дмитра Чиборака. Він ділився ним з колегами, намагаючись відчути бажання взятися за такий складний і не пристосований для сцени драматургічний матеріал. За роботу взялася режисерка, Народна артистка України Людмила Скрипка. Вона занурилась у матеріал не тільки кіносценарію, а й епохи, відчувши найтонші мембрани в драматичній історії українки, якій далека чужина повністю переписала Долю. Саме завдяки її сценічному креативу з’явилась сценічна версія. Сказати, що вона не раз переписувалася, – не сказати нічого. Бувало, що до наступної репетиції повністю перероблялись або заново створювались окремі мізансцени. Але обирали тільки те, що найбільш точно і виразно передавало первинний матеріал, створений геніальним Іваном Миколайчуком. Сміливості й відповідальності Людмили Скрипки міг би позаздрити не один режисер. Їй вдалося зберегти гостроту й актуальність, втілити головне через акторські ролі й образи, віддаючи перевагу актору – тій живій субстанції, яка може і вміє доторкатися до найглибших струн людської душі. Адже навіть пересічний глядач сьогодні розуміє, що ніякими технічними трюками чи спецефектами не вдасться досягнути того чуттєвого сприйняття, яке спроможна зробити суголосність душ. І тут режисерка не помилилася, бо такого глибокого глядацького катарсису, який передавався не тільки через блиск очей, прагне досягнути чи не кожен режисер. Це можна було зрозуміти і по тому, як неспішно глядачі покидали залу. Деякі не могли втриматись, щоб зразу ж не поділитися враженнями зі своїми друзями. Хтось намагався дістатись до акторської гримерної, щоб висловити своє захоплення. Хтось просто хотів підійти до режисерки і потиснути руку… А Михайло Грицюк – директор Меморіального музею Івана Миколайчука, його племінник, по-родинному обійняв Людмилу Скрипку і подарував квіти. В його жесті і погляді були і сльози, і радість, що нарешті такий актуальний твір Івана Миколайчука знайшов свій шлях до людських сердець. Актуальність у тому, що сучасна війна спричинилася до вимушеного виїзду багатьох українців з рідного краю. А за цим – мільйони покалічених Доль, понівечених життів, втрачених мрій і сподівань.
Цікаво було спостерігати за заглибленим у почуття від побаченого співтворцем вистави – сценографом, Заслуженим діячем мистецтв України Андрієм Александровичем. Для такої роботи в творчих особистостей має бути щось більше, ніж просто високий професіоналізм. Найперше, має бути довіра у творчому тандемі. І цей тандем, Людмила Скрипка – Андрій Александрович, виявився унікальним і в темі, і в жанрі, і в першовідкритті. Така співзвучність у прочитанні матеріалу, у виразності його подачі, у заповненні простору декораціями, у їх мінімалістичному виразі і, водночас, повній затребуваності – і стало запорукою успіху. Символ оберегу в народній творчості «Громовик» зіграв у виставі свою прем’єрну роль на рівні з головними дійовими особами. І це був не просто статичний елемент сценографії, а живий інструмент, невід’ємний елемент акторської гри, що дозволяв органічно і точно переходити від однієї мізансцени до іншої, поєднував їх в єдиний сюжет: складний, динамічний, напружений. Складність сюжету в тому, що в ньому накладалися паралельні площини, драма головної героїні – Катерини – передавалась через спогади і реанімацію пам’яті. На сцені перетиналися Катерина в молодості і вона ж у старості. А між ними – драма втраченого життя: юність і щасливі миттєвості в обіймах коханого, весілля і народження первістка Ясика, втрата коханого на війні, заробітчанська дорога в один кінець, втрата синочка і волі до життя… митарства в психіатричній клініці.
Незважаючи на невелику кількість головних персонажів, у виставі задіяно практично всю театральну трупу. Масові сцени: весілля і проводи, різномовні заробітчани на кораблі, пацієнти в клініці… Перші дві прем’єри вже дали достатньо цікавих і схвальних оцінок акторської гри. Особливо щедрі до двох Катерин. Катерину в молодості зіграла Олександра Філімонова. Її, за оцінкою докторки філологічних наук Наталії Мочернюк, назвали покутською Монікою Белуччі. До речі, це не перший успіх молодої актриси. Справжнє визнання принесла їй головна роль Тетяни у виставі Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала». Чи не найважчу роль довелося зіграти улюблениці публіки Галині Геник-Угорській. Адже це на ній – Катерині в старості, через її спогади оживали картини її життя і поневірянь, її вкраденої чужиною долі. Саме на ній трималася канва сюжету.
Людмила Скрипка як авторка інсценізації візуалізувала почуття заробітчанки в її тузі і ностальгії за втраченим раєм – рідною Україною, ввівши образ України і наповнивши її впізнаваними у світовій спільноті рисами: співучістю і милосердям, уболіванням за своїми дітьми, які змушені були покинути рідний край і знайти притулок на різних континентах. З цією роллю бездоганно впоралася Марія Катеринчук. Її оксамитовий голос заворожував публіку автентичним співом. У цій пісні були радість і біль, туга і смуток, материнське благословення і вболівання за долі своїх дітей, розкиданих світами.
Звичайно, заслуговують найвищих оцінок інші ролі, відчувалося, що вся творча трупа працює, як злагоджений механізм, і це забезпечило успіх.
Незважаючи на важку драму, яку проживали актори на сцені, автентичний спів і доповнення мізансцен легкими пластичними сюжетами дозволили творцям вистави підкреслити відчуття глибокої ностальгії за рідним краєм – втраченим раєм (пластичне вирішення – Заслужена діячка мистецтв України Мирослава Воротняк).
Цією постановкою театр ще раз засвідчив свою
готовність і велике бажання йти до глядача першовідкривачем, сповідуючи
художньо-мистецьку концепцію, вже закладену великим просвітителем свого часу,
засновником театру отцем Іваном Озаркевичем, 230 років від дня народження якого
відзначимо вже влітку цього року.