Свято українського кіно в Римі, організоване Українським інститутом спільно з Держкіно, вже три роки радує українських римлян. Цього року в малій залі кінотеатру «Саsa dell Cinema» на віллі Боргезе недоставало вільних місць. Однак кілька фільмів, що демонструвались у великій залі, не викликали цікавості глядачів, що змусило задуматись над дивними інколи підходами наших кінорежисерів до відображення сучасних українських реалій.
Фільм-відкриття, камерна драма з назвою «Медовий місяць» Жанни Озірної, відрефлексувала особливості сприйняття українським «середнім класом» перших днів російського вторгнення. Головні герої – психотерапевт і скульпторка – стали заручниками заміської квартири й безпосередньої близькості до ворогів, які облаштували у дворі багатоповерхівки свої вогневі позиції. Ніби сірі миші, герої перебували в квартирі без води й електрики та ходили на чотирьох «лапах», аби приховати свою присутність у домі, час від часу «звинувачуючи» один одного (драматургічно) нікчемними репліками. Судячи з цього фільму, український мідл-клас і богемна тусовка через пристрасть до розніженого комфорту назавжди втратили навики складного, логічно-системного мислення, реагуючи лише на примітивні гасла та прості образи. Не дивно, що нічого ліпшого, ніж одягнути чорні сукні й під покровом ночі покинути квартиру, прихопивши сусідського котика («спасіння кота» – головна метафора підручників кінодраматургії), ці «розчаровані війною» персонажі придумати не могли.
У фокусі молодіжної комедії «Смак свободи» Олександра Березаня – та особлива порода молодих українок, які за будь-яку ціну намагаються змінити свою долю. Випускниця кулінарного технікуму відправляється підкоряти Львів, де, пустивши в хід наївні речі й романтичні очі, опиняється в ресторані «високої кухні». Там підкорює рецептами кулінарної книги Ольги Франко розкручену блогершу та зірку шоубізу, котрі допомагають підприємиці відкрити власну справу – так виглядає інструкція життєвого успіху для людей, які успіху не доб’ються.
Масштабну картину нового українського світу демонструє стрічка «Ми були рекрутами» режисера, сценариста і продюсера Любомира Левицького. Постановочно красиві кадри, що іноді нагадували «Апокаліпсис сьогодні» Копполи, не заважали глядачам сприйняти той ієрархічно вибудований Космос, який знайшов життя в представниках абсолютно різних соціальних груп, об’єднаних патріотичною метою. Чоловіки й жінки, що перебувають у кадрі, радикально реконструювали своє мирне мислення й пішли захищати Батьківщину. Історія кожного, найбільш непомітного й найбільш яскравого вояка складається в стрічці у мозаїку служіння Культурі, яка творить стандарт людяності, поза якою людини не існує. Варварський Левіафан пришвидшує перехід героїв з довоєнних об’єктів впливу в вольовий суб’єкт, потрібний на війні. Прихований ліберальний екстремізм, продемонстрований у попередній стрічці, жодним чином не дає себе знати в «Рекрутах», натомість глядач має змогу спостерігати любов до Батьківщини в її класичному вигляді – з опорою на власні сили, без особливих очікувань від держави.
Журналістика в діалогах, яка видає себе за документальне кіно, – так, зазвичай, виглядає нашвидкоруч виготовлена «актуальна» продукція, якою в період війни стали грішити наші кінематографісти. Однак проєкт «Культура vs війна» вибивається з означеної парадигми. Адже в об’єктиві – вельми цікаві постаті знаних українських кінематографістів (Сергій Михальчук, Ахтем Сеітаблаєв, Костянтин і Влада Ліберови), які переконливо розповідають, чому ця війна наразі стала їх особистою справою.
Ще більш захопливою видалась документальна стрічка «Авіапрорив на Азовсталь. Небо» Артема Шевченка з циклу «Військова розвідка України». Незважаючи на канони, які зазвичай стримують режисерів при роботі над фільмами, що висвітлюють роботу спеціальних служб, режисеру вдається знайти баланс між згаданими канонами й гостротою сюжету. В центрі стрічки (її, до речі, можна вільно переглянути на ютубі) – історія успішної операції ГУР МО України з прориву блокади «Азовсталі» (доставка медикаментів та евакуація поранених). За задумом, гелікоптери зі знятим озброєнням, аби мати можливість взяти на борт більше вантажу, повинні були подолати значну відстань – на аномально низьких висотах, по траєкторії з найменшою щільністю ворожих ППО, часто прокладаючи шлях у густому тумані. Інколи вони піднімалися вище лінії електропередач, хоча гелікоптер на такій висоті уже, як правило, фіксують радари. Подібних акцій українським сміливцям вдалося здійснити з десяток, поки ворог не оговтався й не зрозумів, як протидіяти настільки неочікуваній тактиці. Розповіді пілотів і співробітників ГУР, що супроводжували рейси, дають відчути той тривожний подих смерті, якої завдяки підготовці, розрахунку, неймовірній майстерності та дещиці удачі екіпажам вдалося запобігти.
Панельна дискусія, яка відбулась між кінопоказами, попри заявлену тему (привабливість копродукції з Україною), у зв’язку з відсутністю зацікавлених осіб, перейшла у вільну площину. Відповідаючи на моє питання, тележурналіст та автор документальних проєктів Артем Шевченко, зокрема, зауважив, що, хоча й західна публіка є неоднорідною, значною проблемою українських кінорежисерів при створенні фільмів є знаходження балансу між патріотизмом українського глядача та пацифізмом західного. Режисер та продюсер Олексій Комаровський, відповідаючи на питання щодо коригування тональності українських комедійно-авантюрних фільмів у зв’язку з війною, відповів, що жанрові стрічки мають бути універсальними та зрозумілими глядачу в будь-якому куточку світу. Не вдалося, на жаль, уточнити, з художніх чи фінансових міркувань подібної аксіоми українські кінорежисери мають дотримуватись.
Присутній на дискусії італійський кінорежисер Андреа Маньяні розповів про особливості копродукції з Україною, оскільки певний час співпрацював з нашим Держкіно над кількома проєктами («Ізі» та інші). Презентована ним артхаусна «Тривала втеча» виявилась трохи затягнутою, але, враховуючи назву, енергійного екшну режисер не обіцяв. В центрі сюжету, в якому італійськими вулицями курсують допотопні українські автобуси – дивний юнак, котрий народився й виріс у виправній колонії для жінок. Хлопець настільки прикипів до місця, з якого люди зазвичай мріють вислизнути, що постійно повертався до своєї «альма матер» і зрештою, став у ній охоронцем. Фокусом цієї драматичної комедії стає ірраціональна сила, що іноді змушує нас надто міцно триматись ілюзій.
Жанрове кіно представив у Римі Станіслав Капралов. Його пригодницький з елементами містики «Егрегор», створений у копродукції України, Польщі та США, далекий від стандартів традиційного мистецтва, однак манера зйомки, вміння тримати інтригу ставить його на пристойне місце серед схожої продукції в світі. За сюжетом, вельми жахливі події розгортаються в середовищі сучасних християнських радикалів. Там іде війна не на життя, а на смерть за право очолювати таємну організацію, аби запобігти справі об’єднання різних християнських конфесій. Дещо плутана й передбачувана історія за участі Даніеля Ольбрихського й Андрія Садового закінчується врятуванням чергового «кота», роль якого цього разу раз дісталась «секретарю Ватикану». Рятує папського посланця збірний загін країн-учасниць копродукції, а на чолі таємного ордену «песиголовців» (за легендою, в давні віки його представники охороняли Ісуса Христа) стає не симпатична українка, як очікувалось ( її вважали спадкоємицею глави ордену), а потріпаний життям детектив із Нью-Йорка.
Пройшло десять років, як не стало знаного музиканта Кузьми Скрябіна, однак він продовжує жити в душах фанів і всіх, хто його знав і любив. Колись на Одеському кінофестивалі, на презентації проєкту фільму за повістю Кузьми, я дещо скептично висловився з приводу здатності наших кінематографістів переплавити його чудову прозу в гарну кінооповідь. Автори відповіли, що вони все-таки мають оригінальне – жанрове й смислове – бачення екранізації, деталі якої не будуть розкривати, але що фільм порадує глядача – певні. Що ж, мушу сказати, що фільм Ольги Ряшиної «Я, Побєда і Берлін» перевершив обіцянку.
Звісно, ті глядачі, котрі мали щастя формального й неформального спілкування з українським музикантом протягом років, й ті, у котрих образ Кузьми склався від прочитання книги, – будуть порівнювати його з фільмом, і буде це не на користь останнього. Однак ті, хто відме-жувався й дізнався про ще одну творчу іпостась Кузьми на демонстрації стрічки в Римі, – мали справжню насолоду від того неймовірного драйву, того тепла дружнього серця й невимушеного гумору, до якого був охочий автор першоджерела й який міцно тримався на екранному полотні протягом всього фільму. Вдивляючись в обличчя екранного Андрія Кузьменка – не зовсім підходящого за статурою й психофізикою, але з тим же експансивним внутрішнім стрижнем, – я розумів, що, незважаючи на постійні звинувачення реального музиканта в «поетизації плебейства», саме такі митці залишають неповторний слід в історії культури. Не в останню чергу тому, що належать до невеликого числа тих, хто не йде на жодні політичні чи художні компроміси. Перебуваючи на передовій боротьби з ворогом, Кузьма чітко дистанціювався від влади й опозиції, тому, з їх точок зору, залишався «поганим патріотом». Актор Іван Бліндар зумів відобразити в образі українського музиканта ще й чималі сумніви щодо наявності в нього таланту, хоча повість, як відомо, не є біографічною. Тим не менш, у молодому Кузьмі, яким він виступає в фільмі, чітко видно ту неймовірну тугу за істинними зв’язками між людьми, яка згодом надасть щасливому потоку його творчості мудрість і присмак гіркоти.
Рим, грудень 2024.