Кіно про Джеймса Бонда довгий час викликало посмішку пристойної публіки, хоча й доволі точно віддзеркалювало «дух часу». Уже перші шпигунські історії з Шоном Коннері, Тімоті Далтоном, Пірсом Броснаном, Роджером Муром – харизматичними брюнетами-улюбленцями жінок. Вони на різний манер грали роль слуги британської корони з «ліцензією на вбивство» (хоча в кого з агентів її нема), яскраво передавали об’ємну картину світу з точки зору геополітичних інтересів Великої Британії. Згодом зміни країн походження антагоністів змістили акцент на фундаментальні загрози для всього вільного світу, але благородну тему боротьби з ними традиційно затіняв атракціон дорогих костюмів і шпигунських гаджетів, тріскучої балаканини та красивих дівчат.
Трансформація франшизи почалася, коли на роль головного героя запросили голубоокого блондина Деніела Крейга. З його появою («Казино "Рояль"», 2006) «шпигунська гра» перестала бути атракціоном супергероїв чи коміксом: чітка безповоротна метаморфоза «універсального», але в більшості легковажного солдата в зовні «сталеву», але внутрішньо одержиму сумнівами людину, – стала її головним маркером. Наступним оновленням проєкту стало запрошення 12 років тому режисером Сема Мендеса – театрального гуру з шекспірівським бекграундом і наймолодшого кінорежисера, який отримував премію «Оскар» за дебют («Краса по-американськи», 1999).
На початку франшиза мала переважно «вертикальну» структуру, тобто була набором окремих фільмів, пов’язаних єдиним «міфологічним» героєм – людиною без власного імені (Джеймс Бонд – ім’я за «шпигунською легендою»). У циклі з чотирьох стрічок (з яких дві – Сема Мендеса), створених за останні роки[1], та в останній – ми бачимо абсолютно цілісну «горизонтальну» історію. Ця історія зла, що заполонило світ, та його альтернативи – з антагоністами, котрі переходили з фільму в фільм, – створила ефект деталізованооб’ємного, завершеного, майже «шекспірівського» всесвіту, де мав місце шпигунський раціоналізм, однак з’явилися й неймовірно сильні – універсальні, подекуди космічні за своєю природою пристрасті, властиві трагізму античних епох. Реалізм і психологізм наповнили бондіану й стали макетом справжнього «нинішнього світу», а не того потоку авторських симулякрів, якими заповнені нині екрани.
Втомлені піжонські витівки мачо-нарцисів залишилися в минулому. В останніх фільмах замість них у центрі – простий смертний, вразливий, уже немолодий, щемлива історія якого розвивалася паралельно історії зіткнення елегантного минулого світу зі страшним майбутнім. Перебуваючи на службі Її величності, новий Бонд втрачав усе: друзів, віру й любов – Веспер Лінд (Ева Грін), що потонула у водах Венеції. Єдине, що залишилось у героя, – пам’ять, яка давала змогу загиблим жити в його уяві й яку в буквальному сенсі, свердлячи героєві черепну коробку, намагався відібрати в нього зведений брат і за сумісництвом глава бандитської ложі Оберхаузер-Блофельд (Крiстоф Вальц) у передостанньому фільмі.
Пам’ять та ірраціональна відданість Бонда батьківщині в нових фільмах стає каменем спотикання і для гангстерів – від кривавих маньяків до «професорів», одержимих манією забуття історичних уроків. В останній стрічці, яка передбачила епідемію ковіду, – сюжет розвивається навколо вірусу «Геракл», який саме з подачі керівництва британської розвідки, що своєчасно не закрила секретну програму створення біологічної зброї, здатної знищувати як цілі етноси, так і окремих осіб, потрапляє в руки не надто кмітливого, та все ж неймовірно страшного мстивого Люцифера Сафіна (Рамi Малек). (В робочому сценарії підкреслювалося російське походження Сафіна, але у фільмі від цього залишилось лише прізвище та пізнавані особливості поведінки.)
В одній із попередніх стрічок очільниця підрозділу МI-6 (Джуді Денч) наказала стріляти в Бонда, аби вберегти список британських агентів, за що, звісно, й поплатилася. Бо інший суперагент, з яким вона раніше спробувала утнути подібне, віддавши на розтерзання ворожій розвідці, образився й змусив її заплатити життям за неповагу до людей, які кладуть найдорожче на вівтар батьківщини. В останній стрічці відставний Бонд у неймовірних умовах використання його як витратного матеріалу, коли розуміє, що саме його країна винна в поширенні вірусу, оскільки не зробила належних кроків для його нерозповсюдження, продовжує любити її синівською любов’ю. Він виступає тут як певного роду анти-Орест, що не здатен завдати болю своїй гріховній матері, навіть якщо його слабкість призведе до кривавих і безнадійних наслідків. Герой також змушує згадати шекспірівського Гамлета, котрий невпинно прямує до таємниці свого походження та генетичного коду, та жертвує собою заради істини.
Пам’ять Бонда вселяла острах не тільки в його численних антагоністів, а й у його союзників. Сміливо йдучи назустріч «представництву дискримінованих», автори останньої стрічки не пожаліли іронічних барв для зображення метаморфоз розенкранців-гільденстернів – колег Бонда по цеху. Вони матеріалізувались у важливий колективний персонаж в образі неймовірно пихатої чорношкірої інтелектуально обмеженої плебейки, якій начальство дає можливість побавити себе легендарним іменем, але яка у фільмі ніяк не впливає на сюжет. Натомість епізодична, наповнена тривожним гумором і від того справді незабутня сцена за участі тендітної жіночної Анни де Армас, яка зіграла молоду агентку американської розвідки, що разом з Бондом вперше вступила в бій, дає стійке відчуття передачі традиції з рук в руки та можливості абсолютного резонансу чоловічого й жіночого, старого й нового світів. Цікаво, як буде використане це нове прустівське «печиво зі смаком минулого» в майбутніх стрічках. Віриться, що ефективно, бо легендарні герої не помирають – вони передають свій досвід та перевтілюються.
«Не час помирати» – це вочевидь кіно не про
вибухи й трюки. Це навіть не фільм-прощання з Деніелом Крейгом чи з «епохою, що
відходить». Це екзистенційна драма про героя свого часу, який він ідеально
відображає. Це кіно про перемогу Тесея над Мінотавром – про виняткову
особистість, яка була й буде потрібна в усі часи, бо тільки вона, а не біомаса
розенкранців-гільденстернів зможе перемогти Люцифера.
[1] «Казино “Рояль”», реж. Мартін Кемпбелл, 2006;
«Квант втіхи», реж. Марк Форстер, 2008; «007: Координати “Скайфолл”», реж. Сем
Мендес, 2012; «007: Спектр», реж. Сем Мендес, 2015.