Два покоління творців українського кіно з родини
Денисенків пов’язані з ім’ям Тараса Шевченка. Батько, Володимир Терентійович
Денисенко, зняв глибоко національний фільм «Сон». А син – Олександр Денисенко –
створив фільм «Тарас. Повернення». Саме з ним наша розмова про спадкоємність.
«Запускайте в прокат»
– Пане Олександре, ваш батько пройшов через
ГУЛАГ як політичний в’язень, але залишився незламним. Його режисерський дарунок
всім поколінням українців – фільм «Сон», що вийшов на екрани 12 грудня 1964
року. Доля батька не могла не відобразитися на вашому житті. Що найяскравіше
закарбувалося з дитинства?
– Мені з 1963 року поталанило: відбувалася моя перша кіноекспедиція у фільм «Сон», який знімався в Каневі. І я, власне, після «Сну» все дитинство проводив канікули на знімальних майданчиках фільмів мого батька чи фільмів, де знімалася моя мама.
Сказати, що я виріс на фільмі «Сон», – нічого не сказати. Я вихований на цьому фільмі. По-перше, це мої дитячі дуже яскраві спогади. Я в цій експедиції почав писати вірші, хоч і не вмів ще нормально читати і писати. Далася взнаки вся обстава фантастичної гри – дуже пишної, костюмованої. Неймовірні пейзажі. Сходження на Тарасову гору було сповнене магічного фантастичного світла. Зазвичай піднімалися ввечері. За горою над могилою Тараса було Співоче поле та Меланчин потік. Часто вечорами туди приїздили багато хорів з України, співали пісень. І коли ти підіймався дорогою, то праворуч і ліворуч вона вся всіяна хмарами світлячків. Вся дорога до Шевченка світилася.
Молодий Іван Миколайчук, Леонід Осика, Володимир Денисенко, моя мама Наталка Наум, Раїса Недашківська, Юхим Копелян – багато акторів підіймалися цією дорогою до Шевченка і там мали з ним завжди дуже важливу зустріч. І це була для мене наріжна, головна сходинка в життя. З того моменту я почав творити.
Фільм «Сон» знімався довго і складно. Деякі члени групи і партцензура заважали появі цієї картини: доносили в органи різне з того, що говорив батько на зйомках. Коли ж дійшла справа до випуску на екран, то картину закрили. Вона вже була готова на кінець 1963 року, і мала бути випущена до 9 березня на 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка.
Але радянська влада зробила з Шевченка вигадану постать революціонера-демократа, і мусила підтримувати цей імідж, а саме цього в фільмі не було. Відтак фільм показали в політбюро ЦК КПУ з московськими гостями.
На Банковій був кінозал, куди запросили і батька. Перед цим фільм зазнав колосальної різанини, багато знищено епізодів, які є в сценарії. Чимало цитат Шевченка з поем «Сон», «Кавказ» теж були знищені.
До речі, сценарій написаний батьковою рукою, бо він був автором сценарію.
І ось – фільм показали політбюро. Ніхто не знав, як реагувати. За якусь хвилю піднявся Петро Шелест. Батько й питає:
– Які у вас є думки?
Шелест підійшов до нього, поклав руку на плече і мовив:
– Запускайте в прокат!
Таким чином фільм з’явився в прокаті…
Тарас: проби на роль
– Легендарний український красень Іван
Миколайчук зіграв роль Тараса Шевченка у картині «Сон». Що вам відомо: як
режисер обрав саме цього актора?
– Пам’ятаю Івана Миколайчука, який був тоді дуже
юний і тендітний (років 21-22), і як його гримери «перетворювали» на 35-річного
Тараса Шевченка.
Іван Миколайчук потрапив у фільм «Сон» не випадково. Мій батько Володимир Денисенко довго проводив проби акторів (тоді це так називалося, а не кастинг, як зараз модно). Тоді, як і в фільмі «Тарас. Повернення», який згодом знімав уже я, було дуже багато бажаючих грати роль Тараса Шевченка. Один з них – Дмитро Павличко, якого батько попросив поставити прізвище на сценарії, бо партійні вожді вимагали, щоб співавтором фільму про Шевченка був відомий письменник. І Павличка на його прохання загримували під Шевченка, приклеїли вуса, і батько каже:
– Давай проїдемось кудись, де багато людей, наприклад, на Хрещатик. Якщо люди впізнають у тобі Шевченка, то будеш грати роль, а якщо ні – то ні.
А у Павличка була автівка – зелена «волга». І от поет за кермом у гримі Шевченка поїхав разом з батьком на Хрещатик. Припаркувалися. Павличко вийшов з авто, аж тут з’явився міліціонер. Дмитро спершу думав, що той скаже: «Боже, Тарас Григорович, це – Ви!» А міліціонер ошелешив:
– Таваріщ вадітєль! Ви нє там припарковалісь.
– А ви мене не впізнаєте? – поцікавився поет.
– Нікак нєт! – відповів міліціонер. – Платітє штраф!
Після цього абсолютно знічений Павличко мовив:
– Якщо мене міліціонери не впізнають у гримі Шевченка, то що буде з глядачем?
Згодом кандидатом на роль Шевченка був призначений парткомом москвич Микола Губенко – проросійський чоловік, хоч і українець за походженням. Він відмовився грати Шевченка українською мовою. Так і сказав: «Тільки російською». Батько, який відсидів за «буржуазний націоналізм» і не був реабілітований, відповів:
– Цього не буде в моєму фільмі. Шевченко не може говорити російською мовою.
Володимира Денисенка вже хотіли «знімати» з фільму та зупиняти зйомки. Але за нього заступився перший секретар ЦК КПУ Петро Юхимович Шелест.
Перед тим батько очолював екзаменаційну комісію з прийому студентів на акторське відділення кінофакультету Київського театрального інституту. В 1961 році прийняли до вишу Івана Миколайчука. А через два роки режисер Віктор Івченко, який керував курсом, де вчився Миколайчук, привів до батькового кабінету в кіногрупу Івана зі словами:
–Ти ж приймав цю людину до інституту, викладав у нього. Чому ти не можеш подумати про молодшого виконавця ролі Тараса Шевченка та взяти юного, одухотвореного чоловіка?
Так і сталося. Оскільки батько майстерно попрацював з ним, то Іван Миколайчук перетворився в кадрі на Тараса Григоровича. Отож, у фільмі «Сон», завершеному у 1964 році, Іван Миколайчук зіграв свою першу роль у кіно. Другу – в «Тінях забутих предків».
Боже провидіння над картиною
– Минули роки, і ви створили фільм «Тарас.
Повернення». Цікаво, як уже ви добирали виконавця на роль Тараса Шевченка?
– Виконуючи настанову батька, я створив фільм про реального Шевченка, максимально наближаючись до його образу часів заслання. Великий поет, якого цар запроторив у солдати з однією метою – перетворити в нелюдь, виродка з бажанням убивати. Зрозуміло, Шевченко навіть помислити про таке не міг. І саме там, в Новопетровському укріпленні, він опинився на передовій війни росіян з казахами. Саме там російські офіцери його змушували вбивати безневинних казахів. А він опирався, як міг. Задирався з офіцерами, щоб потрапити до карцеру і таким чином уникнути участі в каральному загоні. З журналів і архівних справ Оренбурзького гарнізону відомо, що Шевченко був рекордсменом з покарань. І протистояв він російському свавіллю непротивленням злу насильством, обстоюванням правди, збереженням власного духу, духу великого українця. Саме цим він вражав усіх, в тому числі й російське жорстоке офіцерство.
Якщо говорити про образ Тараса того часу, то я взяв його з тогочасних автопортретів, на яких він аж ніяк не був «грубим». Перед нами – оголена душа, нерв. Отже, саме такого актора я шукав на цю роль. Шукав довго. Продюсери оголосили народний кастинг. Повалили усі, хто вважав себе Шевченком. Їх виявилося багато. Відбір тривав майже місяць. Хтось пропонував номенклатурні фігури – міністра культури, приміром. Такий вибір був неприйнятний. Хоча знаю, що тоді б з фільмом було все гаразд. Хтось пропонував Вакарчука. У такому разі фільм про Шевченка перетворився б на фільм про Вакарчука. Мені потрібен був нерозкручений актор і українець.
І коли всі ресурси вичерпалися, я попросив кастинг-директорку показати всю її акторську базу. Вона поклала мені на стіл велику теку та почала викладати світлини акторів. Я відібрав одну-єдину – фото актора Бориса Орлова з «Молодого театру». Він мене вразив цілісністю характеру, інтелектуальністю й подібністю на Шевченка. Йому тоді було 36 років (на 14 років більше, ніж було Івану Миколайчуку у батьковому фільмі). Я викликав Бориса. Під час проб він виявив духовний розум, такт, вихованість, чому не вчать у сучасних театральних школах і що було основою Тараса Шевченка. А ще виявилося, що він художник і поет. Пише вірші, створює художні образи спектаклів. Так почалося наше з ним тривале співробітництво над образом Шевченка.
– Робота над картиною та історія її подальшого
просування також вартують уваги…
– Батько заповідав, що моє найголовніше завдання – прибрати все штучно-монументальне з образу Шевченка, бо це – абсолютна неправда: Тарас Григорович таким не був. Коли до мене дійшла черга знімати картину – все було теж непросто. Спершу написав сценарій, який виграв на Міжнародному конкурсі кіносценаріїв у Києві до 200-ліття Шевченка. На пітчингу в Держкіно теж фільм був затверджений. Але не запускали у виробництво. Продюсер мого фільму, якого нав’язало Держкіно (продюсерський центр «Інсайт-медіа») повідомив мені, що Держкіно не запустить фільм, якщо я не викину епізоди антиросійського, антиімперського спрямування. Я відмовився.
Тому грошей на фільм «Тарас. Повернення» не давали, доки не перемогла Революція Гідності. Після того минув ще рік. Оскільки фільм виграв пітчинги, то залишався у плані бюджетного фінансування. Новий керівник Держкіно Пилип Іллєнко поставив картину у перелік бюджетно фінансованих, а «Інсайт-медіа» отримали під цей фільм не передбачені 44 мільйони гривень, а лише половину. І за 22 мільйони була знята картина «Тарас. Повернення».
Знімалася важко. Продюсерська компанія хотіла
зекономити, тож умови зйомок були страшними. На знімальному майданчику в
пустелі, де 65 градусів спеки, не було ні лікаря, ні «швидкої допомоги», ані
навіть води чи тенту. Повзали каракурти, скорпіони, щитомордники, а ми –
знімали кіно. Група – велетенська. І так – упродовж двох місяців. Але було Боже
провидіння над картиною. Мені допомагав, я переконаний, Тарас Григорович.
На фестивалі теж не випускали фільм «Тарас. Повернення», бо минуло два роки після завершення виробництва, а фільм залишався технічно недоробленим, без комп’ютерної графіки. Прокатне посвідчення не давали півтора роки. Дали лише на вимогу групи підтримки фільму, яку створили кілька тисяч українців. На прокат теж не давали грошей. Запустили у прокат через два роки після завершення фільму, аж у вересні 2020 року: під час найглибшого карантину. Робилося все, щоб фільм не вийшов на екрани. Держкіно блокувало мій фільм і блокує досі.
Але я виконав батьків наказ: зняв з Шевченка його «п’єдестальність», монументальність. Зробив образ Шевченка таким, яким, як мені здавалося, він мався би бути. Витончений інтелігент, інтелектуал. Дуже висока за духом людина, захоплена творчістю, як дитина. Який шанував усіх і водночас, декларуючи свої політичні і філософські істини, спокійно і тихо виступав проти системи людського гніту, приниження, нищення свободи, прав людини.
Моїм завданням було – показати, що тільки виборюючи особисту свободу і духовність, ти маєш право і можеш виборювати свободу народу. Ти повинен бути взірцем. Не монументом, а страдником, який готовий віддати своє життя заради своїх принципів. І це для мене – найголовніше. Мій фільм показує Тараса, який переміг у двобої з російською армійською машиною.
Грудень, 2024