У 1983 році Іван Миколайчук створив кіносценарій
«Небилиці про Івана Калиту, знайдені в мальованій скрині з написами» про такого
собі сільського філософа- «сміхованця» й мандрівника, котрий втрапляє у
різноманітні історії й сам каже про призначену йому автором місію: «Отаке я маю
прокляття на собі, що поки світ не стане Світом, а кривда – Правдою, у нім я
мушу сновигати поміж люд і розвидняти всякий блуд!»[1].
Постановка сценарію відтермінувалась до 1989[2] з причини тривалого процесу затвердження на кіностудії ім. О. Довженка. На жаль, автор не дожив до моменту зйомок фільму. У творчій долі самого Миколайчука, та й для багатьох інших кінематографістів підрадянського періоду, подібні ситуації траплялися часто, внаслідок суворої цензури, що була інституціалізованим інструментом контролю над мистецьким процесом в СРСР. Навіть побіжний огляд цього тексту Миколайчука виказував незвичну форму і стиль написаного – «Небилиці про Івана Калиту» були не схожі на будь-який інший сценарій в сценарній практиці[3]. Автор, як тонкий знавець фольклору, написав байку, де виобразив головного героя в обставинах народного життя на Буковині «за бабці Австрії» – точніше, часів Першої світової війни. При цьому, Володимир Сосюра як головний редактор кіностудії ім. О. Довженка висловив Іванові Миколайчуку «зауваження з приводу порушених у сценарії питань, що стосуються народного і національного в зіставленні з націоналістичним (виділено автором листа – О. Я.), у яких поки що немає концепційної чіткості та оцінкової однозначності»[4]. А член художньої ради Василь Сичевський зауважив, що «з такою річчю на люди виходити не можна. Нащо нам зараз займатися ексгумацією трупів Австрійської імперії, січових стрільців?» [5]. Попередньо сценарій рецензували фахівці Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН УРСР і надали схвальний відгук. На жаль, текст тієї рецензії неопублікований, а про інші спеціальні дослідження фольклорної стилістики «Небилиць про Івана Калиту» невідомо. Тим цікавішою є помічена паралель з Січовим стрілецтвом, адже в Україні пізньорадянського періоду ця табуйована історична тема, завдяки тоталітарно-ідеологічним старанням, здавалося б, «канула в Лету». Втім, це коли йшлося про творчість в офіційній площині, натомість народна, як її ще називали, колективна творчість зберегла пам’ять про Січове стрілецтво – особливо у пісенному фольклорі.
Уродженець буковинського села, Іван Миколайчук
був не тільки свідком, а й учасником цієї народної – колективної – творчості,
передусім як сільський парубок, активно залучений у місцевий ритм життя, своєрідним апофеозом якого щороку була і
досі є невмируща Вашківецька Переберія[6].
Не варто забувати, що Іван Миколайчук зі шкільних років грав у самодіяльному сільському театрі. Все це виховало у ньому відповідні творчий світогляд та слух, де поєдналися лицедійство і поетика, а тим паче вміння оминати ідеологічні заборони, у чому український народ добре спрактикований. «Небилиці про Івана Калиту» – це і занурення у власне дитинство Івана Миколайчука, і його рефлексія як зрілого автора на вічні теми. Та ж Вашківецька Переберія – народне карнавальне новорічне дійство, з якого «Небилиці» виросли, – є живою реакцією на сучасність: її окремі персонажі змінюються залежно від часу, моди, однак образи-архетипи, що відображають певні морально-етичні координати, залишаються сталими. Щороку тут кожен з гуртів вигадує свою тематику – від історичної до фантастичної, та добирає під неї «переберію». Мистецтво перевтілення полягає у тому, щоб запам’ятатись, вирізнитись, але водночас за костюмом, маскою, зміненим голосом учасники прагнуть залишитись невпізнаними[7]. Усе це супроводжується піснями, приповідками, танцями, неймовірною кількістю шумових ефектів[8] і завершується кількагодинним купанням учасників дійства у річці на т. зв. Долішньому куті.
Такими є характеристики головного героя «Небилиць» Івана Калити, котрий буквально лицедіє, у т. ч, коли перевдягається жінкою, щедро використовує приповідки та пісні, мандруючи між люди зі своєю «козою»[9] – «неоковирним інструментом, котрий скидався на кістяк якоїсь допотопної тварюки чи богвідь-якої ще там потвори»[10]. Мало того, він влаштовує цілі театралізовані дійства, і в дусі Вашківецької Переберії здіймає шум та гам. Приміром, у сюжеті, де Іван Калита потрапляє до села сліпців, він організовує їх разом заспівати пісню про «цісарську козу» – хор селян вторував йому, видаючи різноманітні звуки. Якраз на цій пісні, котру виконували у рідному селі Миколайчука, він хотів зробити акцент[11], коли задумував сценарій – вона стала генератором усього.
Фразеологічно, мова «Небилиць» щедро пересипана
характерними для цісарських часів словами, зворотами, а також персонажами.
Серед них неодмінними є пани і жандарми,
які Івана Калиту повсякчас переслідують. У Вашківецькій Переберії «Бук-Шандар»[12] –
обов’язковий персонаж, як і Козак, що є основним героєм з початку ХХ ст., на
згадку про вашківецьку «Січ»[13] – одну з перших на Буковині. За словами етнолога Миколи
Шкрібляка, «ідея Січей – бути разом з великою Україною, з усім українським
народом. І коли хлопці з Маланкою приходили на подвір’я дівчини, то танцювали
спершу буковинський аркан, а потім – гопак. Перед цим лунала важлива фраза:
«Дайте волю козакам!»[14].
В історичній ретроспективі із «січей» виникло Українське січове стрілецтво. А ця тематика по-своєму прошита в канву сценарію Івана Миколайчука: «Снятин їх зустрів бравурним маршем дівочої духової оркестри, – каже оповідач, – котра вела за собою табунець “українського війська” з малиновим прапором “УСС” – “Українські січові стрільці”» [15]. Щоправда, героїнями чергової новели-небилиці стали «стрілиці», яких Іван Калита розігнав, щоб вертались домів. Іван Миколайчук показав тут добру обізнаність із темою – на рівні фактів, гумору, пов’язаного фольклору. Адже саме біля Снятина у с. Завалля в 1900 році Трильовський заснував першу «Січ» – провісницю УСС. Поява «Січі» у сусідніх до Чорториї Вашківцях взагалі неабияк вплинула на формування поколінь місцевих жителів, бо стала помітним суспільно-культурним, громадським явищем свого часу[16]. Малиновий прапор із зображенням Богдана Хмельницького та архистратига Михаїла по різних боках у реальності був відзнакою вашківецької «Січі», а кожен з її понад 400-х членів носив малинову стрічку, на якій жовтими нитками було вишито «Січ у Вашківцях над Черемошем». Історичним фактом є Жіноча чота УСС, яку очолювала Олена Степанів. А фрагменти стрілецької пісні «Чи то буря, чи грім», наведені у цій частині «Небилиць про Івана Калиту», належать перу Осипа Маковея, котрий певний час жив на Буковині й, між іншим, був майстром гумористичних і сатиричних новел, де описував життя буковинських та галицьких селян. В іншому місці «Небилиць» Миколайчук вкладає в уста свого героя іншу адаптовану стрільцями популярну під час Першої світової війни жартівливу військову пісню «При каноні стояв». На загал, гумористичні лейтмотиви сценарію виглядають переплетенням народного карнавального фольклору і почасти стрілецького.
Гумор відігравав суттєву роль у стрілецькій культурі і становить своєрідний її феномен, на тій підставі тут плекалися й ідеї лицарства. Прикладом цього є історія «Ордену Залізної Остроги» – наполовину товариського клубу, наполовину лицарського ордену, до якого самі члени ставились напівжартома. «Орден» проіснував недовго, але залишив по собі традицію та ідею, яку чудово описав Роман Купчинський у романтично-сатиричній поемі «Скоропад» про лицаря-фантаста у дусі сервантесівського Дон Кіхота. Героєм поеми є легендарний четар УСС Іван Цяпка-«Скоропад», поряд з Левком Лепким – засновник «Ордену Залізної Остроги», довкола якого творилося чимало небилиць, які він сам нерідко вигадував, маючи гуморну вдачу. Тільки про цю постать серед усусів виник неабиякий фольклор: кілька поем, чимало анекдотів та пісень (наприклад, «Бо війна війною») і малюнків. Та вже навіть початок стрілецького фольклору, що сягає видань «Пресової Квартири» УСС, рясніє не просто гумористичними фрагментами, а цілими виданнями: «Новініядою» (1915), «Самопалом» (1916), «Самохотником» (1915– 1918), що «виходить коли сам схоче у Коші У.С.С.» [17], «Тифусною одноднівкою» (1918), «Усусу» (1916–1917) – «сатиричним органом неінтелігентних інтелігентів»[18], «Червоною калиною» та ін. Темами зазвичай виступали політична сатира, сатира на старшин та обставини стрілецького побуту. Гумор на гендерну тематику, як це бачимо у «Небилицях» Івана Миколайчука, займає тут свою нішу, особливо коли йшлося про залицяння. Приміром, окремі пісні («Пиймо, друзі, грай музика!», «Мав я раз дівчиноньку чепурненьку» та ін.) співали, за приміткою їх авторів, у певні моменти «при чарці, як був антифеміністичний настрій»[19]. Натомість у пісні «Не плачте, не журіться» у жартівливій формі обігрується тема призову жінок до війська[20], алюзії на яку можна спостерегти і в сюжеті «Небилиць» про «стрілиць».
«Небилиці про Івана Калиту», отже, варто
розглядати у контексті народного буковинського і стрілецького фольклору, що на
практиці повпливали одне на одне свого часу. Автор сценарію усе це засвоїв із
середовища, у якому сам ріс, тож відчував сюжет, його форму і настрій. Іван
Миколайчук хоч і сатирично заторкнув у своєму тексті тему Українських січових
стрільців, та для 1983 року це було сміливим кроком, оскільки у публічному
просторі в Україні вона з’явиться з 1990-го року – тоді, власне, на екран вийде
фільм «Небилиці» Бориса Івченка, а зі здобуттям Незалежності, остання
українська декада ХХ ст. промине під акомпанемент стрілецьких пісень у
виконанні естрадних гуртів та навіть дитячих фольклорних колективів. Сьогодні
ж, під час російсько-української війни, стрілецька «Ой у лузі червона калина»
справедливо стала символом українського духу на весь світ і подолала кордони та
мовні бар’єри.
[1] Миколайчук І. «Небилиці про Івана, знайдені в
мальованій скрині з написами»: Літературний сценарій. Білий птах з чорною
ознакою... С. 341.
[2] Сценарій було запущено у виробництво у 1986
році, а 1989 року за цим сценарієм Борис Івченко здійснив постановку фільму
«Небилиці про Івана». У 1987 році після важкої хвороби Івана Миколайчука не
стало.
[3] Редакторка кіностудії Валентина Ридванова
стверджувала: «Такий фільм дуже потрібний. В цьому є відкриття...». Брюховецька
Л. Іван Миколайчук як національний митець. Кінематографічні студії. Випуск
шістнадцятий. Київ: Редакція журналу «Кіно-Театр»; ТОВ «7БЦ», 2024. С.
136
[4] Тримбач С. «Вавілон, брате, Вавілон!». Білий
птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії. Київ: Мистецтво,
1991. С. 241.
[5] Справа фільму «Небилиці про Івана».
Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва. Фонд 670. Опис 1.
Справа 5284. Цит. за: Брюховецька Л. Іван Миколайчук як національний митець...
С. 141.
[6] Традиційне карнавальне дійство, яке
вібдувається поблизу рідного села Івана Миколайчука Чорториї у м. Вашківцях на
Буковині в ніч «на Василя» 13–14 січня. Іван Миколайчук показав його у своєму
фільмі «Така пізня, така тепла осінь» 1982 року.
[7] «Суть речей»: Буковинська Маланка виходить на
міжнародний рівень: інтерв’ю Оксани Денисюк з Миколою Шкрібляком та Орестом
Сірецьким. 12 січня 2013. https://bukinfo.com.ua/show/news?lid=31076
[8] Там
само.
[9] «Коза», «баран» чи дуда – архаїчний народний
музичний інструмент, що є міхом із козячої, баранячої або телячої шкіри з
вставленими у нього трубками.
[10] Миколайчук І. «Небилиці про Івана, знайдені в
мальованій скрині з написами»: Літературний сценарій. Білий птах з чорною
ознакою... С. 317.
[11] «Такий фільм дуже потрібний. В цьому є
відкриття...». Брюховецька Л. Іван Миколайчук як національний митець... С.
136.
[12] Діалектична назва, що поєднує слова «бук» і
«жандарм».
[13] «Січ» – спортивно-пожежне товариство на
Галичині та Буковині, засноване Кирилом Трильовським.
[14] Музиченко Ярослава. «Маланка» крізь віки. Україна
Молода. 20.01.2017. https://umoloda.kyiv.ua/number/3109/164/107907/
[15] Миколайчук І. «Небилиці про Івана, знайдені в
мальованій скрині з написами»: Літературний сценарій… С. 357.
[16] Див.: Історія Вашківців. Історико-краєзнавчий
портрет Чернівецької області. https://bukportret.info/vizhnitskiy-rayon/vashkivtsi/istoriya-vashkivtsi/#google_vignette
[17] Зленко П. Українські Січові Стрільці:
Матеріали для бібліографічного показчика. Варшава-Прага, 1935. С. 5.
[18] Там
само.
[19] Сурма: збірник воєнних пісень. Львів ; К. :
Червона Калина, 1922. С. 91.
[20] Атрибуція цієї пісні донині не встановлена:
невідомі як автори, так і період виникнення, у часи УСС чи УПА.