Богдан Ступка ще при житті став легендою. Зрештою, в нас є мало митців у царині кіно та театру, які б мали такий розмаїтий, упізнаваний творчий доробок, як він. Тож не дивно, що життєпис відомого актора докладно і в різних варіаціях зафіксований у книжках, альбомах, буклетах і статтях. Як у наукових дослідженнях, так і популярних виданнях. Є також низка документальних фільмів про нього, як прижиттєвих, так і вже після відходу актора. Відтак, ще одна стаття навряд чи щось може додати нового до такої маси публікацій.
Якщо коротко викласти творчий доробок Богдана Ступки, спираючись на вже опубліковане, то це виглядатиме приблизно так: в час навчання в театральній студії керівник курсу Борис Тягно запросив початківця до своєї постави «Фауст і смерть» О. Левади на роль першого робота Механтропа. Був гучний успіх. Далі по висхідній на Богдана Ступку «посипалися» ролі, які мали різний ступінь успішності у глядача: від ролі румунського офіцера у «Над блакитним Дунаєм» О. Рачади до «Річарда ІІІ» В. Шекспіра. Але, незважаючи на зусилля різних режисерів та самого актора, новою віхою у творчості актора цей період не став. Аж до співпраці з Сергієм Данченком у «Річарді ІІІ» за однойменною шекспірівською хронікою. Чимало критиків вважали, що справжній успіх у Львові до Ступки прийшов після ролі Річарда у поставі 1973 року.
Справді, роль Механтропа відкрила Ступку як актора для сцени, та й про режисерську інтерпретацію цієї речі є низка публікацій, зокрема, і на сторінках журналу «КіноТеатр». Сам він залюбки розповідав про свого Механтропа як одну з улюблених ролей.
Варто зауважити, що роль румунського офіцера та Механтропа Богдан Ступка зіграв ще будучи студійцем випускного курсу. Адже однією з характерних рис львівської акторської школи є поєднання теоретичних знань і навичок із практикою. Тож молодих студійців майстри курсу залучали до масових сцен, інколи призначали на невеликі ролі, тож навряд чи можна було розраховувати на успіх серед глядачів. Це ще одна з родзинок постави «Фауст і смерть»: Богданові Ступці вдалося сягнути професійного успіху у своїй дипломній роботі. Чого ні до, ні після не траплялося в історії львівської акторської школи. Проте роль Механтропа мала для актора не лише позитивне значення, а й негативне. Йдеться про те, що Борис Тягно невдовзі після гучного успіху цієї постави важко захворів, його підкосила загибель єдиного сина. Відхід Бориса Тягна від керма заньківчан відбувався поступово, багато задумів залишилося невтіленими.
Зміна керманича негативно позначилася на житті театру: різко знизився художній рівень виконавства, та обставина позначилася на репертуарі і на розвитку талановитої заньківчанської молоді. Ці від’ємні процеси знайшли відображення у низці аналітичних статей таких критиків та театральних діячів, як Антоніна Мацкевич, Леонтила Мельничук-Лучко, Олена Плаушевська та Борис Поюровський. Вони аналізували невдачі та причини невдач заньківчанських прем’єр, висловлювали критичні зауваження режисерам, менше зосереджуючи увагу на акторському ансамблі. З відходом Бориса Тягна, у Богдана Ступки з’явилася серйозна професійна проблема, яку критик Борис Поюровський назвав «проблемою Механтропа». Цей досвід у творчості Богдана Ступки наче випав з уваги істориків театру, які досліджували поставу «Фауст і смерть». А Механтроп для творчості Богдана Ступки мав, справді, значення і як серйозна проблема. Поюровський висловив зауваження, що рухи Механтропа-Ступки, його особлива рок-н-рольна пластика стали його пасткою: він мимоволі почав копіювати жести, мову та інші знахідки в наступних ролях. Актор міняв костюми, але перед глядачем був все той же – Механтроп! Богдан Ступка «прив’язався» до цієї ролі й не міг від неї відсторонитися. Тим паче, за відсутності свого наставника Бориса Тягна.
Зрештою, думаю, що багатьом артистам в Європі та Голлівуді знайома така проблема, коли припиняється професійне зростання.
Але треба віддати належне Богданові Ступці як професіоналові: він умів сприймати конструктивну критику, дослухався до зауваження критика і став працювати над усуненням цього недоліку. Один із дієвих способів підказала старша колега по сцені, акторка Любов Каганова. «Ступочко», так Любов Яківна та інші друзі в театрі зверталися до нього, ти спробуй на репетиціях чи гастролях грати невеликі ролі інших акторів, які вже давно ідуть на сцені, грати тих персонажів, які мають усталений малюнок ролі. Завдання у цьому випадку для артиста було таким: повторити, зіграти на сцені ту, навіть маленьку роль, так, як її грає інший актор. Любов Яківна та Доміан Іванович Козачковський лагідно, але наполегливо «виламували» із акторського єства Богдана Ступки Механтропа. На щастя, їм це вдалося. А переломною, як уже мовилося, стала роль Едмунда в поставі «Король Лір» у режисурі Михайла Гіляровського 1969 року.
Саме тому львівський період Богдана Ступки варто умовно ділити на дві частини: перша – від Механтропа до Едмунда, друга – від Річарда у поставі Сергія Данченка «Річард ІІІ» до Дон Жуана у поставі Сергія Данченка «Дон Жуан». Власне, ми розглядаємо докладніше саме першу, найменш відому частину його творчого доробку.
Серед дослідників творчості Богдана Ступки усталилася думка, що до початку співпраці з Сергієм Данченком його ролі не варті уваги. Однак фронтальне вивчення тогочасної преси, присвяченої заньківчанському колективу, архівних артефактів та спогадів митців старшого покоління доводять, що це не так.
Після завершення студії Ступка став професійним артистом. Першою була невелика роль шляхтича у «Бондарівні» за драмою І. Карпенка-Карого у режисурі Олекси Ріпка. Виконавство Богдана Ступки і сам спектакль були у фокусі спеціального дослідження «Тримати вертикаль: про перші львівські ролі Богдана Ступки».
Повертаючись до «Короля Ліра» в режисерському прочитанні Гіляровського, зауважимо, що про важливість для Богдана Ступки цієї творчої перемоги слушно зауважив Володимир Яворівський у статті «Піймати журавля» у львівській газеті «Ленінська молодь»: «Як на мене, найяскравішою роллю Богдана Ступки того періоду був Едмунд у «Королі Лірі» В. Шекспіра. Творив він цей образ легко, натхненно. Складалося таке враження, що актор знає, і розуміє, і відчуває Едмунда, що міг би його заграти без будь-якої підготовки в імпровізованих, не написаних Шекспіром епізодах. А таке не кожному акторові під силу. Успіх актора у виставі із золотого фонду світової драматургії – може, то і є той впійманий журавель? Але сам Богдан у ті дні торжествував найменше. Йому наче було якось незручно, що міг би зробити краще, але не вдалося». Ця публікація значуща і для кінокритиків. Бо Яворівський близько спілкувався з Б. Ступкою у львівський період життя обох, відтак у другій частині статті розповідається, як кіно і сцена переплелися в житті Ступки після дебюту у фільмі «Білий птах з чорною ознакою». Також у тексті є цінні коментарі про те, що задовго до кінодебюту у львівському мистецькому середовищі ходили чутки, що Ступка створений для кіноекрану, але реальних пропозицій зніматися у фільмах йому не надходило. Тож, до ролі Ореста, тема кіно стала для Ступки ще одним професійним тригером, який він мусив подолати. Тому, на думку Яворівського, ролі Едмунда й Ореста – це певна риска того періоду, коли «він міг зрадити собі, зрадити своєму талантові».
Про важливість Едмунда для свого професійного зростання наголосив і сам Ступка на творчій зустрічі заньківчан зі студентами Львівського поліграфічного інституту ім. Ів. Федорова. А відтак, на шпальтах студентської газети «Радянський поліграфіст» опубліковано коротеньку, але значущу репліку Ступки: «Багато працюю над програмою віршів Жака Превера у перекладі з французької Михайлини Коцюбинської. Ця збірка, яку я готую, називається “Суміш”. З нетерпінням чекав прем’єру “Короля Ліра”. Тепер, коли вона відбулася і її побачили, сподіваюсь, і, федорівці, чекаю на оцінку своєї роботи». Тут варто прокоментувати: є запис на платформі ютуб, де Богдан Ступка читає поезію Жака Превера «Птах». Більшість глядачів вважають, що він працював над нею вже у київський період, але насправді читецьку програму Превера він підготував у березні 1969 р. Мав гарний літературний смак і займався сценічним словом, мав чимало читецьких програм зарубіжних та українських авторів.
Повертаючись до ролі Едмунда, нагадаємо інші
схвальні відгуки. Світлана Веселка, підсумовуючи львівський період Богдана
Ступки в оглядовій статті «Коли роль “вживається” в актора…», зауважила :
«Едмунд в “Королі Лірі”, Трєплєв в “Чайці”, Дон Жуан в “Камінному господарі”,
Чешков в “Людині зі сторони”, Дзуньо Шуян в “Човен хитається”, Річард в
“Річарді ІІІ”: з ім’ям Богдана Ступки зв’язують
появу нової барви в мистецькій палітрі заньківчан. <…>У Богдана Ступки повний
комплекс “від’ємної чарівності”, чим він, до речі, абсолютно не пригнічений.
“Від’ємна чарівність” – це тверезе ставлення до своїх персонажів, повна влада
над ними. Ця суто художницька опосередкованість у поєднанні із досконалою для
кожної вистави осібною пластичною виразністю надає всім роботам Богдана Ступки
вишуканого артистизму». Тогочасний завліт театру Богдан Завадка зауважив, що
всі шекспірівські постави заньківчан завершували певний етап в історії
колективу. Відтак, спектакль «Король Лір» (1969 р.), так само як свого часу
«Отелло» та «Гамлет», увінчалися досягненнями й окремих артистів, і театру в
цілому. А вже наступного, 1970 року, театр очолить режисер Сергій Данченко. І
цей час стане окремою славною сторінкою в історії національної сцени. Але то
тема іншого спеціального дослідження.