Кохання – психічна хвороба.
Платон
Цю виставу Нової сцени Театру Лесі Українки грають студенти акторського факультету Київського університету імені Карпенка-Карого (майстерня Дмитра Богомазова). Він, разом з Андрієм Самініним, здійснив і режисуру спектаклю. Вистава, в підсумку, вийшла камерною, емоційною, акустичною і розумною. А якою вона взагалі може бути в Дмитра Богомазова?
«Акустичною» ж вистава є внаслідок того, що її зі смаком і шармом супроводить змішаний квінтет у складі роялю (Катерина Манузіна), контрабасу (Олександр Болтовський), скрипки (Катерина Голотова), баяна (Вадим Охоцький) й гітари (Анна Новицька). Цей драмогурт учасників поєднує функції грецького хору, сільського віче, коментатора й італійського тла, виконавця епізодичних ролей. Протагоністи й музиканти взаємодіють чітко, тримають ритм і атмосферу дії.
Амур не хибить: любовні стріли з гострим
вістрям вганяє в серця хвацько. А що незримі, то більш прониклі, і ось вже
кохання править жертвою неподільно. Кохання – повінь. Починається ледь помітним
скресанням суцільної криги, зрештою, стрімко несе всю повноту березневого
льодоходу – нестримно юного почуття.
… Серафіна, вдова італійського контрабандиста Розаріо, вбитого в Луїзіані вже більше року тому, проводить ночі в еротично пекучих видіннях, бо до її нестямної закоханості в покійного чоловіка, чию урну з попелом вона тримає на покуті, додається підозра в його шлюбній зраді. Та все різко змінюється, коли її донька Роза приводить у дім свого обранця, а в спальні самої жінки опиняється дивний молодик Альваро – теж італієць, місцевий водій вантажівки. Він у Гліба Суханова – «перпетуум-мобіле» життєвої снаги, бунтар-одинак проти італійської меншовартості в американському світі, чуттєва стихія в її найпалкішому вияві. Та актор цим не обмежується й будує роль на парадоксі. Збудливий і неконтрольований від природи, Альваро-Суханов, чиє серце відгукнулось на участь у його долі Серафіни, стає з нею небачено розсудливим, стриманим і цілеспрямовано точним. Ловець!
Вдова збентежена, ба більше – в шоці! В гостя ж бо – «тіло Розаріо, обличчя – недоумка». Та цей «онук сільського дурня», як Альваро сам себе й атестує, вмить западає Серафіні в душу. І якщо кавалеру доньки вона дає раду з владністю Командора, то з жагучим привидом Розаріо їй впоратись несила. А коли соломинка пам’яті у вирі палких почуттів виявляється ілюзорною, бо зрадливість Розаріо з’ясовується остаточно, Серафіна Марії Долабані діє рішуче: попіл чоловіка враз стає хмаринкою, як і рабська любов до нього. Серце Делла Рози вільне для Альваро! Бо яке життя без кохання? І як не було запаморочення: Серафіна ледь не наказує доньці поєднатись зі своїм хлопцем: «Іди до Джека. Біжи!» Тож темою образу Марії Долабані є примарність штучних установок, які «живе життя» зносить, мов жухле листя. І сцена розвіювання праху – як символ прощання її героїні зі станом існування в душевній мушлі, зіграна Марією тактовно, свідомо й наповнено.
А ось Роза у Валерії Миргородської відразу апелює до рядків Максима Рильського: «Ластівки літають, бо літається, // І Ганнуся любить, бо пора…» Цій Розі – пора, ось їй і нетерпеливиться скуштувати трунок любощів. А коли заборона матері зриває її очікування від нічного побачення з судженим, Роза Валерії – в комічному розпачі, бо не в змозі втямити: «Все мало статися зараз. І не сталося». Це ж як? Та до честі Миргородської, грає вона не наїв юначої пори, а право молодості на свій кусень щастя. Не більше, але й не менше.
Обранця Рози Джека Гантера, грає найвиразніший і суціль атипічний талант цього акторського курсу – Дмитро Короленко. Й, перш за все, – способом існування на сцені, фізично гострим і за всіх умов вірогідним.
Цей зовсім юний морячок – мов альбатрос Бодлера, кинутий на палубу корабля. Його «ходити по дошках природа не навчила – // Він присоромлений, хода його смішна. // Волочаться за ним великі білі крила, // Як весла по боках розбитого човна. // Незграба немічний ступає клишоного; // Прекрасний в небесах, а тут – як інвалід!..» Так ось, усі ці бодлерівські визначення фізичного стану впійманого матроснею птаха Короленко взяв за образ психічного єства свого героя: «Поет, як альбатрос – володар гроз і грому, // Глузує з блискавиць, жадає висоти, // Та, вигнаний з небес, на падолі земному // Крилатий велетень не має змоги йти».
Чим Дмитро викликає цю невідступну алюзію? Геть нестандартним пластичним вирішенням ролі, що є носієм ексклюзивного змісту. Його Гантер – щиро набожний католик, і на його належність до класу морських плаваючих вказують хіба що сережки. Натомість його закоханість міцніє на очах, жага близькості – теж, але ж він поклявся матері Рози зберегти незайманість доньки – халепа! Джек, як і Серафіна, бранець власного вибору, бо душить живе почуття. Ось Коваленко й візуалізує цю борню бажання й табу, що його нуртує, породжуючи ламкий і всякчас вибуховий малюнок ролі. Його «біполярність», звісно, не медичного, а естетичного штибу і є художнім засобом, що надає образу Джека Гантера параметрів послання. Мета – нагадати про «пустелю» чи й «пекло» юнацтва, з яких зовсім не всі молоді виходять вцілілими. Вочевидь таке ємне акторське вирішення солідаризує глядний зал, який складають його ровесники – вдячно й суціль. Тож сказати про Дмитра Короленка, що він надарований – все одно що сказати: в космічному телескопі «Габбл» є збільшувальне скло! За його допомогою з часом на сцені можна буде прозирати світи.
Суто мистецьки реабілітує вистава й зрадливого чоловіка Серафіни Розаріо. Катерині Манузіній знадобились для цього кілька речень і пісня. Та співає вона її так чуттєво, що стає неоскаржним – відмовити такій пристрасній жінці сицилієць не міг.
А лідером музичного гурту спектаклю є Вадим Охоцький, що виводить виставу на піки п’янкого нурту виконавським запалом на межі екзальтації, сценічним драйвом і свободою самовияву, помноженою на відчайдушну віру в переможність акторського вольтажу. Блискуча робота!
Ця емоційна наснага (як і майстерний розрахунок режисури вистави) робить можливими абсолютні судження, що спадають на думку після її перегляду – на кшталт тих, що виникли в мене.
Абсурд людського існування на грішній землі,
відомо, долають байдужі і стоїки. Та найкраще – закохані. Вони бар’єри буття
роблять нікчемними, а почуття – дієвими. Любов стає всевладною. І вже така – не
гріх. Тому перед коханням ми беззахисні, як перед урочою Долею.
Ми живемо в дивовижному світі. І нехай від
людини в фізичному сенсі лишається жменя попелу – через нас струмить Дух,
животворить Природа. Скільки форм життя – стільки й видів любові. Майнуло
повідомлення, що вчені побачили рух ударної хвилі в алмазі. А що, коли це від
кохання зайшовся мінерал?
P. S. Можна позаздрити вихованцям Дмитра
Богомазова: свій фаховий шлях їм поталанило розпочати виставою, яку вони,
певен, не забудуть ніколи. Та щасливці про це ще не знають… Будь для них
прихильною, Доле, вони того варті!