П’єса Федеріко Гарсії Лорки «Як кохався дон Перлімплін з Белісою в саду» – добре відомий і широко шанований драматичний твір на українській сцені. Драми одного з найяскравіших діячів іспанської культури XX століття Федеріко Гарсії Лорки (5 червня 1898 – 19 серпня 1936) – поета і драматурга, музиканта і художника-графіка, життя якого трагічно обірвалося на початку Громадянської війни в Іспанії, – донині привертають увагу діячів театру своєю неприкритою пристрасністю, дієвістю, глибинністю розкриття людських доль та проникненням у природу позачасових їхніх конфліктів. «Еротичне алілуя в трьох діях з прологом» – так визначає драматург жанр своєї п’єси «Як кохався дон Перлімплін з Белісою в саду» – не виняток із зазначеного правила. Історія кохання шляхетного 50-річного Дона Перлімпліна із білотілою і звабливою юною Белісою – вічна історія про нерівне і нещасливе кохання. Жертовне, безкорисливе почуття кохання (агапе) вже немолодого чоловіка, яке «розбивається» через раціональну, розумову (чи любов з «розрахунку») – прагма – завершується, звісно, трагічно…
Волинський обласний театр ляльок 27 лютого 2025 р. завітав до Львова із цією виставою, викликавши непідробний інтерес як до самого драматичного твору, так і до творчості добре знаного в Україні колективу. Заснований 1975 р. в Луцьку Данилом Поштаруком – багаторічним його директором-художнім керівником, – колектив з Луцька переживає сьогодні непрості виклики часу… Попередні ковід-епідемії, російсько-українська війна, брак молодих кадрів, реформи в театрі – все це лягло на плечі нового керівника Волинського театру ляльок Вадима Хаїнського. Перший виїзд до Львова з виставою став своєрідним іспитом та першим знайомством волинян з львівською театральною спільнотою. Тож на кону Львівського театру ляльок волиняни показали свою молодіжну, мобільну (лише дві актриси виконують усі ролі) версію вистави. На сцені – Світлана Криворучко (вона ж – Дон Перлімплін, Беліса, Маркольфа, мати Беліси) та Алла Скрипічук (вона ж – Дон Перлімплін, Беліса, Маркольфа). З перших звуків мелодії – пристрасної гітари (традиційна музика Іспанії: фламенко, різні її варіації), запального танцю у майстерному виконанні молодих актрис, у мінімалістичному просторі сцени (чорний кабінет з умовними рухомими металевими конструкціями: дім, сад, балкон?) постановники переносять нас у світ «еротичного алілуя» по-волинськи…
Тут є молодість і чарівність виконавиць, які вправно володіють ремеслом перевтілення та ляльковедення. Вони працюють у живому плані та з ляльками-маріонетками: Дон Перлімплін, Беліса. Режисер наділяє (чи навантажує двох акторок?) й усіма іншими персонажами: мати Беліси, Маркольфа, Гном 1 та Гном 2, які, змінюючи маски (як у комедії дель арте), перевтілюються (тембрально, голосово, пластично, характерно) в інших персонажів цієї любовної історії. Промовистий мінімалізм зображальних засобів вистави (гірлянда з червоних трояндових гілок, будуар у вигляді… спідниці, в якій відбуватиметься шлюбна ніч «молодого» подружжя, червоний чоловічий плащ) – у точномупредметному середовищі О. Іщук увиразнює та укрупнює ляльки головних персонажів. Блідо-сивий та невтішний Дон Перлімплін, зваблива Беліса (тут художниця послуговується різними ляльками у різні «періоди» сценічного життя героїні, підкреслюючи її «розквіт» після заміжжя) – немов з різних світів, яким, однак, не судилося поєднатися…
Театр – мистецтво умовне, метафоричне. Його
природа, від Античності до нашого часу, залишається незмінно травестійною (від
італ. travestire – перевдягати). Виконання чоловіками жіночих ролей у театрі
сягає своєї тисячолітньої історії, що була обумовлена низкою певних
соціокультурних, світоглядних, релігійних, духовних канонів. Зрозумілою є й
нагальна виробнича потреба театру, пов’язана з особливостями воєнного стану та
браком акторів-чоловіків… Незрозумілою дорослому глядачеві (а вистава ця –
адресована саме йому), однак, залишається режисерська логіка: з ким же кохався
(чи кохалася?) дон Перлімплін в саду? Між ким спалахнула «еротична» пристрасна
любовна історія, якщо у виставі ВІДСУТНІЙ енергетичний посил, імпульс, вогонь
чоловіка? Тож маємо тут справу з компромісом, вимогою часу чи…?