Прем’єра шекспірівського «Макбета» режисера Івана Уривського спричинила бурю у театральному світі. У її причинах я хочу детально розібратися – при тім одразу скажу, що в моїй душі жодної бурі не спостерігалося. Багато хто називає «Макбета» найкращою на сьогодні режисерською роботою Уривського. Як на мене, вистава викликає змішані почуття відторгнення й одночасно захвату. Дійство більше захоплює формою, ніж глибиною. З перших хвилин стає зрозуміло, що це не класична шекспірівська історія, а скоріше суперсучасний інтерактивний перформанс, де поєднані слово, пластика, світло та новітні цифрові технології.
У виставі використано переклади Бориса Тена та Юрія Корецького. Режисер суттєво скоротив п’єсу, відмовившись від трьох персонажів – шекспірівських відьом, замінивши їх на три інфернальні цифрові механізми. Технічно це одна з найскладніших і найдорожчих постановок Івана Уривського. Сценографію створив Петро Богомазов. У творчому тандемі з художником режисер здійснив кілька прем’єр: «Хазяїн», «Марія Стюарт», «Калігула». Головними героями «Макбета» стали три світлові екрани, розміщені на гіроскопних кранах – три зловісні сутності, що зазирають героям і глядачам у душу, контролюючи кожен рух. Тотальна цифрова система тримає у своєму полі все живе. Зліва на авансцені насип піску – символічний жертовник, шлюбне ложе, колиска, і водночас могила. У пісок закопують трупи героїв, котрі зненацька починають оживати, неначе у віртуальному шоу, фільмах жахів чи комп’ютерній грі.
Темрява сцени вабить і затягує. Костюми вирішені у стилі «total blaсk». На початку герої з’являються у побутовому «репетиційному» вбранні у кінопавільйоні чи сучасній телестудії, оточені камерами, мікрофонами, яскравими прожекторами. А вже у фіналі вони – у стилізованих барокових костюмах королів і вельмож темних насичених тонів. Одягнені у модні кросівки, джинси, сорочки та кепки на початку, герої ніби репетирують, пробують сцену, і «переодягнуться»- зіграють на повну силу лише наприкінці дійства.
У кожному складі задіяно по шість акторів. Мені пощастило побачити, як працюють Гурєзов, Міхіна й Ажнов, тож хочеться оцінити роботу ще й іншого складу.
Макбет Акмала Гурєзова – благородний лицар, який щойно повернувся з війни переможцем. Шотландський король дарує йому титул кавдорського тана. Але згодом бажання влади бере гору над хоробрим воїном, і Макбет перетворюється на жорстокого тирана та підкаблучника.
Леді Макбет – холодна чоловікоподібна левиця у джинсах. Видно, що їй не притаманні такі якості, як співчуття і ніжність. Заради трону вона підкорює своїй волі чоловіка, перетворює його на слухняну ляльку, завдяки якій досягає бажаної мети. Король Дункан (Арсеній Тимошенко) зачаровує витонченою пластикою та шляхетною поставою. Немов тінь батька Гамлета, Дункан з’являється після загибелі, нагадуючи подружжю про їхню причетність до зла.
Син Дункана – Малькольм (Павло Шпегун) – амбітний, кровожерливий юнак, плекає сміливі надії здобути трон, посісти найвище місце у кривавій ієрархії. Його очі горять підступним вогнем швидкої наживи. Під час монологу біля пісочниці Малькольм із малюка з дитячої колиски виростає до хижого повстанця, якому під силу роздмухати справжню піщану бурю у королівстві. Засипати очі усім, хто стане на його шляху.
Віталій Ажнов у ролі відважного полководця Банко на початку вистави блює у піщане кубло, тим самим акцентуючи неприязнь і відразу до усього, що діятиметься у замку. Інтоксикація владою, передозування смертю; сцена ставить перший гучний акорд у виставі. Після смерті привид Банко також переслідує Макбетів. Він ментально присутній у свідомості леді Макбет, ґвалтує, заціловує до смерті, затягує її у потойбіччя.
Загалом персонажі справляють враження безликих, неживих істот, схематичні пародії. Немов на сцені не люди, а запрограмовані оцифровані сутності, які лише зовні нагадують людей. Жоден з акторів не викладається на повну міць, лише позначає образ. І справа тут не лише в костюмах. Здається, що це можуть бути й справді роботи, заряджені на жорстоку криваву гру. Можливо, у цьому й полягає режисерська концепція Уривського. Коли акторська гра стає явищем лише схематичним, другорядним, де емоції, темперамент, почуття відходять на другий план. А новітню сучасну моду диктують яскраві епатажні форми.
Вистава сприймається швидше як строкатий лаконічний кліп, слайд-шоу, трилер. Сюжет стає менш важливим, аніж сама фабула-скелет, на який нанизана видовищна імпровізація. Сьогодні цей «Макбет» може здаватися дещо революційним, але вже завтра ми будемо жити в епоху саме такого театру.
Вистава нагадує моторошний сон, чи, може,
відкриває нам страшну дійсність? Віртуальна мара з цифровими маріонетками, що
часом «логають», зависають, як це робить Макдуф (Ренат Сєтаров), коли
довідується про вбивство дітей і дружини. Герой нарочито і розгублено повторює
одні і ті ж фрази, без зупину, так, ніби «заглючив» від болю та розпачу. Темна
безпросвітна мара, в якій гине людське у людині. Страшне кіно, чи репетиція
недалекого майбутнього, чорна діра, що засмоктує нас вже сьогодні.