«Ситуація Макбета»: історія без пафосу
Наративна історія Макбета переповідається на
початку устами Банко (Іван Шаран, Віталій Ажнов). Він цитує оригінальний текст,
у якому йдеться про героїчні подвиги й звитяжні успіхи Макбета, що забезпечили
йому статус кавдорського тана. Епічний героїзм із уст Банко є своєрідною
текстуальною прелюдією. Водночас тут відсутній пафос, характерний для героїчних
історій. Актори спілкуються між собою в побутовому стилі, що створює атмосферу
невимушеності.
Пафос трагічного болю й крику з’являється лише в одній фінальній сцені, коли Макдуф (Ренат Сєттаров, Роман Ясіновський) дізнається, що Макбет (Акмал Гурєзов, Олександр Рудинський) вирізав усю його родину (з дружиною та дітьми). Цей момент оприявнює нестерпний внутрішній біль, що перетворюється на символічний тренос – крик душі через людську жорстокість. Для шекспірівського театру ідея зіткнення волі однієї людини з волею іншої є природною, адже вона випливає з ренесансного світогляду.
Трансформація трьох відьом
Головними об’єктами в інтерпретації «Макбета» Уривським стають великі екрани, що формою нагадують монструозні створіння із трансгуманістичного світу, очевидно, у режисерському задумі є уособленням одного з головних символів шекспірівської трагедії – образу трьох відьом.
У різні моменти вистави «екрани» забризкано кров’ю. Сам Макбет розчавлений під світлом демонічних моніторів. Кров ним убитих є наслідком жадібності, пихи та прагнення здобути владу.
Відьми в постановці Національного театру ім. І. Франка можуть бути як пророчицями, так і холодним екраном, який фіксує смерті та запускає нові сценарії «одвічного фільму». У фіналі постгуманістичні «трансформери»- екрани нагадують своєрідні мости в майбутнє, де людина може опинитися під абсолютним контролем невидимих голосів із надр медійного світу.
Постгуманізм і втрата людяності
Головного героя вистави можна порівняти з військовим, який пережив контузію. І саме ця інтерпретація актуалізує постановку для сучасного соціополітичного контексту України. Один із режисерських прийомів – сцени, де герої буквально «випльовують» себе на пісок, – не лише фізично вражають, а й підкреслюють гіпертрофований біль. У межах простору «чорного квадрата» пісок – єдиний символ реальності. Саме в пісок герої плюють, падають і зникають; у ньому ховають небіжчиків, що стає символом живого життя посеред чорного хаотичного космосу перетворень.
Леді Макбет божеволіє, «саморуйнується» під тягарем демонічної сили, а Макбет, втрачаючи фізичну й життєву енергію, доходить до буквальної імпотенції. Його нездатність продовжити рід і навіть мати сексуальні стосунки з жінкою підкреслюється сценою на могилі вбитого короля Дункана (Арсеній Тимошенко, Дмитро Чернов). У виставі показано некрофільську любов – мертва за своєю природою, позбавлена здатності дарувати нове життя.
Перше «єднання» відбувається на химерному прожекторі, який відображає чорну силу Гекати. Але на піску, єдиній реальній частині вистави, таке єднання вже неможливе; герої поступово втрачають свою людяність та здатність до творення. Мертва матерія може симулювати життя, але не здатна народжувати справжнє.
Три віщунки в сучасній інтерпретації постають у вигляді монструозних трансформерів із постгуманістичної епохи. Леді Макбет в екстазі вступає з ними в символічну взаємодію, що переносить її у площину трансгуманістичного виміру людської смерті, яка неминуча. Її еротичне шаленство виявляється смертельно небезпечним. Уривський грає з мотивами сублімованих бажань та еротичної пристрасті, які позбавлені життя та спрямовані лише на задоволення.
«Макбет» як світ Гекати
В інтерпретації Івана Уривського дискурс Гекати є тотальним і пронизує усе сценічне дійство. Простір сцени нагадує чорну кімнату в дусі Пітера Брука, що ще більше підкреслює позачасовий і позаісторичний вимір постановки.
Леді Макбет, опинившись серед химерного тріумвірату механізмів, здається, сама стає однією з віщунок, вона одержима злою силою. Мотив демонічної одержимості наявний у багатьох персонажах вистави і є вплетеним у саму трагедійну тканину Шекспіра. Душі вбитих, кров на губах Банко – все це уособлює ненаситність та жорстоку природу злих духів, що огортають світ Макбета.
Усі персонажі в постановці в чорному, їхні костюми символічно переплітаються з простором темряви, світом Гекати, який у виставі пов’язується з танатосом.
Нова постановка «Макбета» є авторським поглядом, що перетворює оригінальний текст на нове бачення універсальної теми – зла в людині. Століття тому ця п’єса отримала життя в українському театрі, завдяки Лесю Курбасу. Сьогодні Іван Уривський пропонує переосмислення «Макбета» в контексті постгуманістичної епохи в умовах реальної війни. Його історія позбавлена пафосу, але сповнена нового змісту. Макбет у фіналі буквально падає в яму з піском.
Постановка заслуговує на осмислення – її
сценографія, пластика та музичні вирішення передають метафізичну атмосферу
оригінального «Макбета». Хоча людська свобода необмежена, коли вона має справу
зі злом і вбирає його в себе, все неодмінно завершиться трагедією – саме такою,
якою її свого часу побачив Вільям Шекспір і зафіксував у своїй безсмертній
трагедії.