Прем’єра фільму Володимира Тихого «Одного літа в Україні» спонукає не тільки до роздумів над його правдивим змістом, а й до його осмислення. Ця екранна історія, здавалось би, локальна. Бо основні події розгортаються на типовому діючому полігоні, де проходить вишкіл підрозділ. Але згодом образ сучасної війни постає у фільмі масштабним узагальненням. І так само бачимо узагальнений і яскравий образ героїчної людини, яка у цій важкій війні добровільно ризикує своїм життям заради справедливої перемоги.
Головні герої фільму – це здебільшого
американські воїни-добровольці військового підрозділу «Ronin Team» ГУР МОУ
міжнародного легіону, що нині воює за Україну. Серед них є й інші іноземці,
зокрема чеченці, що теж свідомо борються за українську перемогу і публічно
засвідчують свою гостру позицію супроти московського агресора. Дія на екрані
відбувається у прискореному розвитку і густо насичена подіями та непростими
вчинками персонажів у складних умовах їхньої боротьби. Фільм документальний,
тож перед кінооб’єктивом, зрозуміло, ніхто нічого не грає. Тут люди живуть і
діють так, як того вимагає нинішня війна. Герої фільму – воїни, які в
екстремальних умовах уміють правильно діяти і мислити про те, як треба красиво
жити. Хоч кожен з них, насамперед, думає про те, як в умовах важкого бою
вижити. Врешті, їхні долі, як і їхнє призначення, обумовлені для них спільним
історичним фактом – свідомим вибором чи не найважчої людської справи:
добровільно йти на чужу війну, щоб допомогти українцям досягти справедливої перемоги.
Спостереження за діями героїв і їхні короткі екранні свідчення-роздуми сконцентровані в головній сюжетній лінії, де динамічними епізодами розгортається воєнна специфіка та виснажлива монотонність напруженої солдатської роботи. Бо комплексні воєнні тренування відбуваються заради злагодження бойової взаємодії воїнів між собою. Але ця неймовірно важка робота має найвищу мету, що обумовлюється вимогою: не тільки перемогти в реальному бою, а й залишитися живим – як під час наступу, так і в обороні. «Люди повинні чинити все правильно», – так з цього приводу мовив один з героїв фільму. А по короткій смисловій паузі, маючи на увазі не тільки полігонні тренування, а й усвідомлені людські вчинки, з твердою впевненістю зауважив: «Думаю: я вчинив правильно, що зараз я тут, в Україні, і воюю за неї».
Легіонери в цьому фільмі не тільки сміливі й добре обізнані з воєнною справою, а й мудрі люди з практичним досвідом. За їхніми вчинками цікаво спостерігати, а, сприймаючи їхні свідчення, спільно з ними думати про те, що є найважливішим у житті. Внаслідок екранного контакту з ними розуміємо, що ці дотепні і мужні іноземці – характерні особистості з високою життєстверджуючою місією, для яких історична справедливість – найвища правда, заради якої вони й воюють.
Спостерігаючи за плином сучасних реальних подій та заглиблюючись у висловлені моральні імперативи головних героїв, глядач зосереджується на осмисленні історичного фактажу, що паралельно з епізодами сучасної війни композиційно згрупований ще у двох додаткових сюжетних лініях. Однорідних за композиційним призначенням, але протилежних за внутрішньою суттю. Проте обидві ці сюжетні лінії несуть важливу художню функцію як з огляду на зміст, так і форму.
Одна з них візуально скомпонована у формі розгорнутого динамічного епізоду, де в хронологічній послідовності зверстані знакові історичні факти головних етапів та ключових періодів становлення, утвердження та руйнації української державності. Цей епізод наповнений яскравими символічними образами й збагачений інформаційним супроводом титрів (написами), що засвідчують історичні дати. Але всі ці історичні моменти ув’язані між собою так, немов змінюються головні віхи багатовікової української історії. Аж поки всі ці вікопомні історичні процеси врешті не наткнулися на конкретну хронікальну з’яву брутального історичного моменту – військового параду, розгорнутого масштабним маршируванням на головній московській площі, біля кремля. Це хроніка демонстрації агресивних можливостей путінського режиму. За парадним дійством спостерігав теперішній кремлівський вождь та його управлінська кліка. Той традиційний для сучасної московської історії парад відбувся 9 травня, а вже за неповний рік, 24 лютого 2022 року, – розпочалося широкомасштабне віроломне вторгнення московського агресора в Україну.
Реалізація цього епізоду, ключового для подальших екранних подій, створює емоційний ефект своєрідної вибухової реакції, що збуджує усвідомлення тієї реальної небезпеки, що нас, українців, нині переслідує. Можна хіба що цей високий мистецький результат означити метафорично, прирівнявши спричинений ним емоційний вибух до яскравого спалаху блискавки, відлуння якої котиться довго нестихаючим громом. До того ж – сила емоцій тут настільки потужна, що свідомість прагне до вдумливого аналізу всіх подальших екранних подій як реальних фактів, за якими постає справжня історична суть московської війни: підступний замах на долю нашого народу. І щоб унаслідок цього глибокого усвідомлення бодай якось позбутися муки розпачу, душа відчуває потребу – якомога довше зберегти викликане документальним фільмом відчуття: утвердити в собі збуджену силу волі до справедливої боротьби за нашу правду.
У нинішньому українському часі документальне кіно, мабуть, саме так і повинне попереджати націю про реально смертельну для неї небезпеку. Справді, означене триває на екрані коротко, майже миттєво. І до того ж – в одному, так би мовити, становому епізоді. Бо в смисловому контексті розвитку й вивершення авторського задуму за допомогою правди хронікальних кадрів цей епізод став фундаментом для головної ідейної константи як смислової вершини в пошуку художнього утвердження української правди. І це відбулося завдяки органічній єдності режисерського синтезу як кінематографічного сплаву екранних компонентів у цілісний образ. Той кінообраз збуджує роздуми про історичні перемоги і поразки нації. Бо в усіх українських епохах завжди важко виборювалася українська державність (з далекої минувшини й до нинішнього часу).
Інша допоміжна сюжетна лінія – теж своєрідна констатація історичної правди. Але вона стосується історичної пам’яті американського суспільства, його участі у Другій світовій війні. Відголоски того далекого часу, героїчного і трагічного для американців, чуємо у свідченнях самих американців, представників різних поколінь сучасного суспільства в контра-пунктному зіставленні з паралельним воєнним дійством, що триває нині в Україні. Історичні наслідки фашизму, який в ХХ столітті занурив світ у воєнне безумство Другої світової війни, збігаються з аналогічною небезпекою для світу, яку тепер несе московська війна, що руйнує Україну і духовно виснажує наш люд. Загарбницькі війни – однаково підступні. Але московські війни, спрямовані на загарбання України, вирізнялися ще й дикунським рівнем ординської жорстокості. Проте нинішня війна – специфічна. Вирізняється вона «гібридним» чинником як основним ідейним фундатором історичного безумства. І тому вивершується над усіма тими попередніми московськими замахами, яких зазнала Україна. Ця війна давно спланована кремлем і тривалий час ним системно готувалася. І ретельно утверджувалася в загальноімперській суспільній свідомості вульгарним публічним нав’язуванням шовіністичних доктрин з модернізованого арсеналу психологічних спецоперацій чекістської методології. Але ця робота велася ворогом по-сучасному: за постійної участі мобілізованих на цю справу пропагандистських засобів інформаційного сегменту чекістської імперії. Тому цю війну справедливо називають гібридною.
А її інформаційна складова, хоч і є гігантським багатогалузевим комплексом імперських інформаційно-пропагандистських засобів (разом з кінематографом, головним творцем імперських шовіністичних «скрепів»), проте тепер вкрай спрощена з огляду на її ідеологічну сутність. Бо головна мета «інформаторів» нині зводиться до лукавого прикриття кремлівських злочинів. І їхня діяльність базується на брудних спецтехнологіях продукування фейків, брутального спотворення історичної правди та маніпулюванні свідомістю. Чи мають вони серед свого «федерального» населення тотальний успіх? Частково. Але й то серед тих, хто не зумів емігрувати за кордон. Проте це вже інша тема. Однак невідкладним є наше загальнонаціональне розуміння істинного наміру кремля. Адже сучасні московські фашисти вперто спрямовують загарбницьку війну супроти України до реалізації своєї давньої дикунської мети – повної зачистки українства. Знищення українського етносу. Для того й руйнують українську державу. Чи досягла ця жорстока війна свого апогею – немисленого, але реального факту воєнного безумства? Участь американських добровольців у фільмі вмотивована. Хай це невелика, але найщиріша частка усієї реальної, уже нам наданої гігантської американської допомоги. Що трапиться з українською перспективою, якщо Америка одвернеться від України? Зігнорує нашу правду. І яка ж вона, та українська правда? Не тільки для нас, а й для американців. І як її разом захистити? Тому важливо, щоб цей фільм своєчасно потрапив до американського глядача.
Прем’єра фільму збіглася з вступом на другий термін американського президента Дональда Трампа. І нікому в світі, думаю, не є так важливо, як українцям, щоб світла американська мрія – утвердження у світі справедливої демократії – не втопилася в московському політичному болоті, поритому чекістськими кротами.
Під впливом цього фільму напливають болючі роздуми. А передусім: як на найвищому управлінському рівні безпомилково діяти, щоб згуртувати українську націю для її перемоги?
Усі ці роздуми породжує фільм під впливом емоцій, викликаних кульмінаційним моментом «Одного літа в Україні». Його назва ущільнює важку мить української історії до короткого відрізка часу. А тим самим надає цій історії символічного звучання. В епізоді перебігу реального окопного бою з його моторошним безпосереднім відчуттям воєнної реальності, образ самої війни вивершується символом найжорстокішої небезпеки. Здається, досі ще не був художній образ візуально виявлений так сильно саме засобами документального кіно. Його природа і неймовірна вибухова емоційна сила героїчного дійства – є, по суті, органічним процесом унікального мистецького відкриття. І це відкриття відбулося як естетичне явище.
Кожен мав би під впливом цього фільму зрозуміти свою особисту відповідальність. Особливо якщо ніколи сам не сидів у реальному окопі. Кожен слідчий і кожен суддя, який за чиєюсь вказівкою силкується, порушуючи закон, судити бойових генералів, мав би замислитися над тим, у якому світі ми всі опинилися. Унікальні зйомки фінальної частини фільму треба всім побачити, щоб нарешті остаточно втямити, що для кожного давно настав час «… усе чинити правильно».
То що ж буде з Україною? І що нам, українцям, треба робити, аби Україна вижила? Саме над цим спонукає фільм думати, шукати відповідь на ці питання.
Хто спроможний нині згуртувати українську громаду, духовно розтерзану московським ворогом та його тутешніми підпільними емісарами, щоб спільними зусиллями захистити спустошену, але поки живу українську душу? Понівечену вічним тотальним терором, що й досі прагне панувати на українській землі. Найбагатшій, але пограбованій чужими й місцевими злодіями. Хто об’єднає українців у непереможну силу для порятунку української державності?
Ясна річ, що утвердження української держави
можливе лише за неминучої української перемоги над московським ворогом. І
найголовніше: нація повинна нарешті зрозуміти приховану суть важкого
історичного факту – спланованого ворогами на нашій землі державного хаосу.
Трагічні наслідки цього хаосу, що опанував і жорстоко терзає наше суспільство,
поки належним чином неосмислені нацією. А перемагає лише свідома нація.