Дитинство в полоні червоної химери

Анастасія Канівець

---

«Велика історія» очима дитини – мотив досить поширений. А якщо говорити про тему революції 1917 р. і так званої «громадянської» війни, то й популярний: кому жодного разу не траплялося фільму про дитину чи дітей, що з ентузіазмом долучаються до воєнних подій як до небезпечної й тим більш захоплюючої гри? Втім, розставляти акценти тут можна по-різному – різний результат і одержуючи.

«Антон і червона химера» розвиває тему в новому, сучасному ключі. Більшовики уже – не герої, а лиходії, і пригод-гри немає… чи, точніше, є, проте ведуть її не діти; та й наслідки її відповідні немилосердній добі «воєнного комунізму». Саме останній – час, та й суть, подій. Воєнні дії вже минули, змінившись боротьбою з цивільним населенням. А це змушує мирних від природи людей ставати повстанцями чи змовниками… Таке обрамлення – не для дитячого кіно, тим більше, що, як ми знаємо з історії, щасливий кінець тут може бути хіба що умовним.

А втім, «Антон і червона химера» насправді не дитяче кіно. Хоча й нібито про дітей… Щоправда, основні події розгортаються не з ними і не навколо них, а десь так поблизу. І це, мабуть, головний недолік фільму, що, здається, так до кінця і не визначився, про що розповідатиме: про позначене більшовицьким терором дитинство чи про невдале полювання на Троцького.

Це – про час дії. Місце обране досить виграшне – німецька колонія на півдні України. Етнічні світи колишньої імперії у 1920-ті роки більш-менш активно зринали на екрані; в Україні, зокрема, пройшла ціла хвиля «єврейського» кіно. Втім, обставини й передусім політика партії посприяли зникненню цих інокультурних острівців. Не були, отже, вони бажаними і в кінематографі: показова доля «Комісара» Олександра Аскольдова (1967), що подав «неканонічну» картину революції, ще й на тлі єврейського містечка, і поплатився за це довгими роками «на полиці».

«Антон», таким чином, звертається до свого роду «культурної Атлантиди». Автори навіть спробували передати розмаїту мовну картину цього світу: тут звучать німецька, ідиш, російська, українська. На жаль, прийому тут бракує послідовності (на відміну від, скажімо, Івана Кавалерідзе, що застосував мовну поліфонію ще на початку 1930-х у своїй «Коліївщині»); тож глядач може хіба що здогадуватися, чому персонажі спілкуються то рідними мовами, то українською.

Краще вдалася візуалізація історії. Фільмував Михайло Петренко. Південні краєвиди тут легкі й прозорі, з множиною відтінків золотавого й синього; через роботу камери вдалося показати і красу та багатство краю, і драматизм його історії. Вдалися оператору і «класичні» монументалістські кадри з ланцюжком вершників серед поля, і спроби об’єктивом передати погляд дитини: ракурс знизу, через солому, що в ній ховаються хлопчаки, чи «кадр на склі», котрий суміщає дві дії: личко Антона за вікном в одній половині і віддзеркалене в шибці вбивство його батька комісаркою – в іншій.

Щодо героїв, автори фільму, здається, самі не визначилися, хто ними є. Формально це – німецький хлопчик Антон і його друг Яша, хлопчик єврейський. А проте принаймні не менше місце в історії посідають Антонів дядько, пастор Фрідріх, і Яшин батько, крамар Йозеф. Саме вони розігрують дещо дитячу за своїм задумом авантюру – викрадення Троцького – і вони ж мають найбільш яскраві, неоднозначні характери. Фрідріх певною мірою – «родич» священнослужителів з радянських фільмів, розумних і хитрих, що послідовно працюють на підрив більшовицького світу; лишень тут це подано зі знаком «+», бо пастор діє проти диктаторського режиму, намагаючись захистити свою спільноту. Ще більше запам’ятовується Йозеф, такий собі потрійний агент, найменш передбачуваний з усіх. Виконавцям, Себастьяну Антону і Володимиру Левицькому відповідно, тут було що грати, тож вони могли продемонструвати свій акторський хист.

Щодо Антона й Яші, на жаль, тут важко говорити про нові яскраві дитячі образи. Вони подані радше типажно, ніж психологічно («нордичний» Антон-Нікіта Шланчак і південного типу Яша у виконанні одесита Микити Дзяда), та й історія їхня показана переважно шаблонними епізодами: спільне милування хмарами, нескладні хлопчачі ритуали… Хіба що їхня зустріч з Троцьким з її фатальними для села наслідками дещо випадає із загального ряду – і, правда, тим сильніше діє на глядача. Фільм ніби говорить: тут не сподівайтеся на диво, у цьому світі дивом є вже залишитись у живих. І в цьому – певна доля реалізму, попри всі шаблонні моменти й авантюрну інтригу. До речі, сама історія має документальний базис: в її основу лягла книга «Антон, його друг і російська революція» канадійця Дейла Ейслера – вихідця з родини німецьких колоністів; саме його дядько, за чиїми спогадами написано твір, став прототипом Антона [1].

«Антон і червона химера» навряд чи увійде до класики українського кінематографа. Разом із тим, він виконав свою важливу місію: опрацював тему дитинства в часи революції в сучасному ключі, подавши її не як героїку, а як трагедію.