Фільм «БожеВільні» режисера Дениса Тарасова варто переглянути.
І не лише тим молодим людям, що крізь призму досвіду кількох попередніх поколінь своїх родин живуть з уявленнями про «нормальний» радянський час, у якому людина «мала якесь майбутнє» і «перспективи» (з такими думками час від часу доводиться стикатися, викладаючи курс «Історія української літератури другої половини ХХ століття»; іноді їх важко спростувати навіть переконливими аргументами, де факти й цифри).
Фільм варто переглянути насамперед тим, хто, прийнявши свободу як даність, не усвідомлює ціну, яку доводилося платити за можливість жити з почуттям внутрішньої свободи в ті часи. Почувати себе вільним: слухати улюблену музику чи мати довше, аніж прийнято, волосся, як у персонажа фільму Андрія Довженка (актор Костянтин Темляк) – у великій країні-тюрмі – це вже був злочин. Не кажучи про власну думку, власну позицію. Державна репресивна машина працювала невтомно й нещадно, безпомильно вираховуючи кожне прагнення чи спробу людини залишатися самою собою. Будь-який спротив тотальній уніфікації міг кваліфікуватися як злочинний у рамках радянського «законодавства». Згадка в розмові з дружиною про те, що Андрія знову викликали до міліції через його зовнішній вигляд, спочатку може викликати усмішку в глядача, сприйматися скептично, як і консиліум лікарів.
Але в цій історії все надто по-справжньому.
У мене перед очима й досі відклацує кадрами коридор спеціальної психіатричної лікарні. Метрономно відклацує, витворюючи певний ритм, на який накладається ритм кіл, які дозволено монотонно долати в'язням лікарні, з якої чи не єдиний вихід – у смерть.
Трирівнева структура світу виразно представлена у кінострічці (навіть чотирирівнева, якщо брати до уваги сходи, перед якими наприкінці фільму стоїть професор Валентин Стельмах (Сергій Калантай), вагаючись здійснити вчинок, піднятися ними й урятувати чиїсь життя). Власне, сходи зали в перших кадрах, де відбувається процес «допиту», така собі експертиза фахівців-психіатрів на «нормальність» Андрія, мовби уособлюють ці рівні, задаючи згаданий ритм. Вихід не «у смерть» – через підвальні приміщення лікарні, в прямому значенні «з-під землі» – ілюзорний, адже відкритість фіналу більш ніж промовиста (Андрій іде повз високі мури, а з другого боку мчать міліцейські машини). Так, власне, й ставалося в реальності: перебування колишніх в'язнів на волі було умовним, бо в 1970-х роках вони встигали двічі потрапити під прес радянської репресивної системи.
У фільмі «БожеВільні» є багато деталей, які промовляють як певні – вже апробовані – знаки. Чого варта запропонована кагебістом цукерка-льодяник Андрієвому синові Тарасу. В «Солодкій Дарусі» Марії Матіос – це ключ, який відкриває пандорину скриньку родинної трагедії. Тут вона становить лише одну деталь, поряд із багатьма іншими, але дуже промовисту деталь!
Подарована батьком на день народження гітара ще не піддається Тарасові, та вона – вже в його руках, мовби прокреслюючи в цій історії важливу спадкоємну ланку – чи не єдину можливість бути з батьком, наблизитися до його світу, зрештою, оцінити родинну ситуацію з усвідомленої позиції. Крупний план увиразнює зміни, що відбулися з сином (не випадково у фільмі проговорюється відсторонення хлопця від навчання у школі). Прогностичну роль відіграють, здавалось би, полишені без уваги Андрієві слова-побажання Тарасові на початку фільму «бути вільним і мати велике серце, в якому немає страху». Вони пов'язують ланки ширшого контексту, в якому дід – батько – син перебувають у межовій ситуації зради роду. Її «запускає» не так провокативне запитання професора Стельмаха (водночас і Андрієвого тестя) про те, чи засуджує він вчинок батька, що не покаявся й до смерті домагався справедливості, як давніша скарга тестя на свого зятя, з якої й почалася ця історія, зруйнувавши життя родини. Андрієве «ні!» остаточно запускає механізм репресій щодо нього. Виразною деталлю стає обручка, яку Андрій, знявши з пальця, спочатку прокручує в руках, а потім тримає в з'єднаних позаду руках (потім у нього її відберуть медики-наглядачі). Золота обручка тут мовби уособлює хисткість родинного зв'язку в тогочасній дійсності: в будь-який момент ланка батько – син може розірватися (обірватися).
Гра акторів у фільмі «композиційна»: вони взаємодоповнюють одне одного, взаємодіють настільки, наскільки камера здатна вловити їхні рухи, погляди, шепіт (навіть напіврухи, напівпогляди, напівшепіт). Вбивство, яке відбувається у дворі психлікарні, мовби спроєктоване у зовнішній простір (так і не кинутий за мур тенісний м'ячик, підведений до пострілу на верхньому рівні автомат у військовогоохоронця лікарні-тюрми, що таки вистрілює; обірваний статевий акт лікаря й медсестри, що продовжується, але в іншому варіанті, ще одним пострілом – лікаря в пораненого в'язня), але тут-таки маємо і зворотний ефект – обличчя лікарки Ірини Лахновської, яку зіграла Ірма Вітовська, вигнутий гребінь у її руках, що мовби «вирівнює» щось у ній самій, у власних думках, знову повертає нас у центр двору, де сталося вбивство. Вікно для неї водночас є і захистом, і межею, і порятунком бодай на якусь мить, аби повернути самовладання. Її спокій у кабінеті кадебіста «вирівнює» головну лінію у фільмі: людина у тій системі, здобувши самодостатність і самоповагу, не маючи наміру обирати шлях протистояння цій системі, таки приречена робити вибір. Так, слово «система» неодноразово повторюється у фільмі, вкотре змушуючи замислитися над нашим драматичним минулим.
P.S. Кілька років тому мені випала нагода (ледь не написала «пощастило») побувати в тюрмі для злочинців-рецидивістів у Вінниці, куди в 1979 році радянська система запроторила поета Тараса Мельничука. Така незвична екскурсія.
Мені й зараз моторошно від того дивного звуку, коли всі речі полишено в спеціальному місці, а за спиною «заклацуються» двері – важкі залізні ворота й за ними двері чи навіть кілька дверей.
Такі речі можна зрозуміти й відчути, лише переживаючи їх. І кіно допомагає наблизити нас до цього розуміння й проживання.
Чернівці