Життя Ватикану та вибори Папи Римського, що завжди проходять за зачиненими дверима, мають чималу кінематографічну історію, однак найбільш вдалі постановки легко пригадати. Це, насамперед, «У нас є Папа» (2011) Нанні Моретті та серіал Паоло Соррентіно «Молодий Папа» (2020). Обидві – італійського виробництва, що диктує їм, незважаючи на домінуючі серед частини кінематографістів ліберальні установки, повагу до традицій.
У новій роботі Едварда Бергера – швейцарця з німецьким корінням – все значно гірше. Його «Конлав» не передає приховану від людського ока суть сучасної церкви, а зосереджує увагу на брудній білизні кардиналів, і католицька преса вже охарактеризувала фільм як такий, що «знищує церковні основи». При тому, що в стрічці й сліду нема від антиклерикальної люті Бунюеля чи Пазоліні. Ніби в шахматній партії, в «Конклаві» все підпорядковано знеціненню не релігії як універсального соціального конструкту, а римської католицької церкви, яка, на думку постановника, перебуває в глибокій «творчій кризі».
В основі стрічки – роман британця Роберта Харріса 2016 року. За словами автора, він надихнувся темою, подивившись вибори 2013 року, на яких був обраний Папа Франциск. Тоді романісту, що переглядав новинний сюжет на ТБ, здалося, ніби «обличчя кардиналів нагадують обличчя політиків», і він вирішив показати світ священників як світ чиновників, в якому бал правлять секс і гроші. Тобто, що духовний світ прямолінійно віддзеркалює світ матеріальний.
Для розуміння амплітуди деформації перспектив, яких зазнає історія в квазідокументальній прозі Харріса, нагадаємо, що в одному з романів він демонструє світ, в якому, наприклад, переміг Гітлер. Цікаво? Безперечно, але тільки як «фентезі». Типологію стосунків «мистецтва і дійсності» в тому ж легкому жанрі прекрасно передають «теорії розгалуженої змови» у фільмах «Привид» (2009) та «Офіцер і шпигун» (2019) Романа Поланського, знятих за романами Харріса.
Під чий контроль потрапить Святий Престол? Претендентів кілька – різного віку, з різних країн і з різними поглядами на майбутнє Церкви; так і має бути, але режисер наповнює їх екранне існування гіперскандальною гостротою. Ліберал Белліні (Стенлі Туччі), який толерантний до всіх; консервативно налаштований традиціоналіст Тедеско (Серджіо Кастеллітто); двох кардиналів – Тремблея (Джон Літгоу) й південноафриканського Адейєми (Лучіан Мсаматі) – цікавить виключно влада; ще один – Вінсент Бенітес (Карлос Діез) – архієпископ Кабула, має рекомендацію від колишнього Папи in pectore, тобто таємно… Не складно здогадатись, що всі вони потрапляють у критичне (іноді карикатурне) світло софітів. Епохальну битву морально ущербних людей має розсудити єдиний «абсолютно правильний» персонаж – секретар Ватикану кардинал Лоуренс (Рейф Файнс), який на час наради стає якщо не суддею для своїх колег, то, принаймні, приватним детективом. Його британське походження, звісно, не випадкове, і його всі з полегшенням обирають новим Папою.
Кінематограф жодної хвилини не переставав бути ареною політичних та міжконфесійних битв, тож поява цієї стрічки не мала би нас здивувати. Однак прикро, що, незважаючи на візуальний шик і лоск, всі ідеологічні посили в ній зроблені в плакатному режисерському стилі. «Конклав», як і попередній фільм Едварда Бергера «На Західному фронті без змін» (що отримав минулого року сім премій BAFTA і чотири «Оскари»), зрежисований з розмахом як воєнний фільм, де слова стають зброєю, а те, як сидять кардинали, нагадує бойові ряди. «Це конклав, а не війна», – стверджує Лоуренс. «Це війна», – парирує Белліні.
Складові цієї «війни» заслуговують уваги:
сценарист Пітер Строхан за адаптацію роману отримав «Оскара»; операторська
камера Стефана Фонтена бездоганно фіксує й парадну розкіш обряду (червону одежу
кардиналів, запозичену з XVII століття, й масштабні декорації, які повторюють
вишукані приміщення Ватикану), й брудну буденність (недопалки в папському
дворі, звалище мобільних телефонів перед залою, де проходять вибори);
акторський ансамбль заслужено отримав премію кінокритиків (Critics’ Choice
Awards). Усе це зовні оживляє «прораховане» кіно Бергера, що, по суті
залишається «фанерною декорацією». Цей «концептуальний дизайн», перебуваючи
нібито в радикальній опозиції, намагається нав’язати суспільству миттєве й
спірне замість підйому до духовних висот Вічного й Абсолютного.