Міжнародний тиждень кіно (SEMINCI), який з самого початку свого існування проходить у древньому Вальядоліді, вже другий рік – під керівництвом директора Хосе Луїса Сієнфуéгоса. Зміни, що відбулися на цьому впливовому МКФ авторського кіно, не у всьому були позитивними. Так, позаконкурсну програму Spanish cinema, яка віддзеркалювала кращі здобутки іспанського кіно за попередній рік і привертала увагу не тільки гостей і учасників кінофестивалю з п’яти континентів, а й самих іспанців, зацікавлених у такому перегляді, було скасовано. Замість неї виникли дві нові: конкурсна «Алхімія» і позаконкурсна «Memoria y Utopіa». Щоденний журнал-бюлетень фестивалю, який виходив протягом дев’яти днів його роботи і де можна було докладно довідатись про режисерів та інших творців кінофільмів, прочитати інтерв’ю з ними, перестав існувати. Деякі номінації були переорієнтовані, логотип фестивалю зазнав деяких змін, став більш графічним. Короткометражні фільми Офіційної програми, що передували показам повнометражних, виведені в окрему програму.
Під час заключної пресконференції Хосе Луїс Сієнфуéгос доповів про збільшення глядачів фестивалю до майже 100 тис., хоч потім і надійшло уточнення – трохи більше 98 тис., проте, так чи інакше, ця цифра дещо вища, ніж у 2022 році, при попередньому очільнику SEMINCI Хавьєрі Ангуло, яка в останній рік його перебування на чолі фестивалю досягла рекордної тоді цифри – понад 97 тис. глядачів. Касові збори від перегляду 211 фільмів, представлених на SEMINCI-69, зросли на 41% і досягли 216 764 € в порівнянні з цими ж показниками 2022 року, які дорівнювали 152 750 € . Цей касовий успіх був пов’язаний насамперед з «демократизацією» доступу до придбання квитків широкою публікою через інтернет, зарезервованих для учасників, гостей і преси фестивалю, особливо на вечірні сеанси.
Молодий режисер із Сінгапуру Єо Сью Хуа, виступаючи перед публікою Театру Карріон перед своїм фільмом «Чужі очі» (Сінгапур, Тайвань, Франція, США, 2024), який входив до Офіційної програми, був вражений тим, що цей театр виявився вщент заповнений глядачами, і попросив дозволу сфотографувати це, відійшовши вглиб сцени, щоб у кадр потрапила і так звана гальорка. Його фільм разом із роботою молодого іспанського режисера Карлоса Маркес-Марсета «Попелом стануть» (Іспанія, Італія, Швейцарія, 2024) здобули ex-aequo «Срібний колосок», незмінну нагороду пшеничного краю Кастільї і Леону, столицею якого і є Вальядолід. «Чужі очі» – третій повнометражний фільм Єо Сью Хуа за власним сценарієм.
За попередній «Уявна земля» (2018) він здобув «Золотого леопарда» за найкращий фільм у Локарно. У молодого подружжя із Сінгапуру загадковим чином зникає серед білого дня дворічна донечка з дитячого майданчика неподалік від великого торгового центру, про що вони негайно заявляють в поліцію. З огляду на те, що ніхто з поліцейських не прибуває на місце злочину, хоч шеф поліції і запевняє в тому, що робота ведеться, подружжя з розпачу вирішує самостійно вдатися до пошуків на майданчику і в торговельному центрі, звинувачуючи один одного в недогляді. Під час цих пошуків їм підкидають диски з відео їх самих в домашній обстановці і навіть в їх найбільш інтимні моменти. До розпачу від втрати дитини додається ще й взаємна підозра в існуванні якоїсь третьої особи, яка це знімає. Врешті через три місяці дитину знайдено, але шлюб встигає розпастися. Шеф місцевої поліції задоволений результатом, оскільки весь цей час велась копітка робота з відеокамерами, встановленими повсюди, де тільки є люди, тож викрадачку дівчинки викрили. В Китаї, в країнах так званого глобального Півдня, таких, як Сінгапур та ін., відеокамери встановлені повсюди, навіть на вулицях з метою нібито безпеки громадян, але й приватність кожного громадянина при цьому брутально порушується, над чим і роздумує режисер у фільмі «Чужі очі».
Режисер другого фільму-лауреата «Срібного колоска», 41-річний барселонець Карлос Марсет-Маркес, у своїй стрічці «Попелом стануть» теж хотів поділитися роздумами з приводу дражливої і животрепетної теми про евтаназію, обираючи при цьому жанр музичної трагікомедії, в якій межі між життям і смертю виглядають розмитими. Сценарій він написав у співдружності з Кларою Рокет і Кораль Крус. Літнє подружжя творчих людей, вона – відома акторка (Анхела Моліна), хвора на невиліковну хворобу, він – відомий театральний режисер (Альфредо Кастро), що прожили разом сорок років, вирішують поїхати до Швейцарії, де одна асоціація сприяння добровільній смерті може запропонувати їм свої послуги. Рішення визріває спочатку тільки в неї, але люблячий чоловік не може залишити її саму і на цій дорозі в один кінець... Їхня дочка (Моніка Альміраль) спочатку відчайдушно намагається відмовити батьків від цього рішення, погрожуючи так само вдатися до евтаназії і залишити свого малого сина без матері, але поступово мириться з рішенням батьків, і під час родинного обіднього зібрання навіть жартує, що вони з братом вже не будуть вважатися байстрюками, оскільки батьки вирішили офіційно одружитися перед від’їздом до Швейцарії. Міжнародне журі у складі п’яти його членів з Іспанії, Греції, США і Франції вирішило окремо виділити цей акторський дует – Анхелу Моліна (Іспанія) і Альфредо Кастро (Аргентина) – надавши акторамветеранам «Особливу відзнаку», бажаючи висловити своє захоплення їхньою роботою і підтвердити їхнє визначне місце в світовій панорамі кіно «за їхнє унікальне поєднання якості і переконливості у створенні єдиного образу пари, що постає перед смертю».
Офіційна програма SEMINCI-69 складалась із 22 конкурсних і 4 позаконкурсних фільмів, і тільки один із них міг стати лауреатом найвищої нагороди – «Золотого колоска». І цю «битву» виграла стрічка французького режисера Алена Гіруді «Милосердя» (Франція, Іспанія, Португалія, 2024). Головний герой Джеремі (словацький актор Алекс Кисіль) приїжджає в сільську місцевість на похорон свого колишнього патрона, в пекарні якого він працював, і лишається на деякий час жити в домі вдови і її неповносправного сина. Залишившись увечері наодинці зі спогадами й альбомом фотографій з минулого життя, Джеремі якось надто довго розглядає фото свого колишнього шефа на морському узбережжі, де той постає привабливим мужчиною спортивної статури... Глядацькі здогадки підтверджуються, коли Джеремі наступного дня навідується до знайомого сусіда-холостяка, який на його питання про те, чому він не одружується, відповідає, що з жінками в нього якось не складається... Джеремі встигає роздягтися і намагається палко притулитися до товстуна, на що той реагує з обуренням, змішаним з огидою, силоміць виштовхує Джеремі на вулицю, викидає слідом його одяг та ще й вистрілює з мисливської рушниці йому вслід під схвальний сміх глядацького залу. З сином господині дому вдови Мартін (знаменита французька актриса Катрін Фрот) так само стосунки погані. Джеремі його дратує тим, що мати приділяє йому певну увагу. В лісі поблизу села син перестріває Джеремі й намагається з’ясувати з ним стосунки, звинувачуючи в тому, що він залицяється до його матері. Зустрівшись вдруге в осінньому лісі, двоє молодиків не обмежуються суперечкою, а переходять до бійки, в результаті якої Джеремі вбиває свого опонента, розтрощивши йому голову каменем, і присипає тіло листям. Прийшовши додому, він майже відразу засинає сном невинного немовляти і господиня співчутливо за ним спостерігає, не здогадуючись, що перед нею – вбивця її сина. Милосердя сільського священника йде далі: після сповіді в церкві він таки приймає Джеремі у себе в ліжку, а потім удвох перезаховують в лісі тіло більш надійно, оскільки зникнення сина вже спонукає поліцію на активні пошуки. Під час пресконференції Ален Гіруді визначив свого героя як холодного циніка. На думку режисера, двигуном його стрічки є таємничість, а бажання є двигуном життя. Сценарій за власною новелою він написав сам. Премія за найкращий сценарій ім. Мігеля Делібеса, класика іспанської літератури ХХ ст., що проживав у Вальядоліді, також дісталася фільму «Милосердя». Міжнародне журі докладно дало своє обґрунтування: «За його заплутану структуру, довершені ритмічні переходи, повороти сюжету, винахідливість, гумор – все це залишає багато простору для сприйняття і роздумів. Автор створює свій власний світ, специфічний і дивний, не втрачаючи з поля зору світ реальний з його іпульсами, які цим світом рухають (бажання, лють, каяття)».
Найкращим режисером став 56-річний Гуан Ху з
Китаю за свою восьму стрічку «Чорний пес» (Китай, 2024). Головний герой Ланг
повертається з ув’язнення в рідне місто на північному заході Китаю на межі з
пустелею Гобі та влаштовується на роботу по відлову вуличних собак перед
Олімпійськими іграми. Несподівано для себе він лишає одного пса собі, живучи
самотньо в напіврозваленому домі своїх батьків. Між людиною і собакою, який
вражає Ланга своїм «собачим розумом», встановлюються проникливі стосунки двох
самотніх створінь, яким немає більше ні на кого розраховувати, крім як на самих
себе – людини і друга людини. Ланг навіть придбав для нього мотоцикл з
коляскою, щоб пес не сидів незручно у нього за спиною під час поїздок. Дівчина
з мандрівного цирку, який перебував у місті, питає у Ланга, чи міг би він з нею
одружитись, на що той нічого не відповідає. Ці майже містичні стосунки між ним
і його чорним другом тоді б порушились... Невдовзі директор цирку оголошує про
від’їзд циркової трупи, додаючи, що від’їжджають всі, навіть закохані. Коли
чорний пес гине в результаті нещасного випадку, ціла велика зграя вуличних
собак ніби супроводжує його «в останню путь» серед вечірніх сутінків у пустелі
за містом, де на короткий час триває в атмосфері стан, коли ще не ніч, але вже
й не день, підсилюючи настрій смутку й тривоги... «Чорний пес» був нагороджений
премією в програмі останнього Каннського фестивалю «Певна відзнака», а на
SEMINCI-69 його оператор-постановник Вейже Гао отримав премію за найкращу
операторську роботу, яка, на думку журі, «з першого кадру відзначилась своїми
особливими пейзажами, світлом і композицією, що допомагало передати цю
зворушливу і гуманістичну історію, підносячи її до величі епопеї».
Особливу увагу звернув на себе фільм Офіційної програми «Арманд» (Норвегія, Нідерланди, Швеція, Німеччина, 2024), який поставив 34-річний режисер Хальвдан Ульманн Тьонделль, онук Інґмара Берґмана і Лів Ульманн. Це його перша повнометражна ігрова стрічка, тема якої обертається навколо делікатних питань дитячої сексуальності і почуття провини. В коледжі, в молодшій групі між двома шестилітніми хлопчиками Армандом і Джоном відбувається інцидент, який примушує педагогів викликати батьків. З боку Арманда приходить тільки мати (Ренате Рейнсве), і в процесі довготривалого з’ясування між трьома батьками і педагогічною радою, що ж відбулось, якого характеру агресія, для матері Арманда стає очевидним, що її хлопчик щодо товариша по коледжу повторює її стосунки з чоловіком. «Арманд» отримав Премію молодіжного журі, й були очікування, що виконавиця ролі матері здобуде Премію найкращій актрисі. Проте рішенням журі нею стала Лаура Вейсмар, виконавиця головної ролі у фільмі «Salve Maria» (Іспанія), третьому фільмі Мар Колль. Назва стрічки ніби перегукується з відомим висловом «Ave Maria!», але в цьому випадку йдеться про те, щоб врятувати Марію, молоду успішну письменницю, яка стає матір’ю, проте це материнство вочевидь не є омріяним, а лише заважає їй працювати над новими задумами. На заняттях для молодих матерів з їх немовлятами Марія почувається якось дивно, неприродно і ніяково, ні в сих, ні в тих... Та ще й думки її обтяжує реальний випадок, коли у Франції одна мати втопила своїх двох десятимісячних немовлят. Заглиблюючись у тему дітовбивства, вона сама почувається ніби перед страшною прірвою. Залишаючи свою дитину для догляду одній шанувальниці її таланту, Марія вирушає в будинок відпочинку в горах, але й там почувається ще більш втомленою і виснаженою, до того ж її переслідують сни з гнітючими видіннями. На щастя, її чоловікові вдається забрати дитину з чужих рук, і ніякої трагедії не стається. Під час пресконференції режисерці закинули те, що її робота перегукується з фільмами Хічкока, на що вона відповіла, що фільми жахів взагалі не дивиться, тому що їй страшно. А виконавиця Лаура Вейсмар повідомила, що, не маючи власної дитини, вона навіть боялась тримати немовля, мала велику пересторогу. Тим не менше, за цю роль Лаура Вейсмар минулого року здобула в Іспанії премію «Гойя».
Премію найкращому акторові було присуджено ex- aequo Яну Гуннару Рьойсе і Турбьорну Харру, дуету виконавців головних ролей у фільмі «Секс» (Норвегія, 2024, режисер Даг Юхан Хогерюд). Двоє напарників працюють сажотрусами, цілком гетеросексуальні чоловіки, їх спілкування під час коротких відпочинків відбувається на дахах будинків, що саме по собі схиляє до відвертих і щирих розмов, а особливо за гарної погоди під сонцем і сидячи на черепиці. Один розповідає другому про те, що хоч і не вважає себе геєм, але мав одного разу випадковий секс з іншим чоловіком. І його друг розповідає у відповідь, що йому часто сниться, ніби він – жінка, яку спокушає Девід Боуі. Витягати в прямому сенсі на світло ці секрети означає піддавати випробуванню їхню дружбу, життя кожного в їхніх сім’ях і власну ідентичність, врешті-решт. Те, що два виконавці в парі з одного і того ж фільму здобули на двох Премію найкращому актору, є, мабуть, явищем безпрецедентним в історії фестивалю. Принаймні, за останні 25 років роботи Міжнародного тижня кіно такого не спостерігалося, проте виконавиці Соня Барба і Беатріс Архона так само заслуговували на цей подвійний успіх у фільмі іспанської продюсерки і режисерки Елени Манріке «Кінець свята» (Іспанія, Бельгія, 2024), що увійшов до Офіційної програми. Сюжет обертається навколо відомої теми «14 км» – відстані між Іспанією й Африкою через Гібралтар, яку чорношкірі шукачі кращого життя долають на патéрах (саморобних човнах), аби дістатися до омріяної Європи. Поліція їх виловлює, але одному такому нелегалу вдається переховатись за високим муром приватного родового маєтку, в якому мешкає лише його сорокарічна господиня і працює її служниця. Саме вона і знаходить в службовому приміщенні хлопця, який згодом виявляється дівчиною, що прагне дістатися до брата в Марсель. Коли господиня дому дізнається про все, то не поспішає допомогти їй в цьому, а залишає цю «екзотику» до святкування свого дня народження, що проходить з надміром алкоголю і наркотиками протягом ночі. Премія Пілар Міро, якою раніше нагороджувались режисерські дебюти або другі фільми учасників з різних країн в програмі «Місце зустрічі», перетворилася на Премію за найкращу іспанську режисуру і була присуджена фільму «Кінець свята». Сама Елена Манріке, для якої це був дебют як режисерки, наполягала, що без цих талановитих акторок успіх був би неможливим.
Премію FIPRESCI завоювала стрічка Офіційної програми «Святвечір в Міллер’з Поінт» (США, 2024), яку поставив за власним сценарієм Тайлер Таорміна, розриваючи своїм авторським доробком уявлення про американське кіно, до якого ми звикли. Чотири покоління однієї італо-американської родини збираються разом на Святвечір, обмінюються подарунками, їдять і п’ють багато, танцюють і щосили намагаються при цьому зрозуміти один одного в нестримному вирі свята і гучних балачок.
Обидві згадані премії належать до так званих неофіційних, на відміну від «Почесного Колоска», премії, якою цього разу були відзначені три видатні діячі кіно: відомий іранський режисер Мохаммад Расулоф, іспанська режисерка кіно і телебачення Патрісія Ферейра та іспанський режисер кіно, засновник Кіношколи під Мадридом і з середини 2022 року – очільник Академії кіно Іспанії Фернандо Мендес-Лейте. Саме на нього «впала підозра» у виборі кінофільму Володимира Денисенка «Совість» для програми «Memoria y Utopia», яка стартувала роком раніше з приходом нового директора. Виявилося, що включення в цю програму нашої «Совісті» сталося завдяки її укладнику і ведучому пресконференцій Хав'єру Естрада, який не приховував, що цей фільм його глибоко вразив. Присутність же України на SEMINCI-69 відбулась завдяки документальному фільму Сергія Лозниці «Вторгнення» (Нідерланди, Франція, США, 2024) в конкурсній програмі документального кіно «Період історії». Після його фільму «Майдан» 2014 року і «Донбас» 2018-го, це третя робота про події в Україні, де йдеться про життя цивільного населення під час війни. Іспанська преса писала про «Вторгнення» як про «надзвичайну і чітко визначену декларацію українського спротиву й опору варварському вторгненню, цей фільм – монументальне полотно про націю, сповнену рішучості захищати своє право на існування».
Так звану Велику премію проте отримав один із 15 повнометражних документальних фільмів цієї програми «Молодість (Важкі часи)» (Франція, Люксембург, Нідерланди, 2024) китайця Ванг Бінга, який працював над ним з 2015 по 2019 роки. Китай, як відомо, є однією з найбільших країн-забруднювачів екології планети, але до цього додаються ще й наслідки економічної експансії, які впливають на життя робітників, особливо молодих. А розпочався «Період історії» стрічкою «Наша улюблена вчителька» (Австрія, 2024) Рут Бекерманн, спостереженням протягом трьох років за навчанням дітей 7-10 років у спеціалізованій школі Відня для дітей емігрантів, здебільшого з Близького Сходу та Африки. Їхня вчителька, марокканка, дає завдання підготувати розповідь про поточні події в світі, й одна дівчинка доповідає: «Мій тато сказав, що росіяни хочуть захопити землю України і вкрасти всіх українських дітей!»...
На SEMINCI-69 премії та відзнаки виявилися надзвичайно рівномірно розподіленими серед учасників, ніби якийсь невидимий диригент посприяв тому. На щастя, не була скасована програма «Запрошена країна», якою цього разу стала Німеччина, що представила 17 повнометражних ігрових картин з 1967 по 2022 роки.
Вальядолід – Київ