26 січня цього року виповнилось століття класику – зірці світового кіно, американському акторові і режисеру, філантропу Полу Ньюману. Це хороша нагода згадати про кіноепоху, яка минула, та її героїв з дистанції часу і те, ким же став Пол Ньюман у цій історії. Свій погляд на акторство він неодноразово озвучував: йому приписують фрази: «Бути актором – це не створювати щось. Це означає щось пояснювати» або «Щоб бути актором – потрібно бути дитиною»[1]. Останнє характеризує його акторську манеру, бо здатність дивуватися й бути носієм вітальності є оригінальною прикметою персонажів Пола Ньюмана, незалежно від жанру фільму. Тож можна говорити про наскрізний образ-тип героя Пола Ньюмана у кіно – відчуття гармонії, яке транслює «фірмова» усмішка «холоднокровного Люка», суттєво відрізняє його від акторів-візаві свого покоління Марлона Брандо, Джеймса Діна, Монтгомері Кліфта чи Джека Ніколсона з їхнім внутрішнім конфліктом, що був запитаний на екрані як вияв бунтарського маніфесту молоді кінця 1950–1970-х рр.
Народився Пол Ньюман 1925 року в Клівленді, в родині власника невеликого магазину спортивних товарів, який перейшов від батька у спадок синові. Пол Ньюман продав цей бізнес, щоб у 1947 році вступити до школи акторської майстерності Єльського університету. Втім, свій бізнесовий хист майбутня зірка кіноекрану зберіг та примножив: згодом він заснував Newman’s Own – фірму-виробника харчових продуктів на ринку США, спільно із Барбарою Стрейзанд був засновником агенції, що захищала інтереси акторів, як затятий спортсмен-автогонщик, був фундатором команди з автоперегонів. Акторська слава Пола Ньюмана стала запорукою успіху його бізнесів, прибутки з яких значною мірою він витрачав на освіту та благочинність, особливо спрямовану на боротьбу з наркозалежністю, внаслідок якої помер його власний син. Свій зірковий статус актор використовував і для громадсько-політичної діяльності.
Перші ролі до появи на великому екрані Пол Ньюман зіграв у телесеріалах та на Бродвеї. Свій дебют у повнометражному кіно, історичній стрічці «Срібна чаша» (1954), він вважав невдалим, а фільм – найгіршим з того, що було знято у 1950-х. Втім, це не вплинуло на самооцінку актора і його подальші спроби у кіно: в наступні роки його фільмографія стрімко набиратиме обертів. Успішним став уже наступний фільм «Хтось на небесах любить мене» (1956), де він зіграв боксера Роккі Граціано. Знаковою у професійній та особистій біографії Пола Ньюмана стала екранізація роману «Селище» Вільяма Фолкнера – фільм «Довге спекотне літо» (реж. Мартін Рітт, 1958) за участі досвідченого Орсона Веллса і молодої лауреатки «Оскара» Джоан Вудворт. Тут Ньюман постає в ролі фермера Бена Квіка, якого за підпал сараю суд вигнав із власного дому, і він примандрував у невеличке містечко, майже вся інфраструктура якого належить Віллу Варнеру (Орсон Веллс). Варнер бере Квіка на роботу у магазин, і згодом вигадує своєрідний план, щоб видати заміж за нього свою норовливу доньку Клару (Джоан Вудворт). Ньюман на рівні склав іспит співпраці в колективі з титулованими і більш досвідченими колегами та удостоївся призу Каннського кінофестивалю за найкращу чоловічу роль. Зустріч із Джоан Вудворт поклала початок довгому міцному шлюбу та появі творчого тандему, що буде реалізований у низці спільних фільмів.
Роман Вільяма Фолкнера «Селище» (1940), за яким Мартін Рітт зняв «Довге спекотне літо», є першою частиною трилогії про Сноупсів – занепалий аристократичний рід з американського Півдня, що стоїть перед вибором: збідніти, зберігши старовіцькі уявлення про честь, чи забути минуле та увійти до кола нечистих на руку нуворишів, що «роблять швидкі гроші» на прогресі. У згаданій частині цієї трилогії йдеться про долю цинічного підприємця Флема Сноупса як людини, що втілює усю непривабливу сутність «нового Півдня» – місця, де все купується і продається. У фільмі цього персонажа грає Орсон Веллс, однак під іншим іменем, оскільки режисер Мартін Рітт зробив радше інтерпретацію, ніж екранізацію роману Фолкнера. Образи «великого Тата», такі, як їх створив Орсон Веллс, – окреме явище для американських літератури і кіно, особливо у 1950–1960-х рр. Це люди, котрі «зробили себе» самі, стали успішними і часто проявляють свій авторитарний вплив на оточення, користуються цим у вихованні власних дітей, один з яких обов’язково буде бунтарем – «блудним сином» чи непокірною донькою, а інший – слабохарактерною особою, що намагається всіляко догодити батькові. На цьому побудовані конфлікт і сюжет творів такого типу. Пол Ньюман неодноразово втілював на екрані образи «блудних» синів. Передусім, тут треба згадати його роль Бріка Полліта в екранізації п’єси Теннессі Вільямса «Кішка на розпеченому даху» (реж. Річард Брукс, 1958) за участі Елізабет Тейлор, Берла Айвза, Джека Карсона та ін.
За свою роль Ньюман був вперше номінований на премію «Оскар». Його герой Брік Полліт – син багатого батька, з котрим у нього завжди були напружені стосунки, а також колишній гравець в американський футбол, який після травми полишив професійний спорт і працював спортивним коментатором. Внаслідок трагічної загибелі свого друга Скіппера він депресує, звинувачуючи у всьому себе, це позначається на його подружньому житті з «Кішкою» Меггі. Разом із Меггі він приїжджає на 65-річчя батька, під час святкування відбувається розв’язка у стосунках з батьком та дружиною. Оскільки фільм є адаптацією театральної п’єси, то вагому частку тут складають діалоги. Одним із ключових, у контексті образу Бріка Полліта, є його діалог з батьком, де виходять на-гора усі їх міжособистісні «скелети». Недаремно це відбувається серед сімейного «мотлоху» у підвалі родинного особняка.
Іншому «блудному синові» присвячено стрічку «Хад» Мартіна Рітта (1963), де Пол Ньюман зіграв титульного героя. В основі цієї чорно-білої екранізації роману Ларрі Макмертрі «Вершнику, їдь!» – конфлікт сина і батька, власників ранчо. Їх роз’єднує не тільки сімейна драма загибелі брата Хада, а й різне бачення розвитку родинного ранчо. Батько Гомер Беннон (Мелвін Дуглас) по-філософськи розважливо та мудро управляє фермою, його син Хад – гульвіса, який добре знається на господарстві, проте демонстративно несумлінний і прагне легшого та швидшого заробітку, а це – продаж худоби та використання землі для нафтовидобутку. Онук Гомера Беннона та племінник Хада – єдина ланка, яка цей конфлікт поколінь намагається погасити і поєднати рідних людей в одну команду. Натомість відбувається трагедія, внаслідок якої все стадо корів на ранчо гине, Гомер Беннон не може цього пережити і помирає, племінник йде у світи, а Хад залишається на самоті з тим, чого так прагнув. За цю роль Пола Ньюмана знову номінували на премію «Оскар», а також на премії BAFTA і «Золотий глобус».
Чи не найкраще така емоційна зібраність, збалансованість і легкість гри Пола Ньюмана проявилась в екранізації режисером Стюартом Розенбергом роману Донна Пірса «Холоднокровний Люк» (1967). «Коли немає нічого, є холоднокровність», – слова головного героя, в’язня з номером 37 у виконанні Пола Ньюмана. Автор однойменної книги – колишній військовий і в’язень тюрем США, – Донн Пірс акцентував увагу на вірші 37 глави 1 Євангелія від Луки: «Бо немає нічого неможливого для Бога». Історія Люка Джексона (Холоднокровного Люка) – колишнього американського військового, відзначеного нагородами, який за безглуздий хуліганський вчинок потрапляє до в’язниці, стала маніфестом протистояння системі. Стрічка увійшла до Національного реєстру фільмів Бібліотеки Конгресу США, як твір, що має «культурне, історичне та естетичне значення», зайняла 71-ше місце у рейтингу «100 найбільш надихаючих американських фільмів за 100 років» за версією Американського інституту кіномистецтва.
За сюжетом, Люк Джексон стає душею компанії серед в’язнів, незважаючи на важкі фізичні та моральні умови утримання в неволі. Поступово майже добігає кінця час його ув’язнення. Однак після звістки про смерть мами Люка, для профілактики від втечі, саджають у карцер. Таке несправедливе приневолення пробуджує у ньому бунт і призводить до кількох втеч, аж поки під час одного із чергових затримань у нього стріляють на ураження. Ще живим, – зі словами: «Він наш!», – Люка забирають наглядачі у своє авто. Востаннє глядач бачить Люка смертельно пораненим, проте з його характерною щасливою усмішкою вільної Людини. Загалом, Люк – моральна, доброзичива і творча по своїй суті натура, ветеран, який не може наміститись у житті. Він іноді робить безглузді, але безвинні вчинки і спокійно за них відбуває покарання. У ньому нема й нотки агресії, суворості як природних реакцій і мотивації до дії, але є незламна воля і м’яка сила – людяність. Критики ставлять Холоднокровного Люка в один ряд з Вінстоном Смітом з оруеллівського роману «1984» та Макмерфі з «Польоту над гніздом зозулі» Кена Кізі. Хібащо, у виконанні Пола Ньюмана, його герой не використовує викличну поведінку балансування на межі.
Ті ж легкість та невимушеність передались ще одному хрестоматійному персонажу Пола Ньюмана – грабіжнику Бучу Кесседі з фільму «Буч Кесседі та Санденс Кід» (режисер Джордж Рой Гілл, 1969). Цей, без перебільшення, культовий вестерн у своєму жанрі став історично найуспішнішим, у т.ч. касово. Втілюючи славнозвісних напарників-грабіжників потягів та банків з Дикого Заходу, виконавці головних ролей Пол Ньюман і Роберт Редфорд самі створили легендарний тандем на екрані та у житті. Персонаж Ньюмана являв собою такого собі вітального грабіжника з почуттям гумору і мозковий центр банди водночас, Редфорд у ролі Санденса Кіда – молодший, проте мовчазний, цілеспрямований і суворий, з блискучим володінням револьвером. Їхнє побратимство витримало випробування переслідуваннями і конфліктами всередині їх банди, любов’ю до однієї жінки, – навіть свою смерть вони прийняли разом, легко дивлячись їй у вічі. Таке натхненне життя у кадрі стало запорукою популярності у глядача і визнання серед критиків.
Інший вестерн за участі Ньюмана, «Омбре» («hombre» у перекладі з іспанської – людина) (реж. Мартін Рітт, 1967), знятий за мотивами однойменного роману Елмора Леонарда, є радше неквапливою психологічною драмою, ніж типовим для свого жанру пригодницьким фільмом. У ній Ньюман грає білого американця Джона Рассела, якого виховали апачі. Доля складається так, що він успадковує майно свого родича і для цього повертається до міста, де сідає на диліжанс разом з подружжям професора та його колишньої студентки, підприємливою жінкою-управителькою готелю, молодою дружиною одного з членів екіпажу та підозрілим чоловіком. Професор-сноб і його дружина вимагають пересадити Джона Рассела від пасажирів на місце біля візника. Згодом екіпаж потрапляє у засідку грабіжників, пасажири та екіпаж залишаються пограбованими, без коней, з невеликим запасом води серед спеки в сухих тропічних лісах. Герой Ньюмана, попри образу його гідності, а також свою стриманість, рятує пасажирів ціною власного життя. У фільмі це стається без звичних кінематографічних кліше, радше у стилі фільмів-нуарів – передбачувано, а тому фатально і спокійно. Один із смертельно поранених ним грабіжників, мексиканець, перед смертю запитує: скажіть ім’я цієї Людини?
У доробку Пола Ньюмана знайдеться ще чимало
знакових і неперехідних ролей, є, приміром, режисерська робота – фільм «Рейчел,
Рейчел», яку зняв для своєї дружини Джоан Вудворт і був удостоєний нагороди
«Золотий глобус». Зрештою, є і статуетки «Оскара» за видатні досягнення у кіно
і найкращу чоловічу роль у фільмі «Колір грошей» (реж. Мартін Скорсезе, 1986)
та багато іншого. Метою цієї статті було розповісти про акторську манеру Пола
Ньюмана, про настрій і світогляд, якими він наповнив кіно свого часу, – хай якими
б драматичними не були його ролі, жодна не має печаті безнадії, а радше
навпаки. У випадку Пола Ньюмана бачимо рідкісну для його професійного
середовища властивість бути цілісною та цілеспрямованою особистістю, свідченням
чого є його успішність в улюблених справах – бізнесі та спорті і вірність
цінностям шлюбу та дружби. Саме тому, а також завдяки своїй майстерності і
вмінню надихати, Пол Ньюман залишиться в історії кіно суб’єктним героєм та
авторитетною постаттю культури свого часу.
[1] Paul
Newman: A Life in Pictures, ed. Yann-Brice Dherbier and Pierre-Henri Verlhac
(Chronicle Books, 2006), p. 88.