У січні 2025 року минуло 95-річчя кінорежисера та сценариста Володимира Денисенка. Його спадщина, а це 12 кінокартин, – доказ національної кіношколи як спадковості поколінь і непересічне явище в українському кіномистецтві, що за свою історію знало найвищі злети світового визнання.
«Совість художника». Так назвала інтерв’ю з Іваном Миколайчуком 1981 року[1] журналістка Оксана Курган. Як відомо, Миколайчука українці вважають «душею поетичного кіно», і починав він сходження з ролі Тараса Шевченка саме у Володимира Денисенка в кінофільмі «Сон» (1964). Совість художника та совість як тема творчості – пов’язані сутнісні категорії особистості митця Володимира Денисенка, зрештою, і його доля.
Народився майбутній кінорежисер 7 січня 1930 року на Київщині у селі Медвин в родині учасника повстанського руху часів Українських Визвольних змагань. Вступив на акторський факультет Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого, за успіхи у навчанні в 1948 році його перевели на режисерський факультет. Проте наступного року Володимира Денисенка арештували, і суд відправив його відбувати покарання у В’ятлаг, звідки він через п’ять років був звільнений після смерті Сталіна у 1953 році. Йому вдалося поновити своє навчання та закінчити інститут у 1956 році, після чого короткий час він стажувався в Олександра Довженка, будучи одним із його асистентів у фільмі «Поема про море» та в Марка Донського як асистент режисера фільму «Дорогою ціною». З 1959 року почався його власний шлях постановника і викладача Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого.
Свій дебют у кіно Володимир Денисенко здійснив у 29 років уже як сформований і навіть самостійний митець – фільм «Солдатка» він зняв за власним сценарієм на кіностудії ім. О. Довженка. Дебют став заспівом творчого «я» митця, що виявив у ньому тонкий авторський слух – вміння засобами музики, пейзажу, ракурсу і монтажу формувати психологічно наповнену драматургію на екрані та бути ощадливим у слові й емоційності в кадрі. В основі сюжету – історія повернення з фронту у мирне життя Ірини Гайової.
У рідному Києві вона опиняється серед руїн розбомбленого будинку, де колись жила з матір’ю. Ірина їде в село чоловіка, до його могили. Тут вона оселяється і стає активісткою у зубожілому колгоспі, де після низки спроб, невдач та успіху її обирають головою. Навіть мимовільний погляд на сюжет видає доволі типову фабулу радянського кіно, знану з «Кубанських козаків» Івана Пир’єва (1949) чи «Долі Марини» Ісаака Шмарука і Віктора Івченка (1953) та інших стрічок. У «Солдатці» бачимо аналогічні любовні лінії між героїнеюпередовичкою і головою колгоспу, сільський загал, колоритно розписаний по типажах, тощо. Цікаво, як молодий режисер-початківець зміг той «людський колгосп» опанувати, олюднити і знайти саме такий регістр, у якому ці живі, а не опереткові персонажі взаємодіють гармонійно. Актори здебільшого переконливо перевтілились у своїх героїв, навіть дебютантка в кіно Зінаїда Дехтярьова в ролі Ірини Гаєвої; динамічності сюжету надали Михайло Задніпровський в іпостасі трохи недолугого голови колгоспу і багатодітного батька-вдівця Никифора Павлюка та Ольга Кусенко – як закохана у Никифора ланкова Ганна Чаплій. Крім режисерського вміння працювати з акторами, глибини фільму надають музика і пейзаж. У поєднанні ці складники творять психологічне тло фільму. Цим засадам Володимир Денисенко буде вірний у своїй творчості.
Після прем’єри «Солдатки» критики були суворими до молодого режисера й не побачили у фільмі «гостроти сюжетних построєній»[2], не відчули натхнення, мовляв, «немає серця, і фільм залишає вас холодним»[3]. Невідомо, чи такі відгуки вплинули на вибір тем наступних фільмів Володимира Денисенка, втім, чергові дві роботи майстра були зняті в дусі популярного жанрового кіно – музична мелодрама «Роман і Франческа» (1960) та політичний детектив «Мовчать тільки статуї» (1963).
«Роман і Франческа» мав успіх у глядача завдяки зірковому акторському складу, динамічному й доволі насиченому сюжету – сценарій написав відомий письменник, військовий кореспондент, голова товариства дружби з Італією Олександр Ільченко. Власне, історія любові юної італійки Франчески (Любов Гурченко) та моряка-українця Романа (Павло Морозенко) розпочинається напередодні війни в одному з італійських портів, куди пришвартувався радянський корабель «Тарас Шевченко». Далі їх розводить війна, під час якої Роман встигає повоювати, втекти з полону, стати в ряди італійських партизанів, поховати друга і знову побачити Франческу. Крім зміни жанру, це ще й перший кольоровий фільм Володимира Денисенка, що ще більше підкреслило суперечності стрічки. Вдале поєднання різнохарактерних типажів, досягнуте у «Солдатці», режисер не зміг повторити у «Романі та Франчесці»: позитивні ліричні герої, гротескні вороги, патетично занурені у себе партизани, інтелігентний професор музики, а також фантазійний персонаж розповідача на тлі італійського міста, боїв партизанів, нацистського кабаре утворюють калейдоскоп дій, який драматургійно тримають вкупі хіба що пісенні інтермедії.
У 1964 році, до 150-річчя Кобзаря, на екрани виходить «Сон» Денисенка. Сценарій він написав спільно з Дмитром Павличком. Автори застосували до біографії Тараса Шевченка прийом непрямої хронології, а художніми засобами кіномови, у тому числі й кольором, виснували нелійнійний образ поета. В результаті глядач побачив не академічного класика, а експресіоністський портрет того, кому судилося стати національним Пророком якраз у процесі переродження в нього. Головну роль режисер довірив дебютанту Іванові Миколайчуку, покладаючись на натхненну молоду вдачу і здатність по-філософськи бачити свого героя через призму його болю. Усе це, поряд з тонкощами різних середовищ російства і малоросійства, міщанства і кріпаків, творить фактурну широкоформатну екранну фреску про совість поета як гідність народу у час неволі. Музичний супровід створив Олександр Білаш, з яким Володимир Денисенко здебільшого співпрацював, будучи дуже чутливим до цієї компоненти в кіно.
Високу ноту, яку осягнув Денисенко у «Сні», він підніс «на октави» вище, коли зняв «Совість» (1968) – квінтесенцію своєї творчості. Ця стримана, строго графічна стрічка уособлює національну кінопоетику, започатковану Довженком, та актуальний світовий кінематографічний час, і воднораз є алюзією на підрадянську дійсність.
«Совість» – фільм непростої долі: майже «експромт», знятий під час студентської практики та недопущений до показу, «згуба», яку хтось підкинув до фільмосховища студії ім. Довженка і яка стала відкриттям уже після смерті автора. У цьому фільмі за сценарієм Василя Земляка і Володимира Денисенка йдеться про окуповане гітлерівцями українське село під час Другої світової війни і партизана, котрий вбиває німецького офіцера, що проводив розстріли односельців. Німці вимагають у селян видати вбивцю, інакше будуть розстріляні. Поки винуватець переховується зі своїм побратимом, вони стають свідками розстрілу частини селян, серед яких переважно жінки та діти. На ранок має загинути решта людей. Зрештою, під тиском обставин і сумління, партизан вирішує здатись, однак гітлерівці не вірять йому, і гинуть майже всі – селяни, партизан та його дружина-перекладачка з німецької. Вижив тільки хлопчик, який після розправи піднімається з-під груди постріляних тіл і біжить світ за очі.
«Совість» – авторське рафіноване кіно, за своєю актуальною стилістикою не поодиноке в українській кінематографічній палітрі 1960-х років. Фільм подібного стилістичного спрямування і з подібною долею – «Криницю для спраглих», – зняв у 1965 році як свій режисерський дебют Юрій Іллєнко. В обох фільмах підкреслено контрастне чорно-біле зображення, зведено до мінімуму слова та діалоги, важлива роль належить портретам персонажів. Стрічці Денисенка властива особлива чуттєвість – тут має голос навіть шум дерев, що є частиною виразного музичного супроводу, скомпонованого із творів Криштофа Пендерецького, Жозефа Баккі, Мирослава Скорика. До музики Скорика Денисенко ще звернеться, і це буде інша історія про совість.
У тому ж 1968 році на екрани вийшла воєнна драма Денисенка «На Київському напрямку», сценарій він написав також разом із Василем Земляком. Стрічка на прикладі людських доль, пов’язаних історією трьох братів Славут, оповідає про перші два місяці з початку війни у Києві та довкола міста. У фільмі відсутні очікувані для цього жанру нагнітання драми та воєнщини і патетика. Київ тут – в людях, пейзажах, світлі і в головній святині – «Оранті»-«Неопалимій купині». Місто говорить з перших кадрів словами сторожа Софії Київської Павла Лавріна у виконанні Миколи Яковченка – він наче сам уособлює вічний, мудрий і добрий дух Києва, потім заглядає у вікна героїв фільму впізнаваними силуетами каштанів і Софії. Денисенко тут показав себе художником людських характерів, однаково уважним до основних та епізодичних персонажів, кожен з яких закарбовується своїм настроєм, низкою точних штрихів митця, як-от Шура Пахиленко (Світлана Кузьміна) чи Андрій (Іван Миколайчук) або зрадник Лознюк (Віктор Баєнко).
«На Київському напрямку» – фільм питомо української поетики школи Олександра Довженка. Більше того, Земляк і Денисенко ніби йшли за «Щоденником» класика. Сам Довженко став прототипом Олекси Славути (Анатолій Барчук) – виглядом, вдачею і біографією. Нині це ще сприймається і як цікаве художньо-документальне спостереження, зумовлене живим спілкуванням Денисенка з Олександром Довженком. Втім, «На Київському напрямку» – передусім історія про провал оборони міста радянськими військами, яких ставка в Москві залишила напризволяще без підкріплення з вимогою тримати рубежі якомога довше. В результаті Київ захопили гітлерівські війська, а оборонці міста потрапили в оточення, з якого вийшли не всі, у т. ч. загинув майже увесь штаб. Саме обрана тема стала причиною суттєвої видозміни сценарію і назви фільму: у 1965 – «Київ, грізні роки», у 1966-му – «Дума про місто», в 1967-му – «Неопалима купина»[4]. Завершилась ця боротьба режисера з інстанціями компромісом. Як зазначає Л. Брюховецька, остаточна назва – «На Київському напрямку» – свідчить, що фільм жорстко вписано в характер тодішньої кінопродукції студії на воєнну тему[5]. Тож від жанру думи, як замислював фільм Денисенко, майже нічого не залишилось.
Далі у фільмографії Денисенка будуть «Важкий колос» (1969) – історія про реформування сільськогосподарської науки, «Осяяння» (1971) – про вчених-мікробіологів, мелодрама на сучасну тематику «Повість про жінку» (1975), короткометражка зі стрічки «Дніпровський вітер» (1976) – етюд на тему екології природи і людини, «Женці» (1978) – кіноповість про комбайнера Василя Біланя. Усе це – авторські роботи Володимира Денисенко, де він був сценаристом і режисером. Як і останній його фільм – двосерійний «Високий перевал» (1981).
«Високий перевал» (робоча назва фільму – «Партії рядова») став особистою драмою для Денисенка. Як згадує син режисера Олександр Денисенко, фільм вийшов не таким, як його хотів бачити батько: «І, власне, через це він помер. Дуже переживав. Та вважав, що його найбільша помилка у тому, що в тоталітарному суспільстві він взявся за тему, яку не зміг довести до кінця»[6]. Задум режисера полягав у тому, щоб показати, як «будь-які війни руйнують не тільки ідеологію, але й сім’ї. Це трагедія сім’ї»[7]. Такі спроби були й до цього, згадати б «Білого птаха з чорною ознакою» Юрія Іллєнка та Івана Миколайчука, з тією різницею, що у «Високому перевалі» чи не вперше в підрадянському українському кіно названо Українську Повстанську Армію як явище по імені. Природно, що фільм такої тематики не міг потрапити на екран без участі КДБ СРСР. Як покаже час, він зіграв свою роль у близькій перспективі.
«Білого птаха» Миколайчук написав за біографічними мотивами, так і Володимир Денисенко у «Високому перевалі» здійснив ідеологічну інтерпретацію біографії своєї дружини Наталії Наум. Події відбуваються на Долинщині в одному із гірських сіл біля Вигоди, звідки родом сама Наталія Наум. Більшовичка Славка Петрин (Наталія Наум), котру в селі вважають померлою, повертається до родини не тільки як мати сімейства, а й як голова сільської компартійної організації. Однак тут їй не раді, бо діти (Любов Богдан, Тарас Денисенко) і чоловік (Кость Степанков) партизанять з бандою, яка тероризує село та околиці. Затурканих, не так давно звільнених від австрійського і німецького поневолення, неписьменних селян з їх народною говіркою та старовіцькими бойківськими сорочками і киптарями, упівська банда навчає теорії раси під гаслами «українського буржуазного націоналізму». Всіх незгідних бандити жорстоко фізично знищують. Серед типажів бандитів «якірними» характеристиками володіють недорозвинутий садист Юзьо (Георгій Морозюк) та ксьондз (колишній актор групи радянських військ в Німеччині Олександр Мовчан). Згідно з творчими засадами Володимира Денисенка, «Високий перевал» містить продуманий сюжет, галерею переконливих характерів і типажів та симфонічну драматургію кіно – акторське виконання підсилюють карпатські панорами і музика. Це була друга і знакова співпраця Денисенка з Мирославом Скориком – саме «Мелодія ля-мінор», що після фільму здобула неабияку популярність, є своєрідним чи то покаяльним, чи то поминальним дзвоном, який «мав «розказати» про те, чого не можна показати глядачеві»[8]. Тільки в Україні фільм подивилося понад 12 млн кіно- і телеглядачів. Тим часом, боротьба в УРСР з УПА тривала, її кульмінацією став публічний суд над Іваном Гончаруком (псевдо «Лісовий») у 1987 році, з організованими КДБ сходинами сіл Камінь-Каширського району, котрі вимагали розстрілу «бандита». Вирок суду – розстріл – було виконано у Києві в 1989 році.
Володимира Денисенка не стало 10 червня 1984 року, він не дожив до свого 55-ліття. Кінокритики заслужено називають його «одним із найяскравіших українських кінорежисерів, людиною універсального, інтегрального таланту»[9], який зміг реалізуватися творчо в кіно у дуже непростий час. От тільки доробок Володимира Денисенка досі залишається маловивченим і ризикує канути у забуття у всій своїй силі та трагічності.
[1] Надруковане:
Новини кіноекрана, 1988. №3.
[2] Журнал «Радуга», 1961.
Цит. за https://uk.wikipedia.org/wiki/Солдатка_(фільм)
[3] Погожева Л. Фільми молодих.
Газета «Правда». 6 грудня 1959. Цит. за
https://uk.wikipedia.org/wiki/Солдатка_(фільм)
[4] «Дума про місто». Понівечений
сценарій Володимира Денисенка. / Брюховецька Л. Таємна історія фільмів. Пам’ять
документів. Кінематографічні студії. Випуск 12-й. Київ: Редакція журналу
«Кіно-Театр», ВД «Освіта України», 2021. С. 192.
[5] Там само.
[6] Константинова Е. Вторая река.
Писатель Александр Денисенко: «И бандеровец, и коммунист — живет в каждом.
Зеркало недели. № 41 (720) 1. 8 листопада 2008. https://web.archive.org/web/20101020075416/http://www.zn.ua/3000/3680/64568/
[7] Там само.
[8] Іван Вакарчук: «Мирослав
Скорик – це творча особистість, без котрої українську музику не можна уявити».
5 листопада 2013. https://web.archive.org/web/20131105060357/http://www.franko.lviv.ua/cult%26sport/skoryk22.htm
[9] Д/ф «Сімдесятники. Володимир
Денисенко». Перший національний канал. 2014. https://www.youtube.com/watch?v=XNAWZ4to-Ps