Хочу зробити уклін ювілярові. Підлітком я знімався у його серіалі «Стара фортеця». Всього лише у масових сценах, але це незабутньо: у 1973 році, в розпал «застою», ми відтворювали часи УНР.
У 1970-ті роки до СРСР докотилася мода на телесеріали. З успіхом ішов чорно-білий фільм на 21 серію «Чотири танкісти і пес» виробництва Польщі. Екранізація роману Володимира Бєляєва «Стара фортеця» мала стати одним із перших українських кольорових телесеріалів.
Роман-першоджерело вважався «пригодницьким». Трилогія описувала життя підлітків у 1920-х роках у місті Кам’янець-Подільському – у той час, коли до міста входять війська Симона Петлюри, а більшовики ведуть із ними боротьбу... В радянських книжках історія визвольних змагань 1917–1921 років подавалася спотворено, під соусом «торжества пролетарської революції». Твір Бєляєва був збіса ідеологізований, але з цікавими сюжетними поворотами. Діяли шпигуни, стара графиня, діти бігали по закапелках старовинної фортеці.
Знімався я у 2-й серії: в епізодах приїзду Симона Петлюри, якого грав московський актор Євген Євстигнєєв. Петлюра в радянській історіографії розглядався як «контрреволюціонер», символ «буржуазно-націоналістичного руху». Події за сюжетом відбувалися в Кам’янець-Подільській гімназії. Але знімалися в Києві, у школі № 138 на вул. Січових стрільців (тоді – Артема). Я буцав з такими самими п’ятикласниками, як сам, м’яча біля школи. Аж раптом під’їхала вантажівка: «Кінознімальна». О! Футбол припинився. Ми з цікавістю розглядали, як монтери у спецівках заходилися витягати кабелі, прожектори. Допитливість повела услід за тими кабелями… Я опинився у вестибюлі, де вже юрмився натовп школярів. То був кастинг масовки. На мене прискіпливо подивилася молода жінка.
– Ти теж зніматися прийшов?.. – дружньо спитала вона. Як виявилося, то була помічниця режисера.
– Так, – зметикував я, ховаючи за спину м’яча. Вона зміряла мене поглядом.
– Йди в актову залу! Швидко перевдягайся!
Я кинувся у вир кінопригод. У кутку зали купчився привезений з кіностудії ім. Довженка реквізит: гімназичні мундири і якісь уніформи, схожі на піонерські. Костюмерка допомогла мені підібрати кітель за розміром. Пізніше я довідався, що у школі № 138 була за царату жіноча гімназія, й на момент фільмування «Старої фортеці» там ще експлуатувалися гімназійні парти, навчальне приладдя дореволюційних часів.
Знімався я два дні. У перший – зображав гімназиста. Стоячий комірець зі срібним кантом муляв шию. Я весь знімальний день бігав класами й залою, штовхався з іншими юними акторами, переносив з місця на місце портрети українських письменників і гірлянди – підтримував задану режисером атмосферу свята: рейваху перед приїздом у гімназію самого Петлюри. Серед реквізиту було чимало етніки: вишиті рушники, ікони. Усюди фігурували тризуби, різноколірні стрічки. Деякі персонажі ходили у вишиванках, у смушкових шапках зі шликом. Заворожував дивний як на радянські часи надмір українських національних артефактів. Цікаво було спостерігати й рух громіздкої кінокамери рейками, клацання хлопавки перед кожним епізодом.
На другий день – я усвідомлено обрав уніформу бойскаута. По-перше, запам’яталася фраза одного з персонажів (і вона увійшла у фільм):
– Мене у скаути сам отаман Петлюра запише!
«Значить, скаути головніші за гімназистів», – подумав. Й по-друге: уніформа виявилася значно зручнішою. З якоїсь приємної на доторк матерії блакитно-сірого кольору. На плечах – погони, що застібаються на ґудзики. Накладні кишені на грудях, ремінь з пряжкою. Короткі шорти. Мені все це подобалося. Декому з бойскаутів костюмерка причіплювала значок з тризубом, а іншим допасовувала до погон жовто-блакитні аксельбанти. Дісталися вони й мені, а ще я випросив і тризуб – тобто мав повний мундир петлюрівського скаута. Коли настала обідня перерва, помреж запитала мене як перевіреного кіноіндустрією кадра:
– Ти знаєш, де тут продаються якісь пиріжки?
– Аякже, – авторитетно відповів я, – у кіоску біля книжкової фабрики «Жовтень». З м’ясом і горохом.
– То збігай, візьми на всю юрму скільки зможеш донести – штук тридцять. Ось, – вона тицьнула мені купюру 5 карбованців.
– Зараз перевдягнусь, – відповів я, переймаючись її довірою.
– Не варто – йди так, – махнула рукою легковажна кіношниця.
Й от я чимчикую радянською вулицею Артема повз фабрику «Жовтень», на якій майже завжди висів синьочервоний прапор УРСР. Це, нагадую, 1973 рік. Розгул боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», коли саджали дисидентів, а студентів виключали з університету лише за розмови про якусь «самостійність» України. Всього цього, звісно, я, 12-річний, тоді не знав. На грудях у мене – тризуб, до погонів пристебнуті жовто-блакитні аксельбанти…
Я повернувся з пиріжками, «гімназисти» вдячно розхапали їх. По обіді знімали сцену, яка запам’яталася мені найбільше. Там масовка не бігала – навпаки: ми мали стояти й слухати вірші. Підліток Василь Манжура, за сюжетом, зі сцени читає їх Петлюрі і його військовим союзникам. Спочатку «Бики» Степана Руданського, а потім Тараса Шевченка «Полякам». Тупцювати на місці масовці довелося довго, бо повторювалося по кілька дублів. Клац-клац хлопавка: «Дубль п’ятий!» Й ті вірші я тоді вивчив напам’ять.
По тому отримав перший у житті гонорар – 6 рублів, по три за кожен кінодень. Моя мама отримувала тоді 70 руб. на місяць, тобто за день – теж десь 3 руб. Й вона була вражена моїм недитячим заробітком.
Про книжку «Стара фортеця» журналіст Віталій Портніков згадує: «Бєляєв зобразив самого себе: гімназиста, скаута й прихильника української державності, що зустрічає війська УНР із синьо-жовтим прапорцем в руках і пишається тризубом на кашкеті». Але, на думку Портнікова, письменник скурвився і став радянським пропагандистом, відкинувши петлюрівське минуле. Однак у спогадах Олександра Муратова «Розчахнута брама» ми можемо почути й інший обертон. Коли В. Бєляєв довідався, що його роман екранізуватимуть (вже втретє!), він запросив до ресторану тих, хто мав робити телесценарій – О. Муратова і В. Сосюру. «Хлопці, – каже письменник, – пишіть самі і мені сценарій навіть не показуйте. Я подивлюся вже готовий фільм. Дай Боже вам успіху!» Тобто Бєляєв дав повний карт-бланш, а хлопці (й ще режисер Михайло Бєліков, якого теж залучили до виробництва серіалу), вочевидь, підсилили лінію «українізації». Навіть там, де петлюрівці та влада УНР показані ніби сатирично, а більшовики – схвально, наші симпатії чомусь – на боці перших.
Зараз я розумію, наскільки ті дні в масовці «Старої фортеці» вплинули на моє життя. До того я мріяв стати моряком. Після фільму – потягло до мистецтва, літератури. У своїй книзі О. Муратов пише про режисуру: «Мало бути фантазером. Треба ще мати здібності гіпнотичного впливу на глядачів». Переглядаючи епізоди з юними петлюрівцями зі «Старої фортеці», я відчуваю кінематографічний гіпноз, який не вивітрюється.
Поки готувався цей номер до друку, надійшла сумна
звістка: 16 квітня перестало битися серце Олександра Муратова - вірного
патріота України. Всього тиждень він не дожив до свого 90-річчя.