Енергія свободи
Юлій Швець
Американка з китайським корінням Хлої Чжао із фільму в фільм розповідає історії не надто успішних, але й не простих американців. Режисерка загострює глядацьку увагу на представниках нечисленних спільнот Північної Америки, на індіанських резерваціях, вимираючому племені ковбоїв тощо. Чжао працює в напівдокументальній манері: використовує непрофесійних акторів, натуральні декорації, насичує оповідь малозначущими деталями. Інколи при перегляді її «авторського кіно» складається враження, ніби останні дні цивілізації вже настали, і маємо очікувати повернення динозаврів разом з льодовиками – причиною їх зникнення.
Формально «Земля кочівників» – це роуд-муві, яке втілює традицію, що закріпилась у жанрі вестерну, який міфологізував життя перших переселенців та ковбоїв. З тою різницею, що у вестерні перші переселенці, збираючи «первісний капітал», освоювали «дикий захід» в надії, що найдуть блаженний куточок – кінцевим пунктом їх призначення буде ранчо з коханою дружиною та дітьми. А фільм Чжао розвиває іншу традицію, яка у 1950-х – 1960-х роках була апробована в контркультурі хіпі, бітників, «нічних ковбоїв» та «безтурботних наїзників», і де поетиковбої-інтелектуали (жінки й чоловіки) рухалися вже від «диктату долара» до станції «щастя», не зафіксованій на жодній із географічних карт.
Якщо ж глянути глибше, то «Земля кочівників», маючи міцне коріння в американському менталітеті, виходить далеко за межі «традиції». Вона реалізує прадавню стійку дихотомію «кочівники – осілі мешканці», але на «матеріалі» нинішньої епохи. Усі герої документально-ігрового фільму Чжао – не мадрівні інтелектуали й навіть не матеріально знедолені представники прекаріату з пристойною, як правило, освітою. Це «прості люди». Вони не з власної волі покидають рідну домівку та стабільну роботу. Нинішні економічні негаразди змушують їх змінити спосіб життя, як колись і героїв Стейнбека («Грона гніву»), зігнаних з рідної землі Великою економічною кризою. Однак, навіть за несприятливих умов, вони вбачають у своєму новому статусі просто іншу форму життя, що дає й свіжі смисли.
Саме в це середовище режисерка занурює американку Ферн (Френсіс Мак-Дорманд). Соціальні катаклізми (іпотечна криза, закриття єдиного в містечку «гіпсокартонного» заводу, на якому працював чоловік) та примарність прагнень черговий раз піднятися соціальною драбиною (героїні близько шістдесяти) створюють передумови, аби вона врешті усвідомила: відчайдушні спроби надати своєму «втраченому» життю зміст виглядають просто смішно. Тож Ферн переосмислює усі суспільні цінності й вирішує не гнатися за «золотим руном», тобто не робити те, чим зранку до вечора займаються мільйони людей на планеті. Навпаки, вона вірить, що через випробування самотністю та випадкові зустрічі на дорогах Америки вона втече від цього обтяжливого тягаря. Героїня Мак-Дорманд збирає необхідні речі, складає їх у свій старенький фургон, і, маючи твердий намір ні до чого й ні до кого більше не «прикипати» та «підгодовуватись» лише випадковими заробітками, рушає в екзистенційну подорож дорогами Північної Америки без кінцевого пункту призначення.
Простий сюжет Хлої Чжао зіштовхує рівноцінні версії «американської мрії»: статечний Дім (міцна сім’я, знамениті 2,5 дитинки, будиночок із собакою та двориком і комфортне відчуття виконаного призначення) і Дім як вічний шлях (переміщення із кінця в кінець величезної території, відчуття свободи, не стиснутої стінами, кредитами, численними обов’язками). Звісно, реальний динамічний шлях – це не ночі з багаттям під відкритим небом (воно в стрічці існує, але функціонально – його розпалюють, аби зігрітись) і не «зустрічі з цікавими людьми». Тепло, здатне зігріти людські тіла, й у фіналі стрічки не з’являється. Це логічно, адже формула «авторського тепла», на відміну від «голлівудського», – це тимчасова неприємна робота сміттярів чи посудомийок заради виживання. Однак фільм, що чимало екранного часу приділяє саме цим епізодам, не перекреслює багату культурну традицію, не множить на нуль романтику подорожей і ментальної свободи. Із доль «знедолених» американців, із прози їх буднів, заробітчанства та побуту виростає осяяна суворою природою і магією американських доріг велична поезія існування гордих самодостатніх індивідуумів, що лише на перший погляд здаються викинутими на соціальне узбіччя.
Постіндустріальний «пейзаж» фільму Хлої Чжао радикально відрізняється від традиційних (зокрема, «постапокаліптичного», зафіксованого в стрічці «Атлантида» Валентина Васяновича, що за рік до цього також здобула нагороду у Венеції). У фільмі багато кадрів, знятих через скло фургону. В них Ферн постає то в променях сонця, то снігу, що летить назустріч, то на тлі скель або піщаної пустелі – пейзаж руками оператора Джошуа Джеймса Річардса перетворюється у повноцінного учасника фільму. Та навіть в оточенні холодної природи у стрічці Чжао відчувається жага життя, відкритого для інтерпретацій. Звичайне існування завжди сповнене суєти і тривог і тому «осілість» не варта ціни, яку люди низького соціального статусу за неї зазвичай платять, – стверджує фільм. Однак, фільм не є історією соціальної несправедливості чи критикою «корпоративної Америки», хоча цьому режисерка також приділяє увагу. Навпаки, в одинокості, спровокованій економічними негараздами, є можливість оновити сенс життя.
У формально феміністському наративі художнього «оновлення» поєднались три жінки: «незалежний експерт з Америки» молода режисерка Хлої Чжао, письменниця, авторка документального дослідження про сучасних кочівників Джессіка Брудер та двічі оскароносна Френсіс Мак-Дорманд, котра до цього відточувала акторську майстерність на ролях «справжніх» американок (досить згадати вагітну цілеспрямовану поліцейську у фільмі «Фарго» братів Коенів або ж активну шукачку справедливості, що протиставила себе клану провінційних гангстерів-копів у фільмі «Три білборди…» Мартіна Макдони). Остання акторська робота Мак-Дорманд в безпристрасно розрідженому фільмі Чжао, побудована на недомовленостях і напівтонах, відтворює спосіб життя значної кількості людей. Видатна акторка своєю філігранною роботою втілює особистість, яка, окрім іншого, подорожує архаїчними хвилями людської пам’яті, які для когось можуть виявитись хвилями майбутнього.
«Земля кочівників» – стрічка у нинішній епосі, переповненій інформаційним шумом, який створюють численні меншини, нетипова і по-своєму унікальна. Здається, саме відверта атмосферність фільму у співвідношенні з його «герметичною» темою була гідно оцінена «Золотим левом» Венеційського кінофестивалю, премією американських критиків Critics’ Choice Awards, двома «Золотими глобусами» (за фільм і режисуру) іноземної кінопреси, чотирма основними преміями британської BAFTA, призом глядацьких симпатій фестивалю в Сан-Себастьяні та трьома основними американськими «Оскарами» (за найкращий фільм, режисуру та жіночу роль). Хоча формально фільм і показує цілком конкретну кочову «меншину», але не диктує визнання за нею будь-якого виняткового статусу чи вимоги сприяння. Не «кастова» непроникність, а поліфонія ідей (соціальних, психологічних і екзистенційних) радикально вирізняє «Землю кочівників» з прозаїчного натуралістичного потоку.