У травні 2025-го журнал «Кіно-Театр» – український мистецький аналітичний ілюстрований часопис – відзначив ювілей. У 1995 році його заснували студенти Києво-Могилянської академії – слухачі курсу «Кіномистецтво» на чолі з кінознавицею Ларисою Брюховецькою. Оскільки надихнуло на його створення кіномистецтво, то в цій статті мова піде саме про кінематографічний аспект.
«Кіно-Театр» на момент появи перейняв естафету «Новин кіноекрана» – основного україномовного видання про кіно впродовж 1964–1992 рр., що було органом держкомітету з кінематографії при Раді міністрів УРСР та Спілки кінематографістів України. Слід зазначити, що провідні видання про кіно підрадянського періоду – всесоюзні «Советский экран», «Спутник кинозрителя» і національні, як журнал «Новини кіноекрану» чи газета-щотижневик «На екранах України», у 1990-х припинили своє існування. Це стало свідченням зміни епох, у тому числі й для кіно, що в Україні переживало тривалий кризовий період на зламі ХХ–ХХІ століть. Тим часом, у 1990-х з’явилися нові часописи з культурології, у т.ч. й про кіно. Суттєвим викликом для них, насамперед, стало виживання в умовах ринкової економіки, відтак дещо залишилось на рівні експерименту, як журнал «Вавилон» (1991–1992), а деякі видання тривали з перервами, як «Кіно-Коло» (1997–2008 рр., з 2024 – донині). Примітно, мова йде про аналітичні часописи, що знаменували певну тенденцію і вихід до читача нової генерації авторів, котрі прагнули презентувати інший погляд на кіно – актуальне та історичне, національне та світове, – як свою версію культури, позбавлену підрадянських лекал. Це показало очевидну зміну поколінь.
Власне, «Кіно-Театр» тут виглядає навіть закономірністю, адже він з’явився як ініціатива студентської молоді із притаманною їй завзятістю та безпосередністю і пізнавальним прагненням до аналітики. Така ментальність залишатиметься питомою рисою журналу упродовж усіх тридцяти років, чим вирізнятиме його серед собі подібних. І в цьому сенсі можна з певністю сказати, що «Кіно-Театр» має особливе покликання – торувати шлях молодим, а для того потрібні сміливість, довіра і мудрий редактор. Відтак, за тридцять років «Кіно-Театр» виховав низку авторів.
На початках журнал навіть входив до переліку видань, рекомендованих ВАК (Вищою атестаційною комісією) і слугував практичним майданчиком для апробацій науковців. Проте строга науковість не могла стати пріоритетом «Кіно-Театру», що обмежило б його аудиторію до вузького кола спеціалістів. Надалі «Кіно-Театр» знайшов свій баланс у пріоритетах, торуючи шлях до ширшого кола читачів. Йому вдавалося це робити у період кризи кіно й вдається нині – у період кризи друкованих видань і панування віртуального інформаційного простору.
А якби «Кіно-Театру» не існувало усі ці тридцять років? Тоді історія у своєму контексті тих років була б пунктирною – виникала б і зникала разом із аналогічними виданнями. Разом зі зникненням українського кіно, з екрану поступово б зник і український голос про кіно в суспільстві. Не слід забувати про документально-хронікальний аспект – системне висвітлення подій, публікацію розмов з митцями різних поколінь, рефлексії «на злобу дня» тощо, з яких зітканий живий контакт із часом, що дуже швидко і калейдоскопічно минає, перетікаючи у нову епоху, де «цифра» стає мірилом дійсності, вже не на творчому, а на всезагально-побутовому рівні. Це змінює все. Завдяки безперервній тривалості «Кіно-Театр» зберіг присутність кінематографічних студій українського кіно у контексті свого національного часопростору і серед зацікавленого читача/глядача. Без «Кіно-Театру» не було б серії круглих столів та наукових конференцій, присвячених українському кіно. Створений у 2005 році на базі редакції журналу Науково-дослідний центр кінематографічних студій НаУКМА їх систематично щороку організовує та проводить. Більше того, не було б бібліотеки «Кіно-Театру» – корпусу монографій про персоналії і явища українського кіно та серії «Світова кінокласика», що є безпрецедентним у своєму роді. Бібліотека зафіксувала й охопила значний діапазон тем, чим методично, суттєво і якісно формувала сучасну історіографію українського кінематографа. Згадати б збірник документальних матеріалів, статей, рецензій «Поетичне кіно: заборонена школа» 2001 року – першу комплексну працю про українське поетичне кіно як мистецьке явище в обставинах своєї доби, з точки зору творців, його сучасників та нащадків!
Станом на сьогодні бібліотека «Кіно-Театру» складає 47 книг, присвячених творчості режисерів Олександра Довженка (2005, 2013), Сергія Параджанова (1998, 2014), Юрія Іллєнка (2006), Леоніда Осики (1999), Антона Тимонишина (2016), режисерів та акторів Івана Миколайчука (2004) і Леоніда Бикова (2010), європейських кінорежисерів (2022), сценаріям Івана Драча (2016). Крім того видано окремі праці про українських та зарубіжних акторів (2012, 2017, 2020), фільми (2003, 2008, 2013, 2015, 2019, 2020, 2021 та ін.), операторів (дві у 2021), про явища – українське поетичне кіно (2001, 2011), українську анімацію (2019), українське кіно часів ВУФКУ (2018), інтерпретації у кіно творів Миколи Гоголя (2009) та проблематику розвитку кінематографа в Україні (2010, 2016, 2022 та ін.). Поза тим, редакція журналу бере участь у різноманітних ініціативах, її члени є авторами енциклопедичних видань, учасниками національних і зарубіжних наукових конференцій.
«Помаленьку робити» – так колись означив свій принцип роботи Іван Миколайчук. «Кіно-Театр» також простує у цьому ритмі і таким чином досяг тридцятиліття, маючи 179 чисел за плечами. Характерними і незмінними рисами «Кіно-Театру» є його незалежність та самодостатність – журнал поважає своїх авторів і читача, який не бачив за всі 30 років на сторінках видання комерційної реклами.
Погодьтеся, це рідкісний випадок серед
«ярмаркування» і марнославства 1990-х–2020-х рр. При тому, журнал відкритий до
різних думок та не боїться бути поза мейнстрімом, і що не менш важливо – чує
свого читача і дає йому слово. У ювілейний рік хочеться побажати Кіно-Театру»
енергії й росту, тримати заданий рівень кінознавчих студій, творити середовище
пасіонаріїв кіно, щоб їх енергія надихнула десяту музу в Україні постати на
повну силу її таланту.