Факультет культури і мистецтв Львівського національного університету ім. І. Франка вітає редакцію журналу «КіноТеатр» з 30-літтям. І особливо вітаємо головну редакторку журналу Ларису Брюховецьку і дякуємо їй за багаторічну працю заради майбутнього України. Вихід у світ нового друкованого видання у перші роки нашої Незалежності потребував неабияких зусиль і ресурсу для того, аби наша культура могла висвітлюватися на сторінках видання. Дякуємо команді редакції журналу за їхню подвижницьку працю і творення нашої історії. Від факультету культури і мистецтв хочу висловити вдячність за вашу роботу і той неоціненний внесок, який ви робите для нашого майбутнього. Знаємо добрі стосунки Богдана Миколайовича Козака з журналом і багаторічну співпрацю. Зараз, продовжуючи його справу і традиції, обіцяємо, що будемо найкращими вашими партнерами в реалізації ваших планів. Щиро вітаємо з ювілеєм і бажаємо натхнення і багато десятиліть праці для збереження нашої культури і мистецтва у вільній незалежній Україні.
Мирослава Циганик, деканка факультету культури і мистецтв ЛНУ ім. І. Франка, кандидатка філологічних наук.
30 років. Для людського віку – це дуже мало, а для фахового мистецького видання, яке почало свою творчу біографію і свій відлік у 1995 році, – це значна цифра. Згадаймо той час. Театри не мали можливості повною мірою фінансуватись, а держава не мала достатньо коштів, і йшла тенденція до закриття театрів і фахових видань. Як виклик цій економічній скруті виникає альтернатива підтримки духу – духу фахівців, аналітиків, театральних і кінокритиків у журналі «Кіно-Театр». Тому я сьогодні Ларису Іванівну Брюховецьку та її молоду команду й середнього віку фахівців, які виросли, сформувалися у цьому професійному виданні, хочу привітати з таким солідним ювілеєм. Замислюючись над тим, а що ми напишемо в історії театру ХХІ століття, що можемо знайти на сторінках різних видань? А нічого. Тому за фахову, професійну, аналітичну громадянську, націєтворчу ідею журналу «Кіно-Театр» я хочу подякувати і сказати: величезний респект, подяка і сто літ вам, «Кіно-Театр»!
Світлана Максименко, кандидатка мистецтвознавства, викладачка кафедри театрознавства і акторської майстерності факультету культури і мистецтв ЛНУ ім. І. Франка.
30 років минуло відтоді, як на кінематографічно-театральному небосхилі України з’явилось нове періодичне видання, журнал із лаконічною назвою «Кіно-Театр». Пам’ятаю, як наші редактори Національної кіностудії ім. Довженка відгукувалися з великим пієтетом про цей журнал, відзначаючи його професійність і українську сутність. Мені випала щаслива нагода почати співробітництво в цьому журналі ще з 2002 року, коли була опублікована моя стаття про МКФ в Іспанії – я висвітлювала роботу другого за значенням міжнародного кінофестивалю цієї країни у Вальядоліді, столиці Кастільї і Леону, що поступається лише МКФ у Сан-Себастьяні (Країна басків).
З того часу і по сьогодні пишу розлогі огляди про найважливіші міжнародні кінофестивалі Іспанії, акредитована від журналу «Кіно-Театр». Це такі, як вже згаданий МКФ у Сан-Себастьяні і Міжнародний тиждень кіно (SEMINCI) у Вальядоліді, що є ще й першим у Європі фестивалем авторського кіно, а також МКФ у Хіхоні (Астуріас), кінофестиваль фільмів іспанською мовою у Малазі, де представлені роботи з Іспанії і з усієї Латинської Америки. Крім статей про кінофестивалі, пишу також про іспанське і світове кіно. Маю відзначити велику повагу редакції журналу «Кіно-Театр» до автора як такого. А як одночасно і читачка цього журналу, хочу висловити велику вдячність журналу, тому що це видання щоразу хочеться прочитати від першої до останньої сторінки, не пропускаючи жодної рубрики. В Іспанії в таких випадках кажуть: «Muchas gracias muchas veces» (мучас грасіас мучас весес), що означає: «Велика подяка велику кількість разів». Бажаю, щоб журнал «Кіно-Театр» ще багато разів відзначав свої чергові дати.
Ольга Скоморощенко, кореспондентка журналу «Кіно-Театр» в Іспанії
Вітаю журнал «Кіно-Театр» з 30-річним ювілеєм! Я вважаю журнал «Кіно-Театр» абсолютно унікальним явищем в українському культурному просторі. Й ця унікальність, як на мене, полягає насамперед у тому, що це журнал, який має власну місію. Журнал не тільки описує актуальні події, не тільки фіксує кінопроцес, але й осмислює українське і світове кіно. І ось це поєднання кінокритики і глибокої теоретичної рефлексії створює унікальну форму «Кіно-Театру». Це вписує журнал в традицію таких видань, як «Кайє дю сінема» у кращі його роки. Колеги, я бажаю вам не зупинятися, продовжувати вашу справу, я бажаю тримати ту високу планку, яку ви поставили. Колись Микола Хвильовий виголосив такий лозунг: «Хай живе дух неспокою!» Я бажаю, щоб дух неспокою, синефільський дух неспокою ніколи вас не залишив! Вітаю вас!
Дмитро Петренко, доктор філософських наук, професор кафедри теорії культури і філософії науки Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна
Є багато видань, які інформують. А є ті, що стають живим диханням культури, внутрішнім голосом мистецької спільноти. Саме таким вже 30 років є журнал «Кіно-Театр». У нашому Волинському академічному обласному театрі ляльок це видання читають усі, від акторів до монтувальників. Справді, щойно з’являється свіже число, його просять почитати, передають з рук в руки: «Дайте й мені погортати…», «Цікаво, що пишуть про нашу виставу…» – буквально на днях лунало з майстерні. Бо цей журнал – як добре поставлена вистава: глибокий, небайдужий, живий. Ми вдячні Вам, Ларисо Іванівно, та всій команді за десятиліття чесної, натхненної, дуже потрібної праці. Зичимо ще багато років яскравого творчого шляху, відданих авторів, вдумливих читачів і безмежного натхнення! А ми й далі читатимемо. Усім театром.
Вадим Хаїнський, в.о.
директора-художнього керівника Волинського театру ляльок
Сьогодні про Журнал сказано багато хороших, важливих слів. Про те, що тридцять років – це ціла епоха української кінокритики та кінознавства. Про те, що цілі десятиліття українського кіно – так, певною мірою і театру також, але передусім кіно – вивчатимуть за шпальтами журналу. Про те, яке значення мала наявність фахового друкованого видання про кіно й театр у найбільш кризові періоди.
Але я говоритиму не про це, а про «Кіно-Театр» як про... школу. Школу кінознавства. Але певною мірою — і школу журналістики. Десь так для мене і розпочався «Кіно-Театр» – ще під час навчання в Могилянці. Мені, студентці, шалено сподобалося, що Лариса Іванівна заохочує нас брати участь у конференціях, заохочує публікуватися в «Кіно-Театрі» – можна було спробувати свої сили одразу на «дорослому» рівні. Можна сказати, ці виступи і публікації відкрили мені дорогу до кінознавства. І вже ні з чим не можна порівняти те відчуття, коли вперше бачиш свій текст надрукованим! Це стає залежністю, яка – на щастя чи ні – не лікується. Словом, тоді робота в «Кіно-Театрі» здавалася недосяжною мрією. Але ця мрія здійснилася – і почалася власне «школа». Потрібно було опановувати речі, які тепер здаються очевидними, а тоді давалися важко: чітко визначатися, про що саме і для кого саме ти пишеш; звільнятися від «хвороб розвитку», від любові до зайвих цитат до найстрашнішої і найважчої в лікуванні – «науковоподібності», важкого і малозрозумілого «академічного» стилю. І вже саме собою з часом прийшло розуміння банальної істини про те, що навчання письму не закінчується ніколи, зате і ти також ростеш постійно – з журналом і його аудиторією.
Тож «Кіно-Театр» – це ще й про те, що зміст важливіший за форму, що розумні та цікаві тексти можуть і повинні бути доступними. Це журнал «без глянцю» в багатьох сенсах, крім інтелектуального. З цим пов’язано дещо осібне його становище – але і його дивовижна опірність. Журнал триває вже три десятиліття, і має всі шанси тривати ще не одне. Важливо, щоб були ті, хто готовий знов і знов проходити цю «школу» і нести її далі. А вони будуть, я певна – стільки, скільки в Україні існуватимуть люди, досить ризикові, щоб зробити кіно- чи театрознавство своїм фахом. Тож – многая літа!
Анастасія Канівець, культурологиня,
кінознавиця, заступниця головної редакторки «Кіно-Театру»