Після повномасштабного вторгнення Володимир
Яценко пішов захищати свою країну. «Рішення мобілізуватись було важким. У мене
двоє дітей, і нещодавно народився син. Саме тому я приєднався до війська: потім
треба буде пояснювати, де я був і що робив під час війни. Спочатку
скооперувався з колегами, і ми документували як журналісти те, що відбувалось у
Києві, Ірпені, Бучі, на фронті. Ми свідомо робили фрі-копірайт, адже нашим
завданням було, щоб світ побачив правду. Коли росіяни почали вбивати
представників преси, ми вирішили приєднатись до лав ЗСУ»[1].
Відчувши смак своєї професії, підтримавши здібних українських кінорежисерів і утвердившись успішними фільмами, він міркує над тим, як вижити кіноіндустрії в умовах повномасштабної війни.
«Кіно під час війни має ту ж роль, як і до неї.
Цілком природно, що зараз знімається багато документалістики, через події та
відсутність державного фінансування. Після перемоги, гадаю, що система
державного фінансування не відновиться, і перед творцями постане виклик. З
темою війни у фільмах після перемоги я б почекав, адже має бути певна
дистанція, аби сенси мали змогу сформуватись. Нам варто знімати кіно про
простих людей, без віктимності, яка була нам притаманна багато років. Зараз
відбувся значний злам в суспільстві, і ми усвідомили себе народом-переможцем –
про ці сенси й варто розповідати»[2].
В численних інтерв’ю Володимир Яценко підкреслює
важливість входження українського кіно в європейський кінопростір, орієнтацію
його на цінності демократичного суспільства. І докладає зусиль, щоб цю ідею
втілювати в життя. «У нашій компанії є традиція: ми щороку веземо наших
режисерів у Канни, аби вони переглядали там фільми. Для нас це важливо, це наш внесок у те, щоб режисери мислили у
світовому контексті, в якому вони й працюють. На кінематографічній мапі світу
ми конкуруємо з найсильнішими – і це круто»[3].
Він цілком свідомий реальної ситуації і викликів,
що постають перед українцями: «Коли ми кажемо про українські фестивальні
фільми, то і самі фестивалі – це ж теж гетто, але глобальне. Там немає грошей.
А коли маємо на увазі кіно як бізнес – туди не пропускають, чужих там не
люблять. І це нормально, що треба добре поштовхатися ліктями, щоб звернути на
себе увагу»[4].
Не в усьому погоджується з політикою влади в
галузі кінематографа. «Більша частина індустрії зараз поїхала за кордон і там,
наскільки це можливо, інтегрується до індустрії інших країн. Тобто, ми їх
збагатимо своїми кадрами: не думаю, що багато людей повернуться. Для
української культури це, звичайно, погано. <…>Воюємо, забуваючи про культуру.
Це велика помилка, бо наступного шансу може вже не бути. Про це треба говорити
всюди. Навіть кричати»[5].
У травні кінопродюсер, ветеран ЗСУ Володимир
Яценко на Каннському кінофестивалі Marché du Film отримав орден мистецтв та
літератури, який є однією з найвищих відзнак Франції в галузі культури.
[1] archive.org/web/20200613060147/https://www.the-village.com.ua/village/culture/culture-interview/297381-forefilms-zapusk-yatsenko-sobolevska-nariman-aliyev-antonio-lukic-ukrayinske.
Дата доступу 17.05.2025.
[2] Там
само.
[3] Там
само.
[4] https://espreso.tv/ne-khochu-shchob-mi-dlya-zakhodu-buli-timi-khto-postiyno-rozpovidae-pro-nashi-problemi-kinoprodyuser-yatsenko. Дата доступу 17.05.2025.
[5] Там
само.