Літо 1980-го року. Дисидент – кримський татарин Мустафа Джемілєв – відбуває чотирирічне заслання в якутському селищі Зирянка. Працює на кисневій станції, щодня напов-нює киснем іржаві балони й котить їх на причал. Правозахисник і дисидент, який за антирадянську діяльність за часів Радянського Союзу сукупно провів п’ятнадцять років у місцях позбавлення волі: був ув’язнений у 1966–1967, 1969–1972, 1974–1975, 1975–1976, 1983–1986 роках, а у 1979–1982 роках відбував заслання в Якутії. Він є головним героєм фільму.
Фільм Івана Тимченка «Киснева станція» – не документальний. Він структурується довкола приїзду до Зирянки трьох осіб. Перший – московський прокурор (з нього починається фільм), другий – Невідомий, третя – Сафінар, з якою ув’язнений довгий час листувався і яка приїхала до нього з далекого Узбекистану.
Напередодні у Зирянці вбили ідеологічно правильного журналіста Луніна. Нібито розслідувати цю справу і приїздить кадебешник з Москви, вдаючи з себе прокурора. Він – давній ворог Джемілєва, тому старається «накопати компромату», щоб зробити винним у цьому вбивстві непокірного в’язня. Але не виходить: як згодом дізнається глядач, Луніна вбив урка-п’яниця Коля, який сам у цьому зізнається тому ж прокурору. Той блискавично міняє тактику й хоче знищити Джемілєва руками Колі, яким легко маніпулювати.
Зі сказаного випливає, що фільм – це класичний детектив, точніше антидетектив, бо той, хто за професією має розслідувати справу, щоб винний був покараний, своєю свавільною владою, як у його конторі заведено, перекладає з хворої голови на здорову і прагне покарати не злочинця, а неугодного його системі.
Задум цікавий тим, що автори поставили за мету не повторювати показаного у вже існуючих фільмах про жертв тоталітарної системи, відійти від напрацьованих схем. Концентроване зло (прокурор з центру), зло кримінально-побутове (Коля) і праведник, що з дня у день наповнює киснем балони і котить їх до призначеного місця, – на цьому сюжетному трикутнику побудована драматургія. Доповнює її тривала подорож Сафінар поїздом у супроводі «людей у штатському», а також дії Невідомого.
Не менш цікавий характер головного героя. Унікальність – у його незворушності і терплячості, з якою він виконує свою каторжну роботу (журналісти одностайно нарекли його Сізіфом). Він знає, що нічого змінити не можна. Він свідомий свого життєвого вибору і знає, за що карається. Зрештою, він розумний, спостережливий і бачить своє оточення наскрізь. В його житті – робота за розкладом і повна ізоляція, тому що його напарники по роботі прислуговують каральній системі. «Скрашує» цю повсякденність розмова із секретарем парторганізації, який, схоже, йому толерує і вмовляє наказовим способом підписати покаянного листа, засунувши той лист Мустафі в кишеню. Прочитавши цей лист у помешканні Мустафи, напарник дивується, чому той відмовляється – все ж там правильно. Йому, як і більшості населення великої країни, здається, що це нічим не загрожує Мустафі, навпаки, допоможе уникнути покарання. Та Джемілєв цього не зробить, його не спокушає свобода за рахунок зради своїм переконанням. Прокурор, прийшовши з обшуком до його скромного помешкання, залякує його і злиться, що той не лякається. Прокурор, як би йому цього не хотілося, не може його знищити (це викличе обурення Заходу), тому й задумує вбити його руками Колі, для якого в стані сильного сп’яніння це не є проблемою.
Сила Джемілєва в тому, що він став уособленням і символом стійкості кримських татар. Готовий жертвувати собою заради свого народу – і це його тримає. І тут втручається вища сила в образі невідомого юнака, котрий прибуває в Зирянку водночас із прокурором. Хто він, глядач не дізнається, та й розкривати це не входило в задуми авторів картини. Поєдинок Невідомого з п’яним Колею знято майстерно. Коля в азарті бою наколеться на власний ніж, яким збирався вбити свою жертву.
Отож, стається диво, що виводить фільм у площину містики. Винагородою за всі поневіряння Мустафи стане приїзд красуні Сафінар, яка, ризикуючи своїм благополуччям і спокійним життям, не побоялася приїхати до нього на край світу. Сцена їхньої зустрічі зворушлива.
Окремо слід сказати про акторські роботи. Іван Тимченко зробив точний вибір ансамблю. Не було б Бориса Орлова в ролі головного героя – не було б і фільму. І справа не тільки в зовнішній схожості, а й в умінні нюансувати психологічні стани: тримати паузу, передати спокій свого персонажа у відносно терпимому повсякденні (порівняно з минулими випробуваннями, що нагадали про себе уві сні: сцена насильного вливання їжі в’язню, чиє голодування тривало 300 днів. Актор у кількасекундній сцені сну виразив жах насильства, що чинилося над ним). Здавалося, людина, переживши таке, вже нездатна усміхатися і радіти життю. Але легка і світла усмішка осяє його обличчя при зустрічі з дорогою Сафінар. Українська акторка Христина Дейлик переконлива в образі цієї кримськотатарської дівчини. Так само бачимо майстерне перевтілення акторів, яким дісталися негативні персонажі, зокрема, Віктора Полторацького – в прокурора, Василя Кухарського – у безшабашного негідника. Зіграний ним Коля – неймовірно правдивий російський характер, у цьому може переконатися кожен, у кого були знайомі з російської глибинки. Цей персонаж змальований не лише чорною фарбою – з одного боку, він ніби хоче підтримати Мустафу, а з іншого – підданий маніпуляції, готовий вбити.
Кілька слів про операторську роботу: безумовно, вона професійна, але не зовсім видається виправданим акцент на ході ніг або зйомка кисневих балонів з висоти. Можна, звісно, домислювати, що ці епізоди є протиставленням ходячих ніг і пориву до високості, мрії про свободу. Хоча такі асоціації є, мабуть, видаванням бажаного за дійсне. Бо все-таки зображально фільм будується на побутовій реальності, й спалахи асоціацій у цьому насиченому потоці буденності не зовсім переконливі.
Загалом же фільм продуманий, віртуозно
структурований, у ньому немає гучних слів – усе виважено. Разом з тим, він
розрахований на підготовленого глядача, який знає, ким є головний герой і який
життєвий шлях випав на його долю.