Однією з прем’єр цьогорічного Берлінале став «Блакитний місяць» («Blue Moon») режисера Річарда Лінклейтера. У фестивальному розмаїтті камерна драма про знаменитого американського поета-пісняра 1920-х–1940-х років Лоренца Гарта посіла осібне місце – формою, настроєм та, певною мірою, і змістами.
Українському глядачеві ім’я Гарта може не сказати нічого, тож зупинимося коротко, аби розповісти про цю непересічну постать. У складі легендарного тандему Роджерс і Гарт він увійшов до історії мюзиклу, понад двадцять років пишучи блискучі пісенні тексти до постановок; створював дует також популярні пісні, одна з яких і дала ім’я фільму Лінклейтера. Та, як це нерідко трапляється, талант у митця ішов під руку з депресією та алкоголізмом. Тож і кінець Гарта був сумний: у 1943 році, у віці 48 років, він помер в лікарні від пневмонії після ночі пиятики. Цей фінал поетового життя і став прологом до «Блакитного місяця».
Створено фільм за класичними канонами драми (радше театральної, а не кінематографічної): єдність часу, місця й дії (якщо не рахувати згаданого вище прологу), побудоване на діалогах дійство, динаміка думки та емоції за скупою зовнішньою подієвістю. Розгортається дія у травні 1943 року, у вечір прем’єри знаменитого мюзиклу «Оклахома!» Оскара Гаммерштайна і Річарда Роджерса, що ознаменував народження їхнього творчого партнерства і, по суті, кінець дуету Роджерса й Гарта; за кілька місяців, як уже знає глядач, поета не стане. Ця «тінь смерті» від початку задає сприйняття історії, її задумливо-меланхолійний настрій. Додамо, що розігрується все на тлі позірно далекої для більшості персонажів Другої світової війни: означена небагатьма деталями, вона все ж присутня десь на задньому плані, додаючи своїх обертонів до драми «Блакитного місяця».
Фільмовий Лоренц Гарт ще не знає про своє майбутнє – але вже відчуває, що вступив у «передзахідній» етап життя. Разом із тим, він ще мріє і сподівається: на взаємність свого кохання до прекрасної юної дівчини, на відданість свого друга Річарда Роджерса давньому партнерству. Марність цих сподівань, що її бачить глядач і мав би (та не хоче) розуміти Гарт, є емоційним осердям історії. Тут немає різких поворотів сюжету, несподіваного фіналу: все дуже логічно, передбачувано – і тим трагічніше. Споглядаючи цю історію, глядач не має «підстрибувати у кріслі»: занурившись у атмосферу повільного згасання чужої долі, він повільно пройде з героєм цим переламним для нього вечором. І попутно вслухатиметься у майстерно написані діалоги, котрі вестимуть від однієї теми до іншої: від критики «Оклахоми!» і роздумів про хороші та погані метафори до нездійсненних творчих планів, від спогадів про давню дружбу до надій на нове кохання. У процесі поступово вимальовується образ Гарта – людини вже по суті минулої епохи, чиї дотепні, свого роду навіть вишукані тексти, схоже, не вписуються у новий час і мають поступитися простішій, «народнішій» «Оклахомі!». Час Гарта закінчується, відбувається зміна поколінь – не на добре чи погане, просто так уже воно є.
Фільм у хорошому сенсі традиціоналістський, він
ніби підхоплює дух драми «золотої доби» Голлівуду з хорошою драматургією і
акторською грою на чолі. Прагнучи здобути та втримати глядача, сучасний
кінематограф все більше уваги приділяє зовнішній стороні: ефектним
драматургічним прийомам, складній побудові кінематографічного простору,
візуальним ефектам, викличній проблематиці. Тим часом – о, диво! – як
виявляється, кінострічка може невідривно тримати увагу глядача самими лише
гарно прописаними діалогами та добротним, серйозним ставленням до таких
популярних і водночас досить-таки підступних тем, як мистецтво, безнадійне
кохання, творча і життєва криза.
Побудований на діалогах, фільм потребує особливо філігранної акторської гри – і виконавці «Блакитного місяця» направду не розчаровують. Лоренца Гарта на екрані дещо несподівано втілив Ітан Гоук. Несподівано, тому що літній вік, зовнішня непривабливість, до певної міри навіть жалюгідність – ключові риси персонажа, що парадоксальним чином органічно поєднуються з його гострим розумом, талантом і всесвітньою славою. Якщо говорити про суто зовнішнє втілення образу – можна дорікнути творцям фільму дещо карикатурним виглядом героя. Проте на рівні акторської техніки актор вправно втілює персонажа, викликаючи у глядача поперемінно то захоплення Гартом, то жалість до нього, але незмінно зберігаючи симпатію. Гоуків Гарт водночас дотепний, саркастичний, дещо зверхній, зациклений на собі – і зворушливо ніжний та вразливий щодо тих, кого щиро любить. В ансамблі з ним виступає Ендрю Скотт у ролі Річарда Роджерса, композитора на гребені успіху: позаду в нього два десятиліття плідної роботи з Лоренцом Гартом, попереду – ще півтора десятки з Оскаром Гаммерштайном; у фільмі він – король вечора, втілення слави й успіху, це водночас творча «друга половинка» героя і його протилежність. За цю роль актор здобув «Срібного ведмедя» Берлінале за найкращу роль другого плану. Пізнє кохання Гарта, студентку Елізабет Вейланд, грає Маргарет Кволлі; за невелику кількість екранного часу їй вдалося створити переконливий образ красуні, що зачаровує немолодого поета і мимоволі розбиває йому серце. Дівчина відчуває щиру симпатію до Гарта, але сприймає його не інакше, як старшого друга; вона не помічає, чи, точніше, воліє не помічати закоханості чоловіка так само, як він воліє не помічати її не-закоханість у нього. Разом ці персонажі формують основні силові лінії фільму.
Чи велику аудиторію матиме «Блакитний місяць»?
Боїмося, що ні. А втім, ті, хто наважиться заглибитися у внутрішню драму
літнього поета-пияка і віддатися меланхолійноліричній атмосфері фільму, будуть
нагороджені доторком до глибокого і щирого мистецтва кіно.