Коли світло в залі згасає, а екран засвічується, ми входимо у незнані світи й розділяємо надії, страхи, ризики і боротьбу інших людей. Надто якщо дивимося кіно документальне.
Цього року вже вдесяте відбувається фестиваль фільмів про права людини «AКT» (ACT Human Rights Film Festival) у місті Форт-Коллінзі, штат Колорадо, США. Засновником фестивалю є Девід Скотт Діффріент – професор кіно і медіа-досліджень Університету штату Колорадо. Він замислив цю подію як кінематографічну платформу, яка сприяє міжкультурному діалогу та дає голос і обличчя тим, кого у суспільстві майже (або взагалі) не чують і не помічають.
Кінофестивалі, присвячені правам людини, відбуваються по всьому світу, від Неаполя до Катманду, від Аддис-Абеби до Буенос-Айреса. Декілька проходять у США, і один із них – це «AКT». Цьогоріч він відбувався з 2 по 6 квітня в незалежному міському кінотеатрі «Лірика», обладнаному зручностями для осіб з обмеженими можливостями, та у студентському кампусі Університету штату Колорадо. Квитки продавалися за системою «плати, скільки зможеш», але діяв і безкоштовний вхід для соціально незахищених.
Цього року фестиваль – ювілейний. За 10 років на ньому показали 228 фільмів, присвячених болючим проблемам людства, його відвідало понад 20 000 глядачів з 48 країн й усіх континентів, крім Антарктиди. «АКТивізм без кордонів» – таке гасло сповідує директорка фестивалю «AКT» Юлія Хребтань-Хьохагер, професорка згаданого університету. Фестиваль також надає можливості дізнатися більше про взаємодію з організаціями, що опікуються правами людини.
Особливе місце на «АКТ»-2025 зайняла документальна повнометражна стрічка «Пісні землі, що повільно горить» Ольги Журби, яка вже демонструвалася на європейських екранах – зокрема, в Італії, Латвії, Чехії, Данії, Литві, Німеччині. На 11-му Ризькому МКФ фільм став переможцем. Тепер він показав силу й пристрасність українського документального кіно й американським глядачам.
Це людяний, емоційний твір. Він охоплює перші два роки повномасштабного вторгнення росіян, від масової евакуації дітей і жінок – до поступового занурення українських громадян у воєнну реальність. Стрічка чесно фіксує зміни, що відбувалися у суспільстві внаслідок безпрецедентної російської агресії. Переповідає персональні історії, вкорінені в українській жорстокій реальності і водночас універсальні у своїй боротьбі за гідність, пам’ять або навіть просто фізичне виживання.
В одному з інтерв’ю Ольга Журба так сказала про свій фільм: він «мені допомагав бути чутливою до того, як відбувається трансформація в нашому суспільстві. Одна з очевидних змін – це адаптація до жахливих умов під час війни. […] Інша зміна – наскільки ми стали толерантні до смерті, звикли до її жахів та масштабів. Це неможливо відрефлексувати та проаналізувати в цьому часопросторі – лише через кілька поколінь. […] Я намагалась не занадто драматизувати та не занурюватись у філософські роздуми. Моя функція – зафіксувати».
Місце проведення фестивалю, мабуть, не випадкове. Інтерес американських студентів до кіно значний – а в університеті штату Колорадо викладають кінодисципліни. І, до того ж, у Форт-Коллінзі є підрозділ «Істмен Кодак» – компанії, яка уславилася у ХХ столітті тим, що масово виробляла фото- та кіноплівку. У Голлівуді навіть було збудовано помпезний «Театр Кодак» для зйомок шоу «Америка має талант» та вручення премій «Оскар». Тобто тяглість кінематографічних традицій тут очевидна.
Присутність роботи Ольги Журби у програмі
американського фестивалю документалістики стала також актом солідарності
американського суспільства з українським народом та підтвердженням ролі
кіномистецтва як засобу спротиву війні, антигуманізму, порушенню базових
людських прав на мир і щастя.