Про актора Івано-Франківського драматичного театру Романа Луцького журнал публікував статтю в 2022 році[1], коли фільм «Відблиск» Валентина Васяновича вже побував у головному конкурсі МКФ у Венеції, й інтернет облетіли фото з трьома українцями. Перед об’єктивами фото- і телерепортерів були Валентин Васянович, Ігор Римарук та Роман Луцький. Це фото тішило зір і приносило сатисфакцію: за стільки років ігнорування й перебування в тіні російського українське кіно вийшло на міжнародну арену. Це обнадіювало нас, але натомість викликало шалену лють в росіян, чиє лобі на міжнародних кінофестивалях досить потужне. Їхні боти безперебійно, немов з кулеметів, строчили зі своєї інформаційної зброї: навіщо запросили на фестиваль українських кінематографістів- «нацистів»? Про це розповідав Роман Луцький, котрий відстежував відгуки на «Відблиск» в інтернет-просторі.
Відтоді в непростий час, що минув в умовах повномасштабного вторгнення росії в Україну, в актора з’явилися нові яскраві ролі. В театрі найгучніша – у виставі «Дзяди» за Адамом Міцкевичем, поставленій польською режисеркою Маєю Клечевською в Івано-Франківську. Конрада – героя Романа Луцького – глядачі сприймали як незламного «азовця». І нові ролі – в кіно. Та повернемось до «Відблиска».
Персонаж
не з бойовика
Романа Луцького в кінематографі можна вважати уже старожилом, адже найпершу роль – у фільмі «Брати» Вікторії Трофименко – він зіграв ще 2012 (фільм вийшов роком пізніше). Своєю появою на великому екрані Роман має завдячувати кастинг-директорці Аллі Самойленко, котра знаходила для наших кінорежисерів талановитих акторів поза межами Києва, збагачуючи українське кіномистецтво. Наступні здобутки були в жанровому кіно – костюмована з часів Київської Русі «Сторожова застава» й алюзія на комерційні американсько-японські аналоги стрічка «Безславні кріпаки» – принесли акторові заслужену популярність. Красень, якому личать будь-які костюми, спритний у володінні зброєю минулих часів, викликав симпатію глядача. Багатьом заімпонував і його персонаж із серіалу «Століття Якова» – молодий Яків, чию мрію про життя з коханою брутально знівечили, але винагородою за втрачене щастя стала симпатична полька Зося, з якою він одружився. То був хороший старт для актора, що давав упевненість і віру в свою зорю удачі.
Чим був зумовлений вибір Валентином Васяновичем саме Романа на головну роль у «Відблиску», важко сказати – у фільмі не було боїв. Роль у цьому фільмі стала поворотним моментом у творчій біографії актора з Івано-Франківська. Ця стрічка кардинально відрізнялася від попередніх – актору запропоновано абсолютно новий досвід. Адже тут уперше в ігровому українському кіно було показано перебування наших воїнів у російському полоні, розкрито правду про злочини проти людяності, тортури над беззахисними людьми, що чинилися в донецькій в’язниці «Ізоляція»[2]. У «Відблиску» герой Романа Луцького, потрапивши в полон, перенісши тортури, вчинивши спробу самогубства, але вцілівши, змушений виконувати завдання катів: не лікувати, рятуючи людей, а констатувати, живий полонений після тортур, чи вже помер. Жахливе випробування.
Цю роль не можна було зіграти, її треба було пережити. Так, його персонаж унікальний, але водночас він вписується у низку персонажів інших українських картин.
Те, як росіяни вміють влаштовувати пекло на землі, і те, як чинять їм спротив українці, глядачі побачили на екрані не тільки у фільмах документальних, а й у ігрових ще в часи «перебудови». 1991 року Андрій Дончик випустив фільм «Кисневий голод» про будні «легендарной советской» армії, жахи дідівщини – моральних знущань над слабшими. Інша картина – «Червоний» Зази Буадзе – вже про ГУЛАГ, проте, попри показане жахіття концтабірних буднів, вона життєствердна й оптимістична, тому що в’язні зуміли організуватися, у збройних сутичках здолати охорону й вийти на волю (повстання в Кенгірі, Норильську, Воркуті – це реальні факти, але, порівняно зі згаданим фільмом, у них не було оптимістичного фіналу, хоча вони похитнули, здавалося, навіки непорушну споруду радянських концтаборів). Ще один, нещодавній, фільм про українців, котрі чинять спротив у пеклі, – у «БожеВільних» Дениса Тарасова герой вчиняє бунт у психушці-в’язниці, де тортури над здоровими людьми здійснюються за допомогою сильнодіючих медпрепаратів.
Усі троє героїв, яких зіграли: у «Кисневому голоді» Тарас Денисенко, в «Червоному» Микола Береза, в «БожеВільних» Костянтин Темляк, більшою чи меншою мірою міфологізовані. Валентин Васянович відмовився від міфів, прагнув максимально наблизитися до правди повсякдення. І не тільки тому, що за освітою він документаліст (його майстром в Інституті екранних мистецтв був відомий оператор і режисер документальних фільмів Олександр Коваль) і його фільми можна вважати напівдокументальними, а ще й тому, що він не покладається на ігрову стихію у кіно, любить знімати непрофесійних виконавців, а коли йдеться про часи російсько-української війни, прагне, щоб екранна дійсність максимально відповідала правді життя.
Хірург Сергій – герой фільму «Відблиск» – відчув внутрішню потребу їхати на Донбас рятувати воїнів. Йому не пофортунило, він потрапив у полон і опинився у сатанинському середовищі, де правлять бал садизм, вседозволеність і безкарність – така собі реінкарнація енкаведистів. Щоб описати тортури, яким піддають українських полонених у в’язниці «Ізоляція», потрібна неабияка мужність і сила волі, як у журналіста Станіслава Асєєва, котрий більше двох років там пробув, написав про це книгу – саме він консультував творців фільму. А Роман Луцький, який першим в ігровому кіно зіграв полоненого новітньої війни, досліджував психологію свого героя і в книгах, і в спілкуванні з психіатрами та медичними працівниками, аби його Сергій був достеменно переконливим. Смерть з волі агресора, що напав на мирну країну, поширилась, стала вторгатися в родини, заволоділа свідомістю підлітків, на долю яких випало випробування війною. Після повернення з полону від фізичних і психічних травм Сергія зцілює його донька-підлітка. Лікує своєю присутністю, розмовами про важливі для неї речі.
Від Романа Луцького в цій ролі вимагалася стриманість, приглушеність барв, фактично, їх відсутність. Театральному акторові, якому вперше випав такий досвід і який відповідально поставився до своєї роботи, довелося нелегко. «Відблиск» – картина важка, болюча, шлейф від неї залишився в нього надовго. Після зйомок він мінімізував спілкування з пресою. А з іншого боку, «Відблиск» – іміджева картина, адже її взяли в головний конкурс одного з найпрестижніших світових фестивалів. Роботу Романа високо оцінили американські критики на сторінках кіновидань.
«Ми, українці, живемо під вулканом»
У роки повномасштабної війни в актора були дві важливі ролі, зокрема, у польському фільмі «Під вулканом» Даміана Коцура, який уже пройшов у нашому прокаті.
Журналісту газети «Галка» актор розповідав: «Колись я читав, що ми, українці, живемо під вулканом, який може вивергнутися будь-коли. Цей вулкан – сусідня країна, яка озброєна до зубів. У 2014 році вулкан прокинувся, а в 2022 році вибухнув». Роман Луцький також розповів про те, як у режисера Даміана Коцура виник задум цієї картини: коли почалося повномасштабне вторгнення в Україну, він думав, чим допомогти українцям. Так, міг стати волонтером, піклуватися про біженців, але є й інший спосіб – бути корисним у своїй професії, зняти фільм про українців, і тим самим привернути увагу світової спільноти до цієї біди, спонукати мирні країни надавати підтримку країні воюючій.
Фільм привернув до себе увагу. І не тільки тому, що Польща подавала його на премію «Оскар». Сам факт, що польський режисер зняв фільм про українську сім’ю, запросивши українських виконавців, є свідченням моральної підтримки наших західних сусідів.
Це – камерна історія: чоловік, дружина і двоє дітей відпочивали на чудовому іспанському острові Тенерифе. Відпустка добігала кінця, вони вже збиралися повертатися, але в один день – 24 лютого 2022 року, – будучи далеко від своєї країни, перетворилися на біженців. Герой Романа Луцького повертається додому, щоб захищати рідну землю. Фільм показує світові, що перебуває у безпеці, як війна руйнує статус кво. Роман Луцький зауважив: це фільм про війну, й хоч не показано боїв, але відчутний її смертоносний подих.
У Даміана Коцура – власний стиль. Актор пояснював: «Я вперше працював над фільмом в імпровізаційній формі від початку до кінця. Сценарій був повністю прописаний, але ми прочитали його всього один раз перед початком зйомок. Нічого не аналізували, не вибудовували собі ролі, а залишалися живими і несли життя. Усі діалоги – це повна імпровізація. Цей досвід для мене дуже цінний. І я готовий і надалі так працювати».
Нюансування у «Медовому місяці»
У психологічній драмі «Медовий місяць» дебютантки Жанни Озірної проглядається віддалена аналогія з «Під вулканом». Тому що так само війна вривається в мирне і безпечне життя подружжя. Але на цьому аналогія закінчується, бо персонажів «Медового місяця» Тараса й Олю, війна захопила зненацька не на далекому острові, а в їхній квартирі в передмісті Києва. Не зорієнтувавшись, що треба негайно покидати дім, як це робило чимало мешканців Бучі та Ірпеня, вони опинилися в пастці, замкнули двері, боячись видати свою присутність. Можна сказати, що персонажі з першого дня нападу росіян стають полоненими: п’ять діб перебувають у закритому просторі своєї квартири без їжі, бо вийти назовні в окупованому передмісті – це наразитися на вірну смерть.
Стрічка побудована на взаємодії двох, тому її
успіх залежав від акторів. Роман Луцький зіграв головну чоловічу роль. Завдання
для акторів – передати відчуття страху, безнадії, пошуку порятунку. Слід
віддати належне звукооператору: його роль у створенні атмосфери страху важлива,
оскільки саме за звуками персонажі дізнаються про події за стінами свого
помешкання. Це вже другий фільм про повномасштабну війну, де не показано боїв,
але глядач війну відчуває. Отже, увага сконцентрована на персонажах, які мають
прожити і заповнити собою півтори години екранного часу – втілюється, так би
мовити, єдність часу і місця. І завдяки акторам наростає напруга. Гра Романа
Луцького та його партнерки Ірини Нірші у «Медовому місяці» побудована на тонких
нюансах. Роман Луцький, який був присутній на прем’єрі фільму в Києві, сказав,
що для того, щоб створити хімію між героями, йому з партнеркою довелось багато
репетирувати. «Але нам вдалось винайти хімію такої сили, що вона існує й досі»[3].
Жанна Озірна хотіла показати молодих українців, які мають кар’єрні плани, володіють англійською – щоб європейці побачили трошки себе в них, показати не розбомблені села, а нашу сучасну країну, сучасне покоління. «Як я планувала, так це і зчитали. Тож, як на мене, свою місію це кіно виконало»[4]. Ця стрічка, знята без державного фінансування на кошти програми Biennale College Cinema, демонструвалася на Венеційському кінофестивалі поза конкурсом, на МКФ в Аррасі здобула Гран-Прі журі «Золотий Атлас» і «Скіфського оленя» на МКФ «Молодість».
Талісман успіху і самоповага
Всі три ролі актора – важливі не тільки у його творчій біографії, а й загалом для українського кіно. Хто досі сумнівався у професійній спроможності українських акторів, може переконатися: вони талановиті й нічим не поступаються зарубіжним. Наших акторів останні роки відзначають на МКФ – пригадаймо нагороди, які отримала Наталя Половинка за роль у картині «Мати апостолів», приз у Римі Богдану Бенюку за роль у фільмі «Мій карпатський дідусь», приз у Торонто Костянтину Темляку за найкращу чоловічу роль у фільмі «БожеВільні». Доповнив цей почесний список Роман Луцький: наприкінці 2024 року він здобув приз за найкращу чоловічу роль у фільмі «Під вулканом» на 21-му МКФ у Марракеші (Марокко). До актора прийшло міжнародне визнання.
Три стрічки підряд, де Роман Луцький – у ролі
сім’янина. У кожній – війна вривається в налагоджене життя. На запитання
ведучої передачі «Між нами» Івано-Франківського телебачення, чи є його участь
запорукою успіху фільму, актор відповів так: обираючи свою професію, він
підсвідомо бажав стати таким актором, щоб глядач, побачивши його обличчя на
рекламному щиті, захотів іти це кіно дивитися. За останній час, особливо перед
повномасштабним вторгненням, Романа Луцького активно запрошували зніматися в
серіалах, заманювали високими гонорарами. Та він відмовлявся. «Відмовляюся від
пропозицій дуже часто. Звичайно, я можу почати займатись зароблянням грошей,
але поки що хочу мати свою пристойну фільмографію. Не женусь за кількістю.
Часто мене розчаровують матеріал і тема. Хочу наголосити, що раніше досить
часто писалися сценарії російською, які перекладалися українською, ці всі
діалоги були неживими, бо конструкції залишались російською. А діалоги мають
бути живими. Тішуся, коли режисери або продюсери йдуть мені назустріч, аби я
міг щось пропонувати, аби оживити матеріал. І також дуже важливо для мене, хто
режисер, хто сценарист, які партнери. Все збираю і на основі цього приймаю
рішення»[5].
Актор відзначається самовимогливістю, прагне робити правильний вибір у житті. Розуміє, що, здобувши ім’я, не можна його втрачати. Він свідомий власної місії: як публічна людина він пропагує Україну у світі. Зокрема, він нагадав слова Алли Самойленко про те, чому нагорода у Марракеші важлива для України. Завдяки фільму «Під вулканом» і нагороді на фестивалі в Марокко, питання російсько-української війни вперше широко прозвучало на африканському континенті.
Роман Луцький знявся також у литовському фільмі «Реновація» Габріеле Урбонайте. Він має вийти в прокат у 2025 році. Там його персонаж – українець. За його словами, ця історія планувалася ще до повномасштабного, але вторгнення трошки змінило сценарій.
Наш голос на міжнародному ринку
Роман переконаний: «Нам треба розвивати наші
локальні історії: як війна нас змінила, як вплинула, яку небезпеку вона несе.
Це може бути як такий меседж європейцям: підтримуйте, не забувайте, говоріть,
не мовчіть, давайте зброю. Бо війна триває не тільки на лінії фронту, а
просочується всюди. (…) Нам потрібно працювати з європейським глядачем»[6].
У Венеції 2024 року показали російський
пропагандистський фільм «Росіяни на війні». Роман має свій погляд на спротив
росіянам у світовому кінопросторі: «Нам потрібно один такий фільм завалювати
десятьма своїми. І моя думка: що ми, українці, робили раніше – ретирувалися,
коли були разом на якихось майданчиках. Росіяни ж ніколи не відходять назад.
Тому нам теж не потрібно назад, нам потрібна атака. Якщо є росіянин, нам не
потрібно, грубо кажучи, інфантильно розвертатися і бойкотувати. Це не вихід.
Нам потрібно в два рази більше представляти своїх якісних фільмів, які будуть
міняти свідомість»[7].
Дуже слушні думки, і було б чудово, якби до них
дослухалась влада, адже на сьогодні в неї в пріоритеті серіали. Натомість наш
кінематограф практично не фінансується.
[1] Див. Автограф у Венеції. Роман Луцький. Кіно-Театр.
2022, № 4. С. 36–39.
[2] Журналісти-розслідувачі
підтвердили систематичне застосування росіянами тортур у 29-ти місцях утримання
українських полонених. 18 із них – у Росії, 11 – на окупованих територіях. Загалом
там може розміщуватися не менше 18 тисяч людей. Детальніше див:
https://www.radiosvoboda.org/a/novyny-pryazovya-kativni-v-okupatsiyi-novi-fakty-ta-svidchennya/33413544.html. Дата
доступу: 16.05.2025.
[3] Гончарук Оксана. Він,
вона та війна: рецензія на фільм «Медовий місяць».
https://proshokino.com.ua/vin-vona-ta-vijna-reczenziya-na-film-medovyj-misyacz/ Дата доступу 24.05.2025.
[4] Десятерик Дмитро: «Мій
фільм – про застрягання між минулим і майбутнім», – режисерка-учасниця
Венеційського кінофестивалю Жанна Озірна. Детектор медіа. 2024. 13. 09
[5] Воліковська Уляна. «Чому
режисер з Росії припхався сюди?.. Це просто дикі речі». Інтерв’ю з актором
Романом Луцьким. The Lime. 19.01.2025. Дата доступу 16.05.2025.
[6] Кабацій Марія. «Нам
треба людські історії, бойовики почекають» – актор Роман Луцький про те, як
українському кіно не втратити шанс. Українська правда. 2024. 26.10. Дата
доступу 16.05.2025.
[7] Там само.