Я вступив на кінофакультет у 1972 році, лише з третього разу. Стати кінооператором була моя давня мрія. Рекордсменом по вступах не був, на кінооператорство вступали і шостий, і сьомий раз. Олексій Олександрович Мішурін прийняв групу студентів-кінооператорів з одинадцяти чоловік. Ми активно почали займатися, в другому семестрі рідше бачили Олексія Олександровича. Змінились обставини: на кіностудії ім. О. Довженка він почав створювати свій новий фільм. Завідувач кінооператорської кафедри Віктор Олексійович Смородін, займаючись із нами, шукав нового художнього керівника. Через деякий час представив нам Сергія Опанасовича Лисецького, який почав знайомство з групою, з фотороботами та знаннями.
З нами навчалася Наталя Компанцева, старша за нас, яка вже мала вищу освіту. Закінчила медичний інститут, кілька років працювала в клініці Амосова. Вона відразу привернула увагу Сергія Опанасовича творчим мисленням та відповідальним ставленням до навчання. Лекції поступово перетворювались на бесіди про мистецтво, про специфіку фотографічного зображення, його виразність, про зображальну побудову фільму. Своїх фільмів Сергій Опанасович нам не показував.
Влітку нам треба було проходити практику. Я домовився про асистентську практику з Суреном Шахбазяном на картині «Тривожний місяць вересень». Після розподілу моя практика відбулася на картині «Переходимо до любові», оператором-постановником був Сергій Опанасович. Перші зйомки проводились у Дніпропетровську, на заводі, де варять метал та прокатують труби. Величезного розміру прокатний стан містився в напівтемному, величиною більше футбольного поля, приміщенні. Низькочутлива плівка 32-40 одиниць не давала сподівань на цікавий результат. (Зараз оператори використовують плівку 500-800 одиниць, а відеокамери мають чутливість на декілька порядків вище). Величезні багатотонні заготовки, розжарені до яскраво-червоного кольору, за кілька хвилин перетворюються в довжелезні труби. Сергій Опанасович з кінокамерою наближався до максимально можливих точок біля гарячого металу. На екрані під час перегляду відзнятого матеріалу було захоплююче видовище. Для мене був величезний досвід зйомок складного об’єкта, з використанням десятка потужних 10-18 кіловатних освітлювальних приладів.
Продовжували знімати в павільйонах кіностудії ім. О. Довженка. Сергій Опанасович любив знімати портрети, особливо жіночі, героїнею у фільмі була акторка Світлана Родіна. На вечорі, присвяченому Сергію Лисецькому, нам показали двохвилинний епізод, коли героїня чекає на закоханого в неї хлопця. На установку світла, репетиції, крупні плани Сергій Лисецький завжди витрачав багато часу. Для зйомки цієї сцени застосовувався десятикратний трансфокатор. Режисер Олег Фіалко давав можливість акторці імпровізувати, переміщуватися вільно у просторі декорації. Улюблені фокусні відстані Сергія Опанасовича для зйомок портретів починалися від 150 мм, іноді доходили до 200 мм. Тримати весь час акторку у фокусі було мені не просто. Відділ технічного контролю (ВТК) при нерізкому зображенні відразу пробивав діроколом для паперу кіноплівку, яка вважалася браком. На щастя, ВТК видав для подальшої роботи цей непростий матеріал. До портрета героя, якого грав популярний актор Володимир Конкін, Сергій Опанасович такого ентузіазму не виявляв.
Пізніше, коли я самостійно зняв декілька фільмів і викладав фотографію у кінорежисерів, Сергій Опанасович запросив мене викладати операторську майстерність на нашу кафедру. Зізнався, що колись він прийшов і вчив нас, а ми вчили його. Сергій Опанасович Лисецький підготував десять наборів. Серед його випускників: Б. Михайлов, П. Небера, В. Басс, А. Алферов, А. Кущ, Я. Пілунський, Д. Тяжлов, Д. Глухенький, В. Іванов (фільм «Крос» отримав «Золоту пальмову гілку»), А. Марченко, Р. Гірін, О. Лебедєв, Д. Оліферова, М. Курбанова та багато інших.
Хочу згадати чудову доньку Сергія Опанасовича – Євгенію Лисецьку, художницю-постановницю кіностудії ім. О. Довженка, з якою мені пощастило працювати в кіно і на кафедрі кінотелеоператорства.
6 травня 2025.