Я – учень Сергiя Опанасовича Лисецького, дуже важливої людини у моєму житті.
Сергій Опанасович – особистість, брила, яку кожен бачить зi своєї точки зору. I, без сумніву, свою iсторiю має кожен, хто з ним зустрiчався.
Вiн прожив довге життя, 95 рокiв, учасник Другої свiтової вiйни, розвiдник, вiйськовий фотокореспондент, оператор-постановник, режисер, голова гiльдiї кiнооператорiв України, професор, Майстер.
Я познайомився з Сергієм Опанасовичем 40 рокiв тому, коли вступав на його курс, на операторський факультет. У той час конкурс був величезний, власне вакансія кінооператора була одна, і ще 5 телеоператорських вакансій.
Вступний іспит розпочався о 9 чи о 10 ранку, а закінчився ближче до півночі. Майстер нікуди не поспішав. Йому було цiкаво. Пам'ятаю, Ольга Миколаївна Равлюк близько шостої вечора прийшла за екзаменаційною відомістю, зазирнула в аудиторію, Сергій Опанасович якраз мене екзаменував. Потім прийшла о 8-й і побачила ту саму картину, що й дві години тому. Мій вступний іспит продовжувався. Це був не стільки іспит, а швидше розмова. Про професію кінооператора, про фільми, про кінематограф, культуру, живопис, фотографії.
Було цікаво. Сергій Опанасович був цікавим. Його питання та завдання того дня були такими, що я багато чого запам'ятав на все життя.
Наприклад, таке несподіване екзаменаційне завдання одному з абітурієнтів: «Уявіть собі таку картину. В яскравий сонячний літній день ви бачите на мосту на тлі міського пейзажу і синього неба чорного-пречорного афроамериканця (Сергій Опанасович тоді вжив інше слово) і сліпучу блондинку. Як ви розрахуєте експозицію для зйомки цієї сцени?»
Абітурієнт був збентежений таким завданням, задумався... а потім випалив:
«Ну... По-перше, я такого ніколи не бачив!!!» Досі всміхаюся, згадуючи.
Ну, і, звичайно, я безкінечно вдячний Сергію Опанасовичу за те, що в той далекий час він, а також Ізраїль Цалевич Гольштейн і Павло Григорович Черняховський виявили довіру і віддали мені те єдине місце кінооператора на своєму курсі, що й визначило все моє життя.
Ті 5 років навчання на кінофакультеті в Лаврі були дуже цікавими та плідними. За кожним рішенням стояв неначе більший вибір. Сергій Опанасович був людиною непростою та харизматичною. На той час я був максималістом. Тому ключовий момент наших суперечностей – чи оператор повинен брати участь у проєктах, що не співпадають з його творчим баченням, – з дискусійного рівня раптом набув рівня практичного. Сергій Опанасович наполягав, щоб я погодився знімати свою дипломну роботу за невиразним, на мою думку, сценарієм та з неблизьким мені режисером. Вiн казав, що все одно в моєму операторському житті доведеться це робити. Я категорично відмовився, і, отримавши дозвіл у тодішнього завкафедрою операторської майстерності Олексія Юхимовича Прокопенка, вийшов на захист диплому з двома своїми роботами, які вважав гідними. Я захистився та отримав диплом з вiдзнакою.
Але хто з нас тоді мав рацію? Не знаю. Майстер не був згоден з моєю позицією, але, сподіваюсь, поважав її. Можливо, вiн мав на увазi, що в професiї треба робити все, навiть екранiзувати, якщо треба, як говорив Ейзенштейн, телефонний довiдник.
Я зняв бiля двох десяткiв iгрових кiнокартин. Якусь частину свого операторського життя я дотримувався своїх принципів. Але так було не завжди, i мені доводилося брати участь у проєктах за чужими стандартами. І тоді виходило, що Сергій Опанасович мав рацію.
Масштаб особистості Сергія Опанасовича я зрозумів набагато пізніше. Я і зараз подумки продовжую наші з ним розмови і суперечки.
Дуже шкода, що вiн не з нами. В якийсь час
здавалося, що вiн буде завжди. Впевнений, що всі мої однокурсники з вдячністю
згадують наш курс та нашого Вчителя.