Я навчалася в майстерні Сергія Опанасовича Лисецького і Дмитра Тяжлова десь так років 10 тому. Я не майстер слова, але танцювати буду від печі, як казав Сергій Опанасович. Він, звичайно, був для мене набагато більше, ніж викладач… До речі, його слова: «Ніщо не зможе подолати людину, яка сама вміє поставити собі завдання».
На першому занятті, коли ми тільки прийшли, нам сказали, що мистецтву навчити не можна, але навчитися – так! І я думаю, що це була його ключова тактика і стиль викладання, бо він ніколи не давав готових відповідей, він скоріше, супроводжував, створював умови, в яких ми могли би дійти висновків. Він підсвічував якісь сфери, направляв, стимулював цей пошук, але ніколи не давав готової відповіді. Він багато питань задавав, і вчив нас ставити правильно питання. Загалом, ми годинами дивилися картини та якісь наші ідеї, набутки, фотографії, фільми. Ми невтомно розмовляли, і за цими розмовами думали разом, чому так, а не інакше, чи що значить ця пляма чи лінія в кадрі, як вони впливають на глядача, до чого спонукають, як авторська ідея передається через усі ці деталі. Взагалі, мені здається, в нього було завдання виховати, розвинути наш орган чутливості до деталей, бо там і створювалась ця магія візуальної мови.
Головний фокус у навчанні часто був на інтерпретації, експериментах, і він виховував у нас також вимогливість до себе. Планка була досить висока. Хоча ми всі розуміли, що немає меж досконалості, може, і досконалості не існує, але до неї прагнути було дуже важливо.
Опанасович для мене – це про думати, аналізувати, про мудрість, про здатність бачити життя не на поверхні, а занурюватись саме в глибину і суть речей. Ми колись зустрілися з ним у метро (тоді їхали на якийсь майстер-клас), і я побачила, що він сидів і просто виписував для себе спільнокореневі слова – тоді його корінь слова був «рус», «русь», «русло». Мене тоді так це вразило, оте його невтомне бажання дізнаватися і досліджувати, мати цікавість до життя; мені здається, це саме про Опанасовича і про те, що він завжди намагався передати людям та виховати в них. У нього була така здатність, і він хотів розвинути в нас цю суперсилу… Наприклад: ти маєш один і другий об’єкт в кадрі, і як між ними, у взаємодії, народжується щось третє. От у тебе вже є якісь інструменти, і ти вже знаєш, як ними апелювати і для чого вони створені, але як створити це третє, невимовне, цю атмосферу між взаємодією двох об’єктів у кадрі – це і є суперсила, якої він намагався навчити людей. Це, звичайно, про поезію, метафори, асоціації – і вони народжувалися через те, що ми постійно розмовляли про все можливе: життя, філософію, літературу, мистецтво, науку… ми вчилися думати. І всі ці сфери життя перепліталися в щось цілісне, і таким чином розширювався наш асоціативний ряд.
Мистецтво для Опанасовича ніколи не було атракціоном чи розвагою, воно насамперед було про культуру, про культивування в людині життєвих орієнтирів, цінностей, чогось дуже глибокого.
Для мене він – це світло по життю, як маяк. Я
досі орієнтуюся на те, що він колись казав, згадую про нього. І я символічно
перебуваю зараз біля дерева, яке назвала С. О. Кожен раз, коли їду додому, то
проїжджаю повз і згадую про нього. Я дуже вдячна, що він трапився на моєму
шляху, і що ще є стільки людей, які мають в собі його світло, пам’ятають його
бачення, перспективу на це життя. Він дав цій планеті дуже багато. І я радію,
що він досі живе в людях, які знали його з різних сторін. Мені було 17, а йому
80+, коли ми познайомилися, тому я, звичайно, перманентно перебувала під
враженням від його життєвого досвіду.