1950-ті роки в українському кіно відзначаються
справжньою експансією літературної класики на екран. Попри значну частину
російської, пріоритет все-таки мала література українська. Це пояснюється
кількома причинами. По-перше, нарешті Москва, з огляду на «відлигу», надала
певної автономії (в сенсі – що саме знімати) республіканським студіям.
По-друге, після тотального витіснення українських кадрів у кіно, Київська
кіностудія брала до своїх виробничих планів переважно апробовану класику,
спершу театральні вистави, які виходили в прокат. Та вже через пару років
вистави адаптували до екрану, й були вони лише точкою відліку, на основі яких
знімали повноцінні фільми (для порівняння, твори І. Карпенка-Карого: спектакль
«Мартин Боруля» розігрували в павільйонних декораціях, а дія фільму «Сто тисяч»
вже розгорталася не тільки в декораціях, а й на натурі). У другій половині
1950-х вже екранізували прозу – твори Івана Франка, Михайла Коцюбинського,
Панаса Мирного, Ольги Кобилянської, сучасних українських авторів. З огляду на
те, що публіка любить комедії, залучали популярних «Шельменка-денщика» та
«Сватання на Гончарівці»[1].
У «Сватанні» гумор викрешувався з ситуації соціальнопобутової, а була вона не дуже втішна. На початку ХІХ століття, судячи з «Наталки Полтавки» та «Сватання», драматургійний конфлікт черпали з колізії життєвої: небажання дівчини виходити заміж за нелюба. Якщо Возний в Івана Котляревського, хоч і негарний, і непривабливий з етичної точки зору, та все-таки з певним суспільним статусом, то у Квітки-Основ’яненка телепень Стецько категорично неприйнятний для дівчини-красуні Уляни, яка кохає свого Олексія й навіть уявити своїм женихом Стецька не може. Але на шлюбі зі Стецьком наполягає її мати, бо він із заможної родини. Дівчина – з родини хоч і бідної (через батькап’яницю), але вільної, а от її коханий Олексій – кріпак, тобто людина, позбавлена елементарних свобод. Мати дівчини, як і Терпилиха, воліє віддати доньку за багатого. Все завершиться, на радість глядачів, благополучно: дядько Олексія, солдат Скорик, котрий побував у бувальцях і має добре підвішений язик, зуміє шляхом маніпуляцій переконати матір Уляни, щоб дала згоду на шлюб доньки й Олексія. Додайте до цього народні звичаї, пісні – й глядач отримає, за словами анотації до фільму, «веселу подорож в минуле».
Для нинішнього молодого глядача такий фільм –
цілковита екзотика. Але, порівняно з монстрами комерційного продукту – і не
тільки іноземного походження, а тепер уже й вітчизняного, – «Сватання на
Гончарівці» є стрічкою з живими, а не ходульними персонажами, де чудові
українські актори – Микола Пішванов, Нонна Копержинська, Михайло Крамар –
розігрують веселе дійство, пронизане енергією і стихією національного гумору,
що здатне підтримати наш дух.
[1] «Сватання на Гончарівці». Режисер і сценарист
Ігор Земгано, оператор Володимир Філіппов, композитор Кирило Стеценко. В ролях:
Микола Пішванов, Нонна Копержинська, Микита Ільченко, Алла Ролик, Ігор Жилін,
Михайло Крамар, Андрій Сова. Кіностудія ім. О. Довженка, 1958.