Його ім’я – свого роду кодовий знак, пароль. Цю мову розуміли всі. З легкої руки іменитих Миколу Яковченка називали «найнароднішим з народних», «генієм сміху», «блазнем із сумними очима»… Сам же він хотів бути схожим на Фернанделя, портрет якого висів у його робочому кабінеті. Певна річ, порівняння почесне і може доповнити докази причетності вітчизняного культурного простору до світового. Якщо так хочеться. А тим, хто любить, нічого доводити не треба: єднає спільний досвід складності національного життя. Його любили і прості робітники, і костюмери, і бутафори. До всіх Яковченко ставився однаково приязно і з повагою, і кожен тягнувся до нього – світлого, теплого, такого «свого».
Понад 200 ролей в театрі, 55 у кіно – справжня галерея образів, майстерних і яскравих: спекулянт Довгоносик у виставі «В степах України» (1940, кіноверсія 1952), Оверко – «Фараони» (1961, кіноверсія 1964), Терентій Перепелиця у фільмі «Максим Перепелиця» (1955), Сірко – «За двома зайцями» (1961), Пацюк – «Ніч перед Різдвом» (того ж року). Він – автор і герой легенд, байок, переказів, бувальщин, одне слово – міф, гоголівський персонаж. У них із Миколою Васильовичем та сама земляцька єдність Полтавщини, обидва навчалися у класичній гімназії (Яковченко міг без перекладача порозумітися з греком, говорити про мистецтво, архітектуру), рано виявили талант лицедійства й гумористичний дар. Рідкісний талант, колосальна інтуїція, яскрава зовнішність, професійна майстерність – втім, цим не пояснити вичерпно ефект Яковченка. Його образи вирізняються безпомильною життєвою правдою. Причому в роль включався він цілковито: обличчя, голос, манери та звички, особисто пережите трагічне в глибині веселих очей. На початку 1970-х років серед студентів Київського театрального інституту була забавка: голосом Яковченка прочитати шекспірівський діалог юних закоханих під балконом з «Ромео і Джульєтти». Репліки Джульєтти, озвучені особливими квакаючими яковченківськими інтонаціями, мали шалений успіх.
Непросто було партнерам у театрі. Бувало, знаменитий Юрій Шумський не давав йому виходити на сцену першим, бо після Яковченка там нічого було робити навіть Шумському. Вони іноді так і домовлялися, що Шумський піде першим, попри логіку сценічного дійства. Про неї враз забували, коли виходив Микола Федорович із усмішкою від вуха до вуха. Зал аплодував і щасливо сміявся. Артист спокійно чекав, доки пересміються, кланявся публіці й після того звертався до партнера.
Час не владний над талантом. Він досі живе серед нас – у сотнях неповторних образів на кіноекрані й на сцені, у записах на радіо, тисячі разів переказаних легендах і анекдотах про нього, де переплелися правда і вигадка (що лише доводить його народність), у сквері біля улюбленого театру, назавжди присівши відпочити разом зі своїм Фанфаном...
«У моєму акторському житті всього було, – говорив
Микола Федорович, – і доброго, і лихого, і смішного, і сумного. Та я маю
щасливу вдачу – лихе забуваю, добре пам’ятаю. Комедійний актор мусить бути
оптимістом. Навіть коли потрапляє в ситуацію, в якій не до сміху». Значна
частина ролей Яковченка комедійні, але було й чимало серйозних, як-от старого
хірурга Бублика у п'єсі О. Корнійчука «Платон Кречет» із чудовим монологом «Я
вислухав 90 тисяч сердець і 90 тисяч пульсів!». Чи головна роль у фільмі «Дід
лівого крайнього» Леоніда Осики. Він мріяв про Отелло і читав шекспірівські
монологи друзям. Міг би зіграти й короля Ліра, бо грав же на сцені театру
Франка цю роль Крушельницький, теж комік (за визначенням Яковченка, «другий
після мене»). У Шекспіра король Лір втрачає улюблену дочку, і для актора це
була тема особиста. Головну трагедію, і не одну, пережито: дві війни, втрата
дружини, батьківство одинака, смерть доньки. Інша драма самотнього батька
випала йому у комедії «Фараони» – роль Оверка, батька двох маленьких дівчаток. Фраза: «Покроїв дівчатам
платтячка, а рукава не виходять. Що його придумать?» – зворушує.
Комічна привабливість його обличчя справді була надзвичайною. Кінорежисер Іван Пир'єв казав: «Коля, таку морду, як у тебе, Бог дає один раз на сто років, та й то на Великдень! Не смій гримуватися – все зіпсуєш!» Костянтин Степанков вважав: «Те, що розповідають про нього – брехня наполовину, а то й більше. Він був блазнем для людей, для яких творив. Але це – королівський блазень!» Останніми словами актора перед смертю були: «Клоун іде на манеж». Попри масову доступність сьогодні до інформації в інтернеті, в тому числі архівної, архівами у традиційному розумінні глобальний цифровий простір-симулякр назвати не можна. Розрізнені «сліди», часто сумнівної вірогідності.
Фактично архіви як інституції залишаються
основними зберігачами історичної пам’яті, і, треба сподіватися, послугують
Ноєвим ковчегом на кілька темних діб панування штучного інтелекту. Справжнє
слід шукати у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та
управління України, Державного архіву Чернігівської області, Музею
театрального, музичного та кіномистецтва України, музею Національного
драматичного театру ім. Івана Франка тощо. Центральний державний
аудіовізуальний та електронний архів серед інших особливий, з огляду на
специфічність фізичних носіїв інформації. Маємо поважну колекцію фото, кіно та
відеодокументів-свідчень про життєвий і творчий шлях актора. За останні роки
вона поповнилася новими надходженнями. Це – відеофільми «Клоун іде на манеж… М.
Ф. Яковченко» (НТКУ, 2007), «Портрет. Народний артист Микола Яковченко»
(телекомпанія «Глас», 2006), «Великий лицедій М. Ф. Яковченко» (студія
«Контакт», 2003). Національний театр ім. Івана Франка передав до архіву на
постійне зберігання копії світлин з музею театру. З того, чого не знайдете
через гугл, – хроніка: Микола Яковченко серед колег, друзів, офіційний і без
краватки, у звичному оточенні, такий, яким його бачили і знали щодня. Хочемо
звернути увагу читачів на ще одне архівне джерело – призабутий жанр радіодрами.
Театралізована вистава, що здійснюється тільки за допомогою звуків, має
захопливу столітню історію і гідна окремої розмови. У часи її розквіту
радіовиставами ставало майже все, що існувало в культурному полі – п’єси,
книги, мюзикли. Через специфіку зображальних засобів і самого способу
представлення, такий спектакль потребує іншої режисури, сценарію, акторської
гри. У колекції архіву є кілька десятків унікальних записів повних радіовистав
і фрагментів радіокомпозицій творів для дорослих і дітей. Ретельний добір
літературної основи, майстерність виконавців – акторів першого ешелону – усе те
було запорукою якості. Микола Яковченко був бездоганним і в цьому.
До своєї популярності сам ставився з іронією.
Називав себе старим клоуном або блазнем з очима, захмареними тугою. Таким
сидить він сьогодні навпроти театру імені Франка. Цей пам'ятник роботи
Володимира Чепелика, встановлений 2000 року, у Києві знають і люблять.