Будь-яка країна пишається своїми талановитими митцями, навіть якщо вони реалізували себе за її межами. Дитинство Лариси Шепітько минуло у Львові. Нині в цьому місті виникла ідея зняти її меморіальну дошку. Але ліквідовувати пам’ять про відому кінорежисерку, постановницю фільмів, що залишили помітний слід в кіно, не можна. Кілька аргументів, чому.
1. Саме Ларису Шепітько як українку Олександр Довженко 1955 року взяв до своєї майстерні у ВДІКу. Вона була не лише красивою зовні і багатою духовно, а й талановитою. Ще студенткою її запрошували зніматися в українських фільмах, адже зовні – це була класична українка. Її роль у фільмі Юрія Лисенка «Таврія» за романом Олеся Гончара заслуговує похвали. Але акторську кар’єру вона залишила і присвятила себе кінорежисурі.
2. Свою трагедію «Сходження», яка була пронизана біблійними алюзіями, а головний герой асоціювався з образом Ісуса Христа, якого вели на Голгофу, вона поставила за повістю Василя Бикова про часи ІІ Світової війни. За цей фільм вона отримала міжнародне визнання – «Срібного Ведмедя» на Берлінале.
3. Спілка кінематографістів СРСР зробила вагомий внесок у розвал «союзу нерушимого», на бурхливих з’їздах засуджуючи владу за репресії і заборони творчої свободи. Очолював тоді Спілку Елем Климов, чоловік Шепітько.
4. Шепітько також була в опозиції до влади, зазнавала багато цензурних втручань. І вона була б у перших рядах борців з режимом, якби не загинула в автокатастрофі.
5. І нарешті. Є фото, де на одному з’їзді кіноспільноти
сидять поруч Лариса Шепітько та Іван Миколайчук. Про цю талановиту жінку
захоплено писав також Юрій Іллєнко. Її життя і творчість слід популяризувати, а
пам’ятну дошку треба залишити!