Майя Струннікова: «Лише коли я мучуся роллю, то розумію, що живу»
Бесіду веде Юлія Щукіна
– Якими є ваші перші спогади про батька-актора та про Івано-Франківський музично-драматичний театр ім. І. Франка? Мабуть, вас змалку привчали до сцени?
– Добре пам’ятаю запах театрального гриму, коли тато повертався після вистави та цілував мене, сплячу. Але сцени я довго боялась. У шкільні роки я була дуже сором’язливою. Тому, коли батько якось запропонував вийти у виставі в якомусь епізодику, я відмовилася. Вистави цього театру я свідомо почала дивитися у випускних класах, коли вже визначилася зі своєю майбутньою професією. Це були резонансні постановки Ігоря Бориса: «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, «Іванов» А. Чехова із С. Городецьким у головній ролі, що дуже на мене вплинуло.
– Чому для навчання ви обрали Харківський інститут мистецтв ім. І. Котляревського, це так далеко від домівки?
– У мене був шанс навчатись в Інституті ім. І. Карпенка-Карого. Я була на відбірковому турі, який В. Судьїн проводив у Франківську. Але до Києва не поїхала. Батьки хвилювалися через нещодавню аварію на ЧАЕС. Тоді виник варіант із Харковом, і я потрапила на курс Ігоря Бориса, який саме тоді очолив Харківський театр ім. Т. Г. Шевченка.
– Які режисери стали вам учителями?
– Майже кожен, з ким довелося працювати, чомусь мене навчив. Не часто, але траплялося, що режисер не дуже чітко знав, що хоче сказати нашою виставою, «про що» має бути моя роль. Однак, я все одно розцінювала це як позитивну практику. Адже ти припиняєш чекати допомоги, а шукаєш сама. Це те, до речі, чому я свідомо навчаю студентів: не бути акторами-споживачами, не чекати рішення від когось, а вміти самому «розібрати» матеріал. А позитивних прикладів багато. З Ігорем Борисом, Андрієм Бакіровим, Миколою Яремківим, Степаном Пасічником, Олександром Аркадіним-Школьником, Оксаною Стеценко ми пробивалися до суті спільно, рухаючись в одному напрямку. І кожен з них відкривав мені саме ту територію, на якій я ще не була.
– Ви прийшли до театру ім. Т. Г. Шевченка студенткою. Якими були ваші перші ролі?
– Спочатку «казкові», а там вже сталася і перша драматична роль у виставі «Кліп» З. Сагалова, де я грала з народним артистом України Павлом Рачинським. Далі – Марія у екзистенційній, містичній виставі «Сни Крістіана» за Г.-Х. Андерсеном Олекси Кравчука. Визначальною ж у моєму становленні стала Ірина у «Трьох сестрах» в постановці Ігоря Бориса на Малій сцені.
– Ви мали нагоду працювати з режисерами Володимиром Кучинським і Андрієм Жолдаком. Їх «театри» не схожі. Складним чи цікавим був цей досвід пізнання «іншого»?
– З Кучинським у мене сталася лише одна робота – Аня в «Садку вишневому». Я була заінтригована його репетиціями. Тоді мені очевидно бракувало досвіду, аби розуміти Володю адекватно. Дивно, але з тієї вистави пам’ятаються не мізансцени, не моя Аня, а оці довгі розмови Кучинського з акторами, ця дивна атмосфера наших репетицій. Я на все життя запам’ятала, як він, про щось думаючи, довго мовчав. І всі ми мовчали. Така неочікувана на репетиції тиша! У тій виставі відбулися прекрасні акторські роботи: С. Пасічник, І. Кобзар, О. Стефанов, Ю. Євсюков, О. Ковшун, Л. Тарабаринов, з нами грала й киянка А. Роговцева. Проте, для мене «Садок вишневий» знаменний перш за все партнерством із заслуженою артисткою України Світланою Соловйовою. Її «космос» став тоді для мене відкриттям. Ця акторка не по землі ходить, як на мене. У сценах зі своєю «сценічною матір’ю» я намагалася зрозуміти «механізми впливу» цієї акторки, дотягнутися, доторкнутися до її світовідчуття. «Садок вишневий» у Кучинського вийшов дивний, «спливаючий». Вистава-імпресія. Кожного разу її результат важко було передбачити. То усе складалось, а іншого разу ми всі не могли потрапити у потрібні ноти. Яка вона – алгебра гармонії «Садку…» – ніхто так і не дізнався. Коли вистава «не звучала», всі були засмучені, розходилися по домівках незадоволені.
Щодо співпраці з Жолдаком, вона не одразу склалася. Як художній керівник Андрій Валерійович для початку провів внутрішній кастинг. І я його не пройшла! Засмутилася, звісно, але не дуже. Кілька днів потому мені зателефонували з режисерського управління: «Майя, приходьте на репетицію». Так я потрапила до складу виконавців «Гамлет. Сни», а потім була задіяна в усіх харківських виставах А. Жолдака. Співпраця з ним виховала в мені акторку-бійця, воїна (Сміється). Бо у технічно складних виставах Жолдака, тяжких партитурах ролей треба було «виповзати» на сцену і працювати «на повну» навіть у тих випадках, коли ти «кривий, косий, хворий». Командно, з максимальною віддачею ми працювали як на рідній сцені, так і на численних гастролях (А. Жолдак возив наші вистави до сімнадцяти європейських країн. Ми грали і в МХТ ім. А. Чехова, і в Мадриді, і в Сібіу…). Мені траплялося тоді переживати такі відчуття, ніби зараз просто помру на сцені від фізичного та нервового перенавантаження. Цей досвід став для мене «уроком форми». В роботі над «Ромео і Джульєттою» він мені каже: відвернися і повільно йди через сцену в глибину. Просто повільно йди. Ефект має бути, мов від довгого кадру Андрія Тарковського в «Сталкері» – трава у воді. Я розуміла, що глядачі побачать лише мою голу спину і букет білих троянд у руках. Втім, довго йдучи діагоналлю сцени, мимоволі починала для себе це виправдовувати, робити «внутрішні оцінки». Мені було цікаво грати у виставах А. Жолдака: знайти, чому в цього персонажа довга рука, чи чому персонаж говорить таким низьким голосом, або нащо грає на барабанах в цій сцені. Сам режисер нечасто щось пояснював. Тому мені було необхідно самій знайти логіку персонажа.
– Як ви розцінили факт відходу А. Жолдака з театру?
– Це було прогнозовано. Він сам казав, що Харків – це «злітна смуга» в його кар’єрі. Впевнена, що останню виставу – «Ромео і Джульєтта» – він ставив як «репліку» на свій скандальний відхід: «От вам, маєте!» (виставу було знято з репертуару відразу після передпоказу). Адже, насправді, на той час вже ні режисер, ні ми самі не бачили, куди могли б разом рухатися. Було відчуття вичерпаності творчих стосунків. І це не трагічно, це нормально.
– Які риси, крім таланту, мають бути в актора, щоб закріпитися у трупі?
– Шалена працездатність, бажання займатися саме цією справою і… відчуття свободи. Актор не мусить боятися кидатися в «стихії», навіть в безодню. Акторство провокує на відкриті психічні ситуації, інколи нездорові. А людині ж властиво берегтися від психічних струсів.
– А які «уроки життя» ви здобули в колективі? У театрі ж бо не буває ідилії.
– В мене є «налаштування» на те, що я з усіма в театрі живу в любові. Щиро дивуюся, як старші актори інколи встромляють палиці в колеса молоді. У нашому театрі я ніколи цього не знала. А зараз, з висоти своїх років, сама намагаюся слідувати цьому принципу, не перешкоджаю, а допомагаю вчорашнім студентам, а нинішнім партнерам – нині у трупі Театру ім. Т. Шевченка дуже багато молоді. Бо ми ж не вічні.
– Майю, чи були ролі, які пручалися?
– Це не були одиничні випадки. Долати опір – це системна фаза моєї роботи над образом. Коли роль не виходить, це прекрасно, це насолода! Я люблю, коли з роллю мені складно, незрозуміло. Взагалі люблю «мучитися» ролями, думати, не спати. Тоді я відчуваю, що живу, займаюся улюбленою справою. Коли ж роль одразу відкривається, то я просто «виконую роботу». А буває й таке, що, на перший погляд, матеріал зрозумілий, а на другий: ой, все набагато складніше...
– Чи досвід навчати інших допомагає Струнніковій грати на сцені?
– Безумовно. Мене неодноразово запрошували на викладацьку роботу, але я відмовлялася, бо не відчувала себе готовою. А в 2013 році погодилася на пропозицію стати керівником акторського курсу в Харківській державній академії культури. Спробувала. Успішно випустила свій перший курс, зараз в мене другий. Викладаю практичну майстерність актора. Мені подобається така практика. Бо, наприклад, у інституті мистецтв у мене було аж чотири викладачі з майстерності. Як на мене, це недоцільно, адже студент постійно «розсмиканий» баченнями і порадами. Ігор Борис був керівником курсу. Всеволод Цвєтков був викладачем з теорії майстерності актора. Ігор Шнейдерман на першому курсі вів практичні заняття. Леонід Тарабаринов з’являвся на заняттях дуже рідко, проте його авторитет, його оцінка були надважливими. Він дивився показ, довго мовчав, потім розбирав з нами «результат». На щастя, з третього курсу в мене з’явилася можливість вчитися у Тарабаринова у театрі, зокрема, в «Трьох сестрах», де він грав дуже глибокого, з гумором Чебутикіна. Взагалі, саме коли я прийшла до театру, й почалася справжня «школа». Вважаю, що з кожним курсом необхідно працювати, виходячи з неповторного, індивідуального підходу. Курси, як і студенти, – несхожі один на одного. Для мене студент – не пластилін і не глина. Не треба з нього нічого «ліпити», якщо прийшов до цієї професії, то вже щось має в душі, просто потрібно допомогти цьому «прорости». Студенти – це окремі планети, «ступати» на які слід дуже обережно. Сьогодні молоді мають власну точку зору, бачення світу, і дечого у них навіть можна повчитися.
Зі студентами я сама «вчуся». Вважаю, що в нашій професії навчити неможливо. Можна розвивати одне одного. Сьогодні вже поруч зі мною на академічній сцені грають кілька моїх випускників. Дивлюся, як вони репетирують. Можу щось підказати. Але інколи, розв’язуючи власне творче завдання, намагаюся уявити, як би моя талановита студентка це зробила. Це і є взаємне навчання.
– Чи можна порівняти ваше хвилювання перед виходом у прем’єрі з хвилюванням за своїх студентів, які грають дипломну роботу?
– Так. Коли грають вони, я хвилююся в рази більше! Ніколи подібного не відчувала перед власним виходом на сцену. Покази своїх курсів я можу дивитися, лише стоячи в кінці зали, тому що паралельно з ними внутрішньо «граю» кожну роль. Я – особистість дуже сентиментальна. Почуттєво мене дуже легко «пробити». Буває, і розплачуся, хоча сама собі кажу: «Чого ж ти, дурна, так все сприймаєш! Ти ж знаєш, як це професійно робиться…».
– Як вам на все вистачає часу? Ви ж – діюча акторка, понад десять вистав в репертуарі академічного театру, більшість ролей – головні. А ще встигаєте грати дуже складні ролі на сцені недержавного театру Степана Пасічника «P.S.», а ще не просто «маєте» свій акторський курс, а віддаєтеся процесу викладання по повній...
– Та якось час знаходиться. Коли ввечері лягаєш спати і згадуєш, що зранку була репетиція (неважливо, вдала, чи я собою незадоволена), потім щось вдалося на занятті зі студентами, а ввечері ще й зіграла виставу, то я засинаю «вкрай втомленою, але щасливою». Довго без справи я не витримую. Мені достатньо трьох днів відпустки, а потім я вже хочу щось робити. І дуже дошкуляють зараз ці локдауни – після них дуже важко виходити репетирувати, а тим більш грати для глядачів. Ці вимушені «відпустки» посеред сезону надто розслабляють.
– Яким чином у вас відбувається перехід до ролей іншої якості? Був період, коли ви були ліричною героїнею, потім у вас відкрилася комедійна актриса, а надалі – драматична героїня. Згодом настав час для моновистави...
– В інституті Всеволод Цвєтков казав: «Ви, Маєчка, соціальна героїня». Малося на увазі, що мені грати-не переграти дівчат у п’єсах М. Рощина, О. Вампілова, О. Арбузова. На щастя, в театрі переоцінили моє амплуа. Мені довіряли різні ролі – і «блакитні», і характерні. Останні, до речі, особливо люблю. Колись грала в легендарній виставі «Мина Мазайло» Олександра Біляцького доньку Рину, а тепер вже перейшла на її маму – Лину. Люблю свій «божевільний» ексцентричний епізод в «Житейському морі» Оксани Стеценко.
У середині 2010-х окреслилася внутрішня «творча криза», я інтенсивно думала над тим, що б ще зіграти, чого я ще принципово не вмію. І тут раптом зателефонував Антон Меженін, запитав, чи цікава мені робота у моновиставі за п’єсою Е.-Е. Шмітта «Оскар і Рожева пані». Він мене підкупив тим, що попередив: якщо я відмовлюся, то він не ставитиме цю виставу з іншою акторкою. Зустрілися. Він прочитав п’єсу. Виклав своє бачення вистави. Мені належало зіграти «долю чоловіка» від десяти до дев’яноста років. «О, старих чоловіків я ще не грала!», – подумала я і погодилася. Ця моновистава своєчасно стала етапом для мене як акторки.
Найцікавіша радикальна трансформація «амплуа» почалася з вистави «Королева краси». Я грала героїню, Морін. З нею мені все було так чи інакше ясно. А потім якось зателефонував режисер вистави Степан Пасічник (пояснив ситуацію: заслужена артистка України Олена Качан переїхала до Києва) і запропонував мені спробувати зіграти роль Мег, жалюгідної старої матері. Я відповіла: «Мені дуже страшно, але не менш цікаво, тому погоджуюся».
– Як ви вважаєте, чи може акторка відмовлятися від ролей? Тим самим корегуючи власну творчу біографію?
– Це я можу в приватних театрах. На державній сцені відмовлятися від роботи не можу і не хочу, бо навіть якщо роль не дуже цікава, то спробуй з неї щось зробити! Я не вважаю себе капризною акторкою. Нащо перебирати, коли треба навпаки – користуватися кожним шансом. Бо час іде, і я вже ніколи не зіграю певні ролі. Отже, я «жадібна акторка» (Сміється).
– Чи є в акторки Струннікової ролі-мрії?
– Ніколи таких не мала. Проте, в процесі постановки зі своїми студентами п’єси «Чайка», я відчула, що мене «непокоїть» Аркадіна... Здається, ідея зіграти цю роль здетонувала в мені в ту мить, коли студентка перед іспитом якось недостатньо ініціативно вела роль, і я, жартома, сказала: «Ой, дивися, не опануєш себе, – я сама вийду та зіграю». Зі студентами в роботі так буває: щось не доопрацювали вони, до чогось не докопалися, і залишається люфт незадоволеності, а відтак і прагнення заповнити його власними досвідом і знанням.
– Як ви добираєте матеріал для студентських вистав?
– Я вважаю, що вчити треба на якісній драматургії. Краще брати складне і потихеньку-помаленьку розбирати зі студентами. Так, буваю незадоволена результатом, допомагаю, залишаюся після занять, або зайвий раз збираю студентів. Такий неформальний підхід для них важливий. Хай пробують! Ясно, що не все вдасться, але тільки якісні п’єси дадуть їм глибокий матеріал для гри. Це і є підготовка до приходу в державний театр. Бо тут ти від ролі не відмовишся, Є наказ – мусиш грати!
– Чи є у вас улюблений сценічний жанр?
– Нема. Люблю грати і комедії, і фарси, і драми, і трагедії. Я всеїдна (Сміється). Мені треба багато різної роботи. Продовжую пізнавати закони кожного з жанрів.
– Якими рисами має володіти ваш ідеальний сценічний партнер?
– Люблю грати з акторами-особистостями. Не люблю – з тими, хто просто «работает работу» з 11 до 14 і з 18 до 22 годин. Ціную вимогливих партнерів, які прагнуть більшого за професійний мінімум. Знаєте, є партнери, яких я дуже люблю як людей та колег, але, навіть працюючи з ними, відчуваю незадоволення. Тому що не можу нескінченно ходити тими ж самими дорогами. Буває, скажеш партнерові: «А давай-но тут спробуємо інакше», а він тобі: «Так я ж роблю, як режисер казав…». Ну, це ж було десять років тому! Так не має бути! Сьогодні ми – не такі, як вчора, а завтра будемо іншими. Тому я високо ціную «живе око» партнера. На жаль, сьогодні мені бракує в партнерстві «подій». Інколи сама себе обмежую. І тягне розвідати у грі якусь іншу територію, та усвідомлюю: партнер не підтримає мого «авантюризму». А театр – справа ансамблева.
– Конкретно для вас, акторки, яка скоро тридцять років грає на сцені театру «Березіль», ким є людина, яка цей театр заснувала? Як ви відчуваєте її особистість?
– Звісно, для мене Лесь Курбас – видатна людина, яка зробила крок у невідоме і змінила українську сцену. Знаючи про нього лише з переказів акторів нашого театру та з книжок, я, водночас, відчуваю творця «Березоля» як рідну собі постать. Особистість величну. Як на мене, трагізм долі Реформатора полягає у тому, що його об’єктивне право на власне розуміння мистецтва не визнали. Взагалі, наша історія 1920–30-х років – для мене загадка. Ми ще довго долатимемо наслідки того, що було скоєно в ті роки. Скільки священників, інтелектуалів, діячів мистецтва було розстріляно тоді, і вони не дали нащадків, не змогли залишити учнів через підрубане коріння.
– Колись у вас, очевидно, було романтичне уявлення про те, яка це професія – акторка. Чи лишилося це сьогодні?
– Чим далі, тим більше вважаю, що наша професія – унікальна і прекрасна! Я не уявляю себе в іншій.
Травень, 2021. Харків