Під зоряним небом Храму Венери парку римського Колізею італійці та гості Вічного міста дивились «Малевича» Дар’ї Онищенко[1]. Зйомки ігрової біографічної стрічки почалися до повномасштабної війни, а продовжились уже в час її тривання. Прем’єра відбулася в листопаді 2024 року на кінофестивалі «Молодість».
Авторки сценарію Анна Паленчук та Дар’я Онищенко зосередились на «епізодах життя» відомого українського художника Казимира Малевича (1879–1935) в умовах пореволюційного більшовицького терору. Структурно фільм відтворює чотири епізоди останнього – супрематичного – періоду творчості художника: чорне, кольорове, біле і чисте полотно в підрамнику (як маніфест повної відмови від живопису), хоча об’єктом дослідження стали різні роки життя. На основну дію, обрамлюючи її, накладається «воєнна рамка» сьогодення, в якій актори, що грають головних персонажів фільму, виконують ролі наших сучасників. Історичні паралелі, кажучи відверто, надто прямолінійні, щоби стати органічними в фільмі, однак, зняті під час війни, мають певне виправдання, оскільки підкреслюють стійкі кордони між двома паралельними світами – імперським та українським, репресивним та вільним.
Головні персонажі – пролетарії абстрактно-художнього промислу Казимир Малевич (Віталій Ажнов) і Володимир Татлін (Олександр Новіков) – довго й часто влучно з’ясовують професійні стосунки в різноманітних локаціях, намагаючись віддати пальму першості й концептуальної свіжості виключно своїм роботам. Хто автор ідеї «чорного квадрата» – ось у чому питання. За ним проглядає цілий комплекс комічних житейських амбіцій, якими сповнені художники. «Аристократ» Малевич майстерно приховує від чужого ока новаторські ідеї, а «пролетар» Татлін безсоромно шпигує, то засилаючи «козачків», то самостійно повзаючи по даху майстерні конкурента.
Долею театрального комізму забарвлені й стосунки Малевича з коханою дружиною (другою – Софією Рафалович) (Христина Федорак). Витоки сюжетів Майстра візуалізуються перемішуванням побутових «сцен життя» й високих «полотен мистецтва». Сімейна лінія навантажена взаєминами з талановитою ученицею (Марина Кошкіна), яка величає свого Вчителя не інакше як генієм і йде з ним на художньо-політичні авантюри.
Стосунки постреволюційної реальності з авангардним мистецтвом й надалі могли б зберігатися, якби в гру не вступив колишній мистецтвознавець старої школи, а нині ідейний чекіст Степан-Микола Ведмедєв (Олексій Горбунов), котрий, «лише прагнучи порядку», чортом слідує по п’ятах за вільними художниками і з’являється то в білоруському Вітебську, то в українському Києві. Спочатку колишній професор намагається вести себе безпристрасно, щоб розібратися з «незрозумілими художниками». Але кожного разу його поведінка викликає комічний ефект, як тільки він демонструє дрімуче невігластво в царині авангарду. Його дружина (Ірма Вітовська) гірко мається, прагнучи в село, ближче до землі, не вповні, щоправда, усвідомлюючи, що життя там нищить страшний Голод.
Протистоїть «пореволюційному терору» в особі колишнього професора революційне плем’я веселих (попри голод і негаразди) художників, яке не визнає кордонів і таємно розмальовує абстракціями то стіну навпроти його будинку, то автозаки, якими возять нещасних. І тоді Степан-Микола виступає зі своєю сольною «партією». В день смерті дружини Малевича він тягне його в «контору» з облізлими стінами й починає гамселити з особливою пристрастю, демонструючи дію законів марксизму та класової боротьби на практиці. Реалістичність і глибоке занурення в психологію персонажа завжди вирізняло гру Олексія Горбунова, й наразі його Степан – постать великого емоційного діапазону: чим кумедніше його бажання осягнути творчі пошуки митців, тим жахливіші прояви його влади над ними.
У фокусі фільму – не стільки формування і трансформація мистецьких поглядів Малевича (імпресіонізм, неопримітивізм, кубофутуризм, супрематизм), скільки актуалізована проблема його національної (само)ідентифікації. Оскільки батько митця – Северин Малевич – мав польське походження, польська сторона приписує мистецькі й теоретичні надбання художника Польщі, забуваючи при цьому, що питання етнічного походження матері (полька чи українка) так і залишається відкритим.
Спробуємо внести ясність. Народився Казимир в Україні, дитячі роки його пройшли в селі поблизу Ямполя (нині Вінницька область). Москва була до Малевича непривітною: два рази там він так і не вступив в Художнє училище. А коли був уже зрілим художником, після відвідання художніх виставок за кордоном, його заарештовували та звинувачували в шпигунстві. В анкетах системно ідентифікував себе як «українець». Перед смертю від онкологічної хвороби в 1935 році в колишньому Петербурзі писав до друга: «ми обидва були українцями». Звісно, не було б з цього приводу питань, якби люди не бажали плутати питання етнічної й національної ідентифікації, яку людина обирає свідомо у зрілому віці.
Примітно, що кремезна статура й широкі вилиці реального Казимира Малевича ніяк не відображаються в фактурі рафіновано-тендітного українського інтелектуала, яким виглядає головний герой у натхненному виконанні Віталія Ажнова. Втім, знервований стрижень і вольовий характер «першоджерела» актор зберігає, пропонуючи цілісний образ, що викликає довіру, навіть попри недоліки сценарію.
У стрічці Дар’ї Онищенко окремими штрихами позначаються деякі з наведених формальних, хоча й суттєвих моментів життя Майстра, але головний акцент робиться на очевидних речах: у роботах художника у певні періоди домінували теми українського села, штучного Голоду тощо. Чималу увагу автори приділяють історії «Чорного квадрата», який вочевидь «являє все, що з людиною відбулось і що з нею відбудеться», переносячи, щоправда, 1915 рік (коли була написана картина) в пореволюційну дійсність. Але більш аргументовано вибудувані в стрічці паралелі між картинами художника та знятими з висоти пташиного польоту геометричними краєвидами українських полів, рік, лісів, доріг і просік (оператор Олександр Рощин).
Стрічка починається з появи жінок у чистому полі та улюбленої пісні Малевича «Гуде вітер вельми в полі» (що під час перегляду особливо корелювалося із зоряним римським небом) і закінчується засвіченим білим екраном.
Попереду в українського генія було ще чимало випробувань, які він пройшов з гідністю, хоча й змушений був писати портрети «реалістичного» характеру в особливо важкі для нього 1932–1935 роки. Про заряджену енергією і пристрастю творчість Малевича досі точаться суперечки. Його теоретичні роботи, зокрема ключова «Супрематизм. Світ як безпредметність, або Вічний спокій», продовжують викликати цікавість професіоналів. Для широкого глядача неймовірно актуалізується його зневага до сильних світу сього, до світу того «сталевого порядку», який великий художник зумів переграти, переправивши чимало своїх важливих картин в Європу і залишивши таким чином своє ім’я історії. Головне йому в житті вдалося.
25 червня, Рим
[1] Рецензію на фільм див.: Анастасія Канівець.
«Український чорний квадрат». Кіно-Театр, №3 , 2025.