До кіно – і власне мистецтва, і світу кіно в цілому – можна підібрати чимало метафор. «Крижана вежа»? Чому б і ні! Оптика перетворює кілька декорацій і купку реквізиту на вигадані світи, освітлювальні прилади сповивають їх магічним сяйвом, чарівники й чарівниці зі знімальної команди наповнюють ці світи життям, і в центрі всього – яскрава Зірка, що мовби випромінює власне світло. Сторонньому оку світ кіно цілком може видатися казкою, тож і пов’язати обидві теми – хід цілком виграшний. І вже мало хто заперечить, що Снігова королева стане вдалим порівнянням для відстороненої, недосяжної у своїй славі та красі знаменитої акторки.
Французько-німецька «Крижана вежа» («La Tour de Glace») Люсіль Хадзіхалілович (приз Берлінале «За видатний художній внесок у створення фільму») є новітнім переспівом знаменитої казки Ганса Крістіана Андерсена. Тут немає Кая і Герди – а натомість є дівчинка Жанна, котра втекла із сиротинця у широкий світ, знайшла прихисток на кіностудії і раптом потрапила на очі королеві екрану, холодній і самотній. Сюжет про те, як неофіт(ка) спрагло поринає в чарівний ілюзорний світ кіно, щоб втратити ілюзії наприкінці, – сам по собі не новий. Для прикладу, можна згадати «Нарешті світанок» Саверіо Костанцо (2023): дія там розгортається в Італії 1950-х, на легендарній кіностудії «Чінечітта», що тоді була одним із ключових центрів світового кіно. «Вежа» звертається до 1970-х (характерний момент, це тяжіння до ретроприсмаку!), але, на відміну від «Світанку», тут все підкреслено стилізовано: час дії означений штрихами, і, направду, неважливий: радше, тут можна говорити про певне «поза-часся», як воно і годиться для казки.
Історія про Снігову королеву, яка, власне, за сюжетом на кіностудії і фільмується, – опрацьовується у стрічці на всіх рівнях, від сюжету й візуальної мови, з її грою темряви та сяйва, порожнечі й сліпучого снігу, з повсякчасними алюзіями на казкове снігове царство, – до самого настрою твору, ніжно-жорстокого і меланхолійно-задумливого, як у андерсенівської оповіді. Тут не можна не відзначити вишукану операторську роботу Джонатана Рікбура, що спромігся створити мрійливу, сновидну атмосферу кінодійства. Він мов накинув мерехтливий прозорий серпанок на срібний екран, яким маріонетками з лялькового театру рухаються персонажі: Юнка у пошуках своєї долі, загадкова «Снігова Королева», добра реквізиторка-«фея», самовідданий охоронець... Характери типові, але ж від казки іншого і не чекаєш. Загалом, за образами, і передусім за кінозіркою Крістіною (Маріон Котійяр), відчувається глибша драматична історія – проте якраз її автори і не розкрили якслід, зосередившись на повільному розгортанні стосунків між героїнями. Це не-розкриття лишає легке відчуття невдоволення: за героїнею Котійяр вгадується таїна, але фінальне привідкриття її за масштабом і напруженням не відповідає тим загадковості і трагізму, які читаються в очах акторки.
Твір нагадує снігову кулю – такий собі крихкий чарівний світ зі скляного блиску й падаючого снігу, просто всередину якого чарівною силою кіно затягує глядача. Мотив погляду, зазирання у таємничий, чаруючий і водночас несправжній світ стає одним із ключових у фільмі. Разом із героїнею «зазирає за лаштунки» і глядач, не без підсвідомого бажання у фіналі ці чари розбити: спочатку із Жанною він спостерігає за зйомками крізь шпарину у складській стіні, потім уже на правах члена знімальної групи стоїть за кулісами, аж поки врешті-решт не опиниться на самому знімальному майданчику. Так героїня (а з нею і погляд глядача) пересувається потихеньку в центр «кулі», до ключової її постаті – «снігової королеви».
Будь-який фільм містить момент вуаєристичного задоволення (ми «підглядаємо» за героями), але в «кіно про кіно» він оприявнюється уповні: адже ми прагнемо розкрити таємниці світу, саме завдання якого – творити для нас ілюзію.
Фокальною персонажкою для нас тут виступає
підлітка Жанна, котра ніби втілює наївне зачудування світом кіно, або ж казки,
або ж мистецтва в цілому. Але біда вуаєриста в тому, що він бачить лише у межах
своєї шпарини, домальовуючи у власній уяві те, що лишається за її вузькими
рамками. Реальність може виявитись геть іншою, і в підсумку Жанна опиняється
«всередині снігової кулі» лише для того, щоб втратити свої ілюзії... та знову
йти світ за очі. Скляна куля розбивається – а всередині, окрім штучного снігу і
втомленої від власної загадковості штучної королеви, виявляється лише
порожнеча. Фінал більше ніж передбачуваний і тим розчаровує. Творці фільму
мовби кинули всі сили на створення казкової атмосфери, а от на виписання власне
оповіді, співмірної їй за глибиною, «дихання» вже не вистачило. Не те щоб
стрічці бракувало сенсів – вона небагатослівна, але підкреслено багатозначна –
проте глядач не матиме впевненості, закладені ці сенси авторами, а чи ж
привнесені ним самим. Тут напрошується чергова метафора: коштовна скринька, яку
ти сам маєш заповнити відповідно до своїх знань і вподобань.
Попри недорозкритість і недосказаність,
«Кришталева вежа» надовго лишає присмак – присмак снігу й гіркоти. Це дуже
«зимова» історія, сповнена холоду й самотності, але разом з тим і крихкої
чарівності. Як магічне дзеркало в андерсенівській казці, вона лишає свої
«скалки» в оці й серці глядача, змінюючи бодай на якийсь час його оптику. Але,
на відміну від дзеркала у «Сніговій королеві», ці «скалки» показують світ не в
його потворності, а навпаки, у його ніжній і плинній красі.