Влітку фестиваль «Docudays.UA» стартував у столичному кінотеатрі «Жовтень» повнометражним документальним фільмом ірландця Гара О’Рурка «Санаторій».
Це – про курорт «Куяльник»: окреме містечко на околиці Одеси, біля солоного грязевого лиману, який за лікувальними властивостями порівнюють з уславленим Мертвим морем в Ізраїлі. Там – кілька старих корпусів, збудованих ще за царату, і кілька новіших – періоду «розвиненого соціалізму», коли в архітектурі практикувався певний модернізм і конструктивізм. Зелені алеї, бювет з мінералкою, заводик по розливу мінеральної води у ПЕТ-пляшки, кілька магазинчиків.
Оскільки я сам колись оздоровлювався в Куяльнику, то добре знаю ці місця і локації. Впізнавав показані на екрані кімнати багатоповерхового житлового корпусу з виходом на спільний довжелезний балкон, звідки видно Чорне море. Мури царських процедурних корпусів – з бароковими капітелями, візерунчастою майолікою, з башточками і балюстрадою. Модерний за архітектурою, з вікнами-трикутниками закритий басейн з ропою. Масажний і фізкультурний кабінети. Клуб, бібліотеку. Й власне – сам широченний грязевий лиман Куяльник, на протилежному від санаторію березі якого ген-ген видніються будівлі району Пересип.
Режисер Гар О’Рурк і оператор Денис Мельник не прикрашають дійсність. Покоцані стіни, руїни покинутих старих корпусів, матюки з вуст не надто ґречних робітників (до прикладу, коли лунає повітряна тривога – чуємо типові вислови на адресу росіян), згадки остогидлої війни й дріб’язковість стосунків… Це кіно, достовірне у своїй документальності. Однак чи то світло так вдало виставлене, чи мізансцени вибудовані продумано, чи персонажі обрані рельєфні – але фільм заворожує, ніби це не документальне кіно, а художнє, якийсь арт-хаус.
Ворог нині окупував українські санаторії у Криму й у Приазов’ї. Не знаю, чи думав про це Гар О’Рурк. Але глядача (мене зокрема) під час перегляду не полишала думка про Ялту і Бердянськ, про Гурзуф і Кирилівку, Євпаторію і Приморськ, нині загарбані російськими окупантами. Відтак ще ціннішим виглядає наш старий добрий Куяльник – грязева перлина біля лиману. Він зараз теж – на лінії вогню, по суті, на фронтирі.
До повномасштабної війни оздоровчий комплекс працював майже цілорічно, туди приїжджали тисячі людей (в тому числі із сусідніх країн і навіть з Євросоюзу) – на унікальні методи оздоровлення, які тут практикуються з 1833 року, з використанням лікувальної грязі і солоної ропи Куяльницького лиману. Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян — санаторій, звісно, закрився. Сезон 2022 року був зірваний агресором. А влітку 2023 року тут наважилися з’явитися кількадесят відпочивальників. «Куяльник» знову запрацював, попри постійні жорстокі обстріли цивільної Одеси, й саме тоді ірландець заходився тут знімати свій фільм.
Звісно, Гар О’Рурк аж ніяк не забуває про російсько-українську війну: у фільмі лунають сирени тривог, ми бачимо кадри із санаторійного бомбосховища. Персонажі, не надто педалюючи воєнну тему, все ж не дають вивести її за контекст фільму. Тут є військовий, що заліковує рани. Є вдова, яка проходить психологічну реабілітацію після загибелі на фронті чоловіка.
Ще два цікаві персонажі – турботлива мати-пенсіонерка із 40-річним сином-«дитинкою», яким вона надміру опікується, сподіваючись допомогти йому на курорті знайти матримоніальну пару. Вони разом їдять кавуна, мажуться гряззю, навіть танцюють. При цьому мати постійно по-доброму «наїжджає» на сина, вчить його жити, а той навіть не намагається емансипуватися – такий-от дивний симбіоз.
Ще одна героїня «Санаторію» – молода жінка, яка не може завагітніти і приїхала лікувати безпліддя. Розчулює прагнення цієї дівчини народити дитину – попри все. Показують нам і її чоловіка, який провідує її на лікуванні й теж всіляко поділяє цю мету. У війну – народити! А як інакше? Навіть тіні сумніву немає ані в молодого подружжя, ані в працівників «Куяльника». Медперсонал всіляко сприяє прагненню материнства. Лікарі наводять дівчині обнадійливі приклади, коли після їхнього санаторію жінки вагітніли й народжували.
Своєрідна щемлива атмосфера, впізнавані персонажі – й це на тлі не менш упізнаваних повітряних тривог під час російських бомбардувань Одеси. В фестивальному інтерв’ю «Суспільному» режисер Гар О’Рурк сказав про свій фільм: «Це не просто про людей, які приїжджають лікуватися, – це історія про силу людського духу в темні часи».
Звідки береться стійкість українців, неймовірний спротив ворогам, жага життя? Режисерові вдається показати нас – нам. Іноді довгим кадром, не перериваючи споглядання навіть тоді, коли жодного екшену немає, а відбувається щось звичайне, побутове. Героям раз-по-раз хтось анонімний ставить питання за кадром – обережно, ненав’язливо, ніби між іншим. Така манера набагато симпатичніша, ніж коли інтерв’юер пнеться у кадр, аби покрасуватися і надути щоки. Вона дозволяє концентрувати увагу саме на персонажеві. Наведу приклад.
Я пам’ятаю декого з персоналу. Зокрема, лікарку – біляву жінку середніх років, плавну в рухах, емпативну й розумну. Коли я там оздоровлювався, вона була значно молодшою, і я тоді подумав собі: «Чого така красуня порпається у грязюці? У неї є все: молодість, приваблива зовнішність, освіта. І це ж Одеса! Знайшла б собі якогось румунського капітана – і чкурнула б у Європу! Як зробили багато красивих і розумних українок, на жаль…»
Гар О’Рурк дав мені відповідь, коли лікарці поставили природне для документалістики питання: ким були ваші батьки? Мама – процедурною медсестрою: щодня робила пацієнтам грязеві аплікації. Тато ж працював моряком на санаторійному кораблику й зачерпував з лиману отой чорний лікувальний намул. Майбутня лікарка ще дитиною бігала по санаторію, між старим лікувальним корпусом і новим житловим, між клубом і лиманом. Вона тут виросла, залюблена у свій Куяльник, як інші люблять рідні Карпати, Дунай чи Азовське море. Розуміла змалку величезну користь для людей від праці персоналу санаторію. Вірність справі батьків, любов до місця народження й дитинства – що це, як не патріотизм «по життю», без усіляких гасел?
Відданим своїй долі виглядає також директор санаторію – корпулентний матюкливий чолов’яга, схожий на типового одеського биндюжника. Він теж, виявляється, народився і провів дитинство на берегах лиману і знає в санаторії кожну шпарку. Директор на наших очах винахідливо вирішує купу побутово-організаційних питань і робить це так нестандартно, з таким своєрідним гумором і розумінням справи, що цікаво дивитися на це, як на карколомні пригоди. З контексту можна зрозуміти, що очолив санаторій він нещодавно – коли порозбігалися від війни інші керівники.
Чому кіно зняте саме про Куяльник? Щодо мотивацій
ірландця – ми можемо дивуватися, що режисер з далекого Дубліна обрав саме таку
специфічну тему.
Звісно, він шукав щось нестандартне – таке бажання часто буває у митців. А Куяльник – справді унікальна штука. Тут поєднані таємниця здоров’я й довголіття – і всепереможний одеський гумор, архітектура царської імперії – й пізнього СРСР, секрети кохання – і потужна лікувальна грязь… Думаю також, що Гар О’Рурк перейнявся «українським оздоровчим питанням» ще під час знімання свого попереднього документального короткометражного фільму «Качалка» про саморобне спортивне містечко у київському Гідропарку, де українці качають м’язи і зміцнюють дух за допомогою іржавого металобрухту, перетвореного на корисні фітнес-агрегати.
Виглядає так, що в ірландця О’Рурка були непогані соратники й консультанти на фільмі «Санаторій». Насамперед, мабуть, український оператор Денис Мельник – і не лише він. Співпродюсеркою значиться українська компанія «2332 Films Ukraine». Провадився й спеціальний кастинг. Ми знаємо, що Docudays.UA позиціонується як фестиваль кіно про права людини. Про які ж права йдеться у фільмі «Санаторій»? Звісно, про право на відпочинок і належну охорону здоров’я. Про право на мир і безпеку. І про ще одне базове право – бути собою, жити на своїй землі, на батьківщині. Один із засновників фестивалю Docudays UA харківський режисер і кінопродюсер Геннадій Кофман, який сам створив понад 20 документальних фільмів, тобто знається на цій справі, дав таку оцінку кінострічці колеги-ірландця: «Усе є в цьому фільмі: смуток, біль, гумор і любов. “Санаторій” стає вражаючим кінематографічним дослідженням української стійкості, зізнанням у любові до України й українського народу».
Саме так: біль і… гумор. Ну, а як без нього, коли
йдеться про одеський курорт? Смішні й кумедні не лише репліки персонажів, а й
ситуації, у яких вони виявляють себе, й дивакуваті стосунки між ними. Усмішка
раз-по-раз виникає аж до останніх секунд, коли широкою панорамою показано лиман
Куяльник, по якому діловито пливе на спині голий (тобто лише у плавках)
директор санаторію. А по його об’ємному пузу делікатно біжать заключні титри
фільму.