Ігрові фільми, присвячені кримським татарам, – це насамперед «Хайтарма» Ахтема Сеітаблаєва і «Додому» Нарімана Алієва. До них варто долучити ще один – розповіді про лідера кримськотатарського народу Мустафу Джемілєва.
Фільм «Киснева станція» Івана Тимченка у квітні
цього року вийшов на екрани України[1]. Про його задум, нелегкий шлях до
глядача й міжнародну підтримку йдеться в розповіді режисера, записаній під час
його перебування на МКФ «Темні ночі» у Талліні 2023 року[2].
Про Мустафу Джемілєва
Я би сказав, що це один з небагатьох людей, якому українці, і не тільки українці, мають завдячувати незалежністю своєї країни, бо якщо б не було Мустафи Джемілєва, Сахарова, Чорновола, то невідомо, як би вся ця історія розвивалась. Можливо, ми б досі співали, тобто вже наші діти співали б зранку гімн радянського союзу, а потім у нас би був урок політінформації, де нам би розказували, «в какой прекрасной стране мы живем».
Сафінар і Мустафа Джемілєви – це люди, які змінили історію багатьох народів, не тільки кримських татар.
Особисто для мене, Мустафа Джемілєв – це людина, яка завжди намагається говорити правду, а для росії ця правда є найнебезпечнішою, особливо та, що стосується кримців, кримських татар. Тому що це величезний злочин – як депортація, так і фізичне знищення. І потім, протягом багатьох років, це і моральний терор цілого народу, нації.
Мотивація
Ідея створення фільму з'явилася ще в 2015 році, проте перший синопсис було написано тільки в 2017.
Ідея виникла після анексії Криму. Обурювала і реакція частини українського суспільства, яка взагалі цього, можна сказати, не помітила, а особливо обурювала реакція світу, де говорили, що не все так однозначно, і в Криму живе багато росіян. Власне, хотілося якось кричати про це, говорити. Розказувати, пояснювати, що насправді [Крим] це не росія. Що росіяни, якщо там і живуть, то це оскільки якусь частину [місцевого населення] було депортовано, вбито.
Фільм починався як байопік про Мустафу Джемілєва. Ми хотіли розказати про його повний шлях, але, коли вже почали працювати над фільмом і почалися інтерв'ю, Михайло (Бриних), сценарист, знайшов історію знайомства (Мустафи і Сафінар Джемілєвих). Вона так нас захопила, що, в принципі, все-все крутиться навколо цього моменту – цієї зустрічі. Всі інші речі лишилися: розказати, якою насправді є росія, розказати цю історію боротьби, а головне, не тільки боротьби, а й історію перемоги – кримці ж повернулися до Криму врешті-решт, а радянський союз частково розвалився.
Ідея виникла після анексії Криму. Обурювала і реакція частини українського суспільства, яка взагалі цього, можна сказати, не помітила, а особливо обурювала реакція світу, де говорили, що не все так однозначно, і в Криму живе багато росіян. Власне, хотілося якось кричати про це, говорити. Розказувати, пояснювати, що насправді [Крим] це не росія. Що росіяни, якщо там і живуть, то це оскільки якусь частину [місцевого населення] було депортовано, вбито. Фільм починався як байопік про Мустафу Джемілєва. Ми хотіли розказати про його повний шлях, але, коли вже почали працювати над фільмом і почалися інтерв'ю, Михайло (Бриних), сценарист, знайшов історію знайомства (Мустафи і Сафінар Джемілєвих). Вона так нас захопила, що, в принципі, все-все крутиться навколо цього моменту – цієї зустрічі. Всі інші речі лишилися: розказати, якою насправді є росія, розказати цю історію боротьби, а головне, не тільки боротьби, а й історію перемоги – кримці ж повернулися до Криму врешті-решт, а радянський союз частково розвалився.
– Які спогади дружини пана Мустафи увійшли до
фільму? Що найбільше вас вразило у спогадах дружини? Яка саме лінія, якою
хотілося би поділитися і розказати зараз?
– Фактично, ми розказуємо їхню історію, яка не є секретом, вона є у відкритому доступі. Люди між собою лише листувалися, та ніколи не зустрічалися. У якийсь момент Сафінар вирішила приїхати до нього з Узбекистану. А радянський союз – це величезні території. Цей потяг, автобуси... Зараз мені уявити це дуже важко.
Сприйняття
– Як сама ідея фільму була зустрінута Мустафою
Джемілєвим, і чи вже бачив він стрічку?
– Мені здається, що пан Мустафа побачив у наших очах якусь іскру. Він сказав: «Ну, хочете – робіть». Ми вірили, і це, напевно, переконало його, що, може, щось із цього і вийде. Ми зустрілися в Києві. В кінотеатрі. Було дуже обмежене коло людей. По суті, творці. Пан Мустафа. На жаль, пані Сафінар не змогла приїхати.
Він подивився, але реакція, насправді, була схожа на ту, що на першій зустрічі. Знову ж таки, тут треба розуміти, що ми ж не робили кіно, яке хвилина в хвилину, день у день переказувало, що відбувалося з паном Мустафою. Це не документальний фільм, це все ж таки фільм художній. І ми, як автори, трішки додали свого погляду на цю історію. І розказали від себе: як ми її почули, як ми її побачили, а для пана Мустафи є певні моменти, де послідовності дуже важливі, але вони не завжди співпадають.
Дослівно сказав, що фільм гарний. Дуже цікавий, але є нюанси, що деякі речі відбувалися інакше.
Міжнародна
підтримка
Знімальний процес повністю проходив в Україні. Частково в Херсонській області, частково в Київській. Хоча все було відзнято ще до повномасштабного вторгнення росії в Україну, сам фільм на момент 24 лютого був змонтований, але не до кінця.
Стало зрозуміло, що матеріал треба вивозити з Києва, з України, кудись у безпечне місце. Це був якраз один із моментів, коли взагалі не було зрозуміло, чи зможемо ми закінчити це кіно, бо, звісно, там вже було не до кіно, але невдовзі, дуже швидко, було рішення чеського кіноінституту, що вони нас підтримують. Паралельно шукали, хто зможе допомогти закінчити монтаж, бо режисер монтажу пішов на фронт.
Ми знайшли Кароліну Мачієвську – це дуже гарний режисер монтажу, але була проблема, що вона зараз живе в Італії, та врешті-решт домонтували з нею.
– Музику до фільму написав японський
композитор Джун Міякі, а оператором виступив Томас Стоковський. Залучення
професіоналів з-за кордону, роботу з якими ви описуєте дуже лаконічно, як
«склалося», допомогло розкрити тему широкому колу людей?
– Часто буває, що ви володієте якоюсь локальною темою, і вам навіть зайвий раз чогось проговорювати не треба. Ви і так між собою все розумієте. Тому ми хотіли запросити до проєкту людей з інших країн, які нічого не знають про кримських татар, про кримців. І які могли би критично подивитися на сценарій і на продукцію, і допомогти його розкрити для світової аудиторії.
– Наостанок: які очікування від прем'єри
фільму, і як ці очікування трансформувалися через війну?
– Очікування після початку війни… Ми більше взагалі нічого не плануємо. І ніяких очікувань у нас немає, бо, реально, ти не знаєш, що з тобою буде завтра. У мене вже величезна кількість імен в записнику – це люди, які померли. Величезна кількість виїхала. Величезна кількість без будинків, без майна, без нічого. Тому щось прогнозувати важко.
Таллінн, листопад, 2023
[1] Див. рецензію на цей фільм «Незламна сила
Мустафи Джемілєва». Кіно-Театр, № 4, 2025.
[2] /Інтерв’ю з Іваном Тимченком. 9.11.2023.
https://poff.ee/artikkel/interv-yu-z-ivanom-timchenko/