– Ви послідовно займаєтеся екранізаціями
літературної класики. Чим вона важлива для сучасної України?
– Наприкінці першого курсу у нас було завдання зняти короткометражне кіно за літературним твором. Я тоді прочитала есе-оповідання Далі Грінкявічуте: вона з дитинства пам’ятає, як прийшли арештовувати її батьків і як енкаведист забрав у неї дитячий годинничок, щойно подарований на день народження. Так з’явився «Годинничок». Вже тоді я зрозуміла: тема білих історичних плям, несправедливості всього, що прожили і ми, і народи поруч – це справжнє, це біль, який не пропрацювали. Цікаво, що цю роботу побоювались брати на деякі українські фестивалі: мовляв, навіщо нам це? піднімати знову всі ці болі... Я відчула «несправність» таких думок. Це ж очевидно, що такі речі треба пропрацьовувати! Але пізніше зрозуміла, чому так трапляється, і цікавилась темами, пов’язаними з історією. Вже на четвертому курсі прийшло оповідання Степана Васильченка, за яким зробили «Сонет 132».
– Розкажіть про проблему культурної
ідентичності в цьому фільмі.
– Там ми остаточно «радикалізувалися», тому що взяли тему мови. Герой каже: «Я вважаю, що з мови починається людина». А його кохана: «Да, інтєрєсная мисль!» Як це втілив у метафоричній формі Васильченко? У ній сидить «московський ґедзь», який її постійно «підколює» – і це є проявом колонізації: і вона, й він – українці, але так стається, що він національно свідомий і цікавиться темою Розстріляного відродження, а вона закрита для цього. Думаю, Марія є прообразом типу, який існує дотепер у нашому суспільстві: це виховання за принципом громадянської невключеності, байдужості. Мовляв, я не те щоби проти – але й не включений у загальнонаціональний мовний процес. Коли почалося повномасштабне вторгнення, всі різко зрозуміли, що мова – наша барикада; і от проходить час, органічно набуває сили наше повернення до української, – але все одно відчувається відкат. Я чую від небайдужих людей, що найболючіше зараз – коли люди продовжують розмовляти російською з дітьми... Це те, з чим ми цим фільмом намагалися боротися. Коли зробили цю стрічку, навіть на нашій кафедрі режисури телебачення думки розділилися. Старші викладачі казали: «Навіщо ви підіймаєте цю тему? Цієї проблеми не існує!» Але насправді ж очевидно, що вона існує, і не просто «проблема», а реальна боротьба за ідентифікацію! Вже тоді я відчула потужний супротив і зрозуміла, що працювати над такими темами як український режисер – шлях непростий і дуже тернистий. Напевно, через таку полярну реакцію на стрічку зрозуміла, що ми рухаємося куди слід. Тому, коли ми говоримо про українську мову, – це не тільки про комунікацію. За нею дуже багато глибинних речей.
– У трилогії «Моє дитинство» йдеться про
хлопчиків із трьох європейських країн – Сакартвело (Грузії), України, Італії.
Чи було однією з інтенцій
вписати Україну в європейський контекст?
– Це знову ж таки той випадок, коли тема сама вийшла на мене. Наприклад, у 2011 році, коли з’явився фільм «Кров» за однойменним оповіданням Нодара Думбадзе, виникало питання: навіщо брати тему повоєнного дитинства, дітей, у яких батьки були репресовані чи загинули на війні? Але я відчувала, що там – щось дуже потрібне для пропрацювання сьогодні. Свою роботу завжди розцінюю в контексті, тобто підтримую ідею, що потрібно працювати не «мені в мистецтві», а «мистецтву в мені». Якщо вже взявся говорити і в тебе є така можливість – говори щось правдиве й сильне. Врешті вийшла трилогія: Україна, Грузія, тобто Сакартвело, Італія. Була думка об’єднати три різні країни через дотичні історичні події, через трагедію. Але, разом із тим, визначальним для вибору тематики стало поняття кровних уз, роду, сім’ї – тобто родинних цінностей. І вже зараз очевидно, що відчуття родинності – це не тільки про родинні зв’язки, це відчуття набагато масштабніше: коли дитина в повній сім’ї і їй дають надлишок любові, вона, коли виходить у світ, здатна цією любов’ю ділитися з людьми поруч. Для нас було завданням дослідити: що з тими дітьми, в яких батьків забрали силою – забрав агресор, окупант? Яким чином дати їм цей надлишок любові, дати повноцінне дитинство? Щоб, врешті, людина сталася – як людина повноцінна, здатна знайти своє покликання і якнайкраще впливати на цей світ?
Робота над трилогією збіглася в часі з Революцією Гідності. Для мене ті події були підтвердженням того, що цей шлях потрібний, аби врешті відповісти на питання ідентифікації: того, хто ти і звідки, з якої родини – родини в найширшому сенсі слова. Мені здається, один із найбільших секретів Майдану: там було відчуття сім’ї. В стрічках ця ідея виразилася в тому, що існує поклик крові, і ти можеш серед рідних знайти «свою» людину. В «Мужицькому ангелі» за однойменним оповіданням Степана Васильченка йдеться про те, що завжди треба мати надію на диво. Італійська робота тут все розставила по своїх місцях. Ми довго шукали третє оповідання: я дивилася в бік Польщі, шукала литовські твори, але коли прочитала «Мій університет» Ніно Палумбо, зрозуміла: це стовідсоткове потрапляння. Тому що йдеться про підлітка, який втратив батька, а той залишив йому в спадок «Божественну комедію». Вона ж дана хлопцеві для того, щоб він знайшов собі вчителя в образі чужої людини – директора бібліотеки. І ми бачимо, як герой завдяки цій зустрічі отримає той надлишок любові, який допоможе йому стати письменником. Таким чином закільцювали історію: це трилогія про письменників, які через описані події стали людьми. Стали письменниками, отримали своє покликання. Я часто кажу, що «Моє дитинство» – це і моє «кінематографічне дитинство», становлення. Дуже знаково, що воно збіглося в часі з історичними подіями в Україні. Коли закінчили роботу, уже повним ходом ішла війна. Ми зрозуміли, що маємо готову трилогію – і її треба показувати, бо в тих обставинах, що й герої, тепер опинилися українські діти. Через мистецтво ми могли дати їм відчуття, що вони не самі, що їх розуміють... Найціннішим були відгуки. Хлопчик з Одещини написав: «Нарешті я зрозумів, що таке Різдво і як його треба відзначати». І це теж про деколонізацію!
– Розкажіть про проєкт «Джеря». Наскільки він
актуальний, що ця екранізація класики скаже українському глядачу? Чи вплинули
на концепцію фільму Майдан і війна?
– Він на стадії working progress, on pause because of war. Але я розумію, що зараз цьому проєкту треба відстоятися, «наростити м’язи». Тому що це класика, і вона не просто так у нашому каноні, як і сам Нечуй-Левицький: він був серед наших літераторів, котрі боролися за мову, був лицарем у боротьбі за ідентичність. Я не перестаю працювати над проєктом, і зараз паралельно із набуттям досвіду воєнного часу напрацьовую тематичні історичні й літературні матеріали. Перечитую роботи Нечуя-Левицького і вражаюсь, які в нього точні характери, як він працював із урбаністичними моментами, відображаючи ті самі Київ і Одесу... А як працював із «жіночим питанням»! Наприклад, у «Над Чорним морем» дуже яскраві жіночі образи.
Це просто-таки велика скринька зі скарбами, яку можна весь час розкривати й переосмислювати... Але зараз розумію, що «Джеря» не стане прямою екранізацією: це буде стрічка за мотивами «Миколи Джері», можливо, зі включенням сцен чи думок з інших творів. Для мене стала ще очевиднішою та нитка, яка пов’язує нас із тим часом і тим задумом. Можливо, письменник не зміг все сказати; крім того, робота була тисячу разів процензурована. Були, наприклад, моменти, коли я навіть злилася: «Ти тут перескочив одним словом, а пройшло п’ять років. Що мені з тим робити?» Тепер уже розумію, що! Нещодавно від Мар’яна Пирога почула вираз «рядки-щілки» – так-от: почала дивитися «між щілками», що іще закладено. І наш контекст воєнного часу допомагає розуміти певні речі. Буквально до вторгнення, коли ми обговорювали повість, були такі думки: «Чого він пішов, кинув жінку?» То була оцінка з точки зору сучасного українця, який жив хоч в умовах війни, але достатньо комфортних. Проте з повномасштабним вторгненням, із реальною екзистенційною загрозою прийшло чітке усвідомлення того, що Джеря – це прототип, збірний образ українця. Ми продовжуємо отримувати відгуки – і дуже важливо, що пишуть воїни, з надією на те, що проєкт буде реалізований. Дуже зачепила одна фраза; така думка в мене вже була, але коли вона прозвучала ще від військового – це було в саму серцевину: «зараз на фронті всі – Джері». Суть і цінність історії – у тому, що стан Джері є станом полону. Вся Україна на той момент була в полоні, і можна сказати, Джеря та його побратими пішли, бо категорично не хотіли брати участь у загарбницьких війнах росії, не хотіли ставати розхідним матеріалом. Вони мусили якимось чином чинити опір, але єдиним виходом була надія піти у світи, на більш-менш вільні території з надією щось заробити, викупити з кріпацтва своїх близьких.
Чому ще важлива ця українська Одіссея? Тому що слоган, який ми сформулювали: «А завтра була воля», – це те, на що ми всі постійно очікуємо. «Завтра буде перемога...» Всі ці речі живі, і небажання бути учасником загарбницьких військ дуже актуалізувалось сьогодні. Буквально на днях вийшов матеріал про те, що на плацу в Севастополі вже стоять молоді хлопці із Запорізької і Херсонської областей. І агресор фактично змусить нас незабаром вбивати тих наших дітей, які вимушено перебувають на його стороні... Можна говорити про те, що завжди є вибір: втекти, протидіяти... Ми знаємо героїчні вчинки хлопців, які чинили супротив окупантам, це все – героїчні історії. Але ми й свідомі того, що є також історії колоніальних війн, які досі тривають. І в цьому сенсі історія Джері абсолютно актуальна.
В контексті того, що ми зараз говоримо про кіно, але також і про мистецтво та літературу, мені важливо зазначити, що Нечуй-Левицький виводить героя писемного і творчого. Джеря грає на скрипці, малює, займається різьбленням по дереву! Йому дані природні таланти, та разом із тим, завдяки підтримці батьків, вдалося отримати принаймні мінімальну освіту – і його спротив у тому, щоб не погоджуватись із неправдою. Джеря категорично не приймає несправедливість. У молоді роки вона загалом відчувається дуже гостро, а пізніше герой вирушає в мандри для того, щоб знайти самого себе, статися як людина. Джеря повертається людиною з уже ширшим світоглядом, яка бачила більше, ніж село Вербівка. І, на жаль, не застає свого кохання, Нимидору. До речі, питання: чи застане її герой нашого фільму? Над цим треба думати. Я розумію, чому в Нечуя-Левицького так було написано в ті роки. Сьогодні повернення героя додому можна оцінювати як повернення до себе справжнього, до України, до витоків. У нас народився образ джерела, джерельної води – через ім’я героя, яке фактично закодував автор. І в цьому теж є ідея: щоб встояти, щоб боротися за свою ідентичність, щоб деколонізуватись – нам треба повертатися до своїх джерел. А вони – в тому числі в нашій класичній літературі, яку, звісно, треба переосмислювати. Тому «Джеря» продовжується!
– Розкажіть про фільм, над яким працюєте
зараз.
– До вторгнення я була переконана, що моїм першим повнометражним фільмом буде «Джеря». Але обставини розставили все на свої місця, і сталось так, що повнометражним режисерським дебютом стали «Квіти на темному тлі», документальний фільм про перший період вторгнення, про окупацію й деокупацію Київщини, про трагедію маленьких міст і селищ області. Символічно, що на момент вторгнення ми вже напрацювали певні ресурси для «Джері» – і командою одномоментно було прийнято рішення перенаправити їх на цей фільм. Крім того, нас підтримали громадські організації Nova Ukraine в Каліфорнії і Конгрес активістів культури, заручилися підтримкою Українського культурного фонду: спершу отримали там невелику стипендію, а тепер стали переможцями нового лоту «Англомовна адаптація аудіовізуального продукту», що дозволить нам створити англомовну версію стрічки та здійснити заходи з метою її промоції. Цей кінопроєкт органічний в контексті тих тем, над якими ми досі працювали. Раніше я орієнтувалась на ігрове кіно, – але зараз час документалістики. Причому документалістики художньої, яка дає можливість не лише фіксувати, а й переосмислювати всі ці трагічні події: чому ми саме у цій «драматургічній точці» і заради чого маємо боротись, куди рухатись, якщо вже опинились на цьому моменті «найвищої драматургії». Про що стрічка? Вона має три лінії. Перша – лінія сім’ї художників Вутянових, розділених окупацією: дружина опинилась у селищі Бабинці біля Бучі, а чоловік застряг у Києві, без можливості її вивезти. Слава Богу, Наталя вижила, змогла перечекати окупацію – але момент напруги розділеності і возз’єднання, тих свіжих емоцій нам вдалося зафіксувати просто в перші дні після деокупації. І це теж – свідчення, документ часу і документ емоцій.
Друга лінія теж народилась доволі органічно. Ми почали знімати місце ексгумації на території храму святого Андрія Первозванного і всіх святих у Бучі – і там вийшли на свого героя Андрія Галавіна, настоятеля церкви. Він відкрився нам і передав власні унікальні емоції, також дуже свіжі, поділився досвідом перебування в окупації і досвідом того, що пережило місто. Третя лінія з’явилася, коли ми побачили, що маємо складові: цивільних і митців, захоронення і «духовну» лінію. Стало зрозуміло, що третя частина має бути пов’язана із нашим військом, з оборонцями. Ми вийшли на 72-гу бригаду, яка стала ключовою під час захисту Київщини. Зараз уже дуже багато можливостей фільмувати військових, на початках же пробитися до них було просто неможливо. Слава Богу, ми досить швидко отримали акредитацію. А потім за трагічних обставин під час захисту Київщини загинув батько нашого друга, воїн 72-ї бригади. Цей друг, дізнавшись про наш задум, познайомив нас із Героєм України Андрієм Верхоглядом. І той провів нас всюди, як хрещений батько. Так і казав: «Батько вас благословляє!» Це було кумедно, тому що він був молодшим за нас. Андрій нас і привів до прекрасних хлопців, які стали героями фільму, – навідника-оператора та механіка-водія БМП, Віталія Палія (позивний «Булат») та Сергія Булдакова (позивний «Удмурт»). Вони якраз змінювали позиції, і нам вдалось їх зафільмувати. Ми ще деякий час їздили за ними, поки їх не направили на Схід.
На жаль, у червні ми дізнались, що Андрій Верхогляд загинув у бою, ведучи своїх хлопців уперед. Стрічка присвячена його пам’яті, пам‘яті всіх воїнів, які навіки в строю, всіх невинно вбитих і закатованих. Фільм конкретно про Київщину, тому що ми самі кияни, але команда дуже уважно підійшла до того, щоб підібрати образну, символьну мову, яка б допомогла передати на емоційному рівні те, що відбувалось. Поруч зі свідченнями героїв є «свідчення» спалених, зруйнованих будівель, понівеченої природи – і природи, яка оживає весною. Загалом, тема Життя, що чинить опір Смерті, є наскрізною для фільму. (Це певною мірою є темою всіх наших робіт.) Сильною стороною стрічки є те, що вдалося зафіксувати той час і те, що ця війна є геноцидною, є війною на винищення українців. Ми прослідкували за місцем захоронення і показали, яким чином відбувалась ексгумація, як змінювалося місце, як туди приїжджали міжнародні делегації і як отець Андрій наводив беззаперечні докази того, що це ніяка не постановка. Сила події, того, що Буча відкрилася для світу, – у враженні, ніби ми зайшли в камеру Аушвіца чи на власні очі побачили Катинь. Важливість фільму у тому, що він фактично є доказом геноциду. Сучасного геноциду, про який – цинізм ситуації! – здається, вже майже забули через три роки після того, як він стався. У цьому сенсі художня документалістика покликана, по-перше, бути документом часу, а по-друге, чинити емоційний вплив на людей, які не були учасниками подій. Вже коли фільм почав складатися на монтажному столі, ми побачили, що в ньому вдалося підняти також тему реквієму: тему оплакування, осмислення й переосмислення смерті як явища, котре теж стає частиною нашої ідентичності. Тобто смерті одномоментно можуть об’єднати нас всіх як націю, стають частиною її коду. Нещодавно почула фразу: «Світ тримається на невидимих сльозах». Наші сльози видимі, ми їх бачимо, проживаємо – але, разом із тим, це можна адресувати світу: «Можливо, ви не бачите наших сліз щодня, можливо, вам набридли ці сльози – але світ поки що тримається на них».
Попри важкі теми, що їх піднімає документальний матеріал про вторгнення й війну, важливим завданням також було вийти на образ надії, тієї опори, яка може допомогти нам, переосмислюючи наші біль, страждання і смерть, зорієнтуватися, як все ж таки чинити їм опір. На чому треба сконцентруватись, чим себе живити... Звідси ми прийшли до назви. Можливо, вона дещо поетична – але в ній багато сенсів. Коли цю назву знайшли, то зрозуміли, що все зійшлося в одній точці. Покликання нашої героїні – малювати квіти аквареллю. Звичайно, в момент окупації це було неможливо: то була ніби темна фарба, яка заливає все. Але от ми фільмували похорон бійця – і великим естетичним потрясінням стала величезна кількість прекрасних квітів на ньому. Це теж життєдайні символи життя – але на темному тлі жертви. У певний момент ми зрозуміли навіть, що вирви на полях теж мають форму квітів. І, звичайно, люди... Кожен із нас є в певному сенсі квіткою. Мене часто питають: чому три лінії, чому не зосередились на чомусь одному? Зараз, коли ми вже осмислюємо те, що вийшло, я розумію: ці три лінії – символи Трійці. Універсальні речі, на яких тримається людство, бо ми віримо, надіємося і робимо все заради любові. По суті, заради любові ми зараз боремося і помираємо. І це та концепція, яку вдалося пропрацювати в цьому конкретному проєкті. Коли підходиш до ігрового проєкту, то моделюєш художню реальність, коли ж випадає шанс працювати з такою правдивою драматургією, частиною якої є ти сам, – це вже зовсім інший підхід. Тому я переконана, що зараз обов’язок кожного українського режисера – зробити документальний фільм, принаймні один, але краще серію фільмів, щоб направду статися як режисер і гідно нести це почесне звання.
Міжнародні прем’єри фільму «Квіти на темному тлі» заплановано на жовтень 2025 року, а український прокат – на весну 2026.
Січень, липень 2025 року