В одному з інтерв’ю Івана Миколайчука запитали:
«Коли ви хочете зіграти роль, написати сценарій, як ви вибираєте тему, об’єкт
для наступної роботи?» «Я вибираю за ступенем болю», – відповів він[1].
У цьому контексті особливу увагу слід звернути на авторські роботи Івана Миколайчука. Це, насамперед, сценарії та режисура.
Перші кроки у сценарній творчості Іван Миколайчук здійснив у 17-річному віці, коли написав п’єсу «Живий хрест у мертвій діброві» (1958). Донині збереглись фрагменти цього тексту про дві дружні сільські родини, яких розвела доля, а через 19 років нагадала про дане одне одному слово, що внаслідок примарної вигоди було порушене. Автор дуже мальовничо і рельєфно описує побут, місцевість і характери персонажів. При цьому його мова рясніє вкрапленнями буковинського діалекту, діалогами румунською.
У центрі уваги є саме життя селян-буковинців часів румунської окупації – молодих родин, у яких щойно народились нащадки як втілення їхній надій на майбутнє. Деонізій – один із ґаздів – виявляється в опозиції до румунської влади, і доля його сім’ї складається трагічно. Цей мотив української родини в обставинах свого історичного часу неодноразово виникатиме у творчості Івана Миколайчука, зокрема найяскравіше та вповні його розкрито у «Білому птахові з чорною ознакою» (сценарій 1970 року, фільм 1971 року). Сценарій створено у співавторстві з майбутнім режисером фільму Юрієм Іллєнком за мотивами автобіографії самого Івана Миколайчука, позаяк ідеться про багатодітну буковинську сім’ю Дзвонарів напередодні Другої світової війни, що бореться зі злиднями «на нашій – не своїй землі», а двоє старших синів опиняються по різні боки барикад: один стає комуністом, інший – повстанцем. Осердям фільму є ця сім’я, котра переживає драму братовбивства, але втримується наперекір усьому й здобуває цілюще майбутнє в особі молодших дітей.
Народ/нація, родина і людина як уособлення долі
свого народу та їх час. Певно, так узагальнено можна означити контекст
творчості Івана Миколайчука. Квінтесенцією тут є «Вавилон ХХ» (1979) – перша
його режисерська робота. Фільм створено за мотивами роману Василя Земляка
«Лебедина зграя». Це дуже совісний витвір, – скаже Іван Миколайчук: «Тут
совість народу, його первісні, чисті моральні уявлення. А совість безпощадна у
своїй іронії, в своїй любові і ненависті. Будь-яке явище вона пропускає через
свій фільтр, воскрешаючи його істинне, справжнє значення»[2].
Суголосне «Вавилону ХХ» значення має сценарій Миколайчука «Небилиці про Івана, знайдені в мальованій скрині з написами» (1983).
На цьому тлі червоною ниткою у творчості Івана Миколайчука проходить тема «пам’яті батьківщини», якій присвячено його другий режисерський фільм «Така пізня, така тепла осінь» (1981) та сценарій «Острів сліз» (у співавторстві з Еліан Сабате, 1986). Достеменно відомо, що ці фабули складаються із живих спостережень, з особистого досвіду Івана Миколайчука. Особливим мотивом тут є т. зв. тактильна пам’ять батьківщини – наприклад, коли емігрант на схилку віку повертається до рідного краю, але втрачає зір і просить допомогти йому пройти шлях додому пішки, згадуючи дорогу, він знімає взуття, аби перейти вже неіснуючу річку вбрід тощо. Примітно, що в основі – здавалося б, нереальні історії реальних людей. Доля Катерини Ясенчук з «Острову сліз» вражає тим, що зовсім не є художнім вимислом: «Філадельфія. США. 16 лютого 1983 року – українка, яка сподівалась знайти притулок у США, провела 68 років свого життя в психіатричному будинку через те, що не знала англійської мови»[3], – таку новину поширили свого часу світові інформаційні агентства, й історія волинянки здобула розголос, надихнула француженку Еліан Сабате створити про неї фільм, приїхати в підрадянську Україну і зустрітися з Іваном Миколайчуком.
Фільм так і не з’явився, проте сценарій увійшов до творчого літопису Івана Миколайчука, причому не як перехідний сюжет: він присвятив цій темі ще один текст – коротку літературну заявку на чорно-білий фільм «Табула раса»/ «Чиста дошка» (1987).
Біль і конфлікт – ключові напрямні, з яких розвивається драматургія. Іван Миколайчук, як зазначалось, обирав за «ступенем болю», на противагу більш поширеній серед професійного середовища практиці культивування конфлікту у трактуванні сюжету чи персонажа. Різниця помітна, коли порівняти, до прикладу, сценарій «Острів сліз» (1986) із фільмом Мілоша Формана «Політ над гніздом зозулі» (1975) за мотивами однойменного роману Кена Кізі.
Спільною в їх фабулах є тема психіатрії і відповідно – благодатна для творців можливість проявити характер ситуації чи персонажа у межовому стані, що містить неабиякий драматургійний потенціал. «Політ над гніздом зозулі» є майже хрестоматійним взірцем «конфліктної» драматургії – де сама дія базована на протидії особистості в образі Рендела Макмерфі (Джек Ніколсон) системі (психіатричної лікарні), як і характери дійових осіб. При цьому, кожен з них являє собою певний збірний образ, зітканий зі стереотипів. Власне, це і спричинило основну критику роману Кена Кізі та його екранізації як надмірно радикальних у зображенні психіатричної лікарні та її пацієнтів, а також гендерної проблематики. Сам автор літературного першотвору, на той час студент Центру письменницької майстерності Стендфордського університету, мав досвід роботи у психіатричному відділенні ветеранського шпиталю. Це дало Кену Кізі матеріал для його студій. З огляду на творчий інстинкт цього автора, схильність до епатажу і нонконформізму, що втілились у заснуванні комуни «Пофігісти» («Merry Pranksters»), для його письма закономірним є вибір саме драматургії конфлікту.
Іванові Миколайчуку, як співавтору «Острову сліз», також було знайоме середовище психіатричних лічниць, адже часто спілкувався з персоналом та пацієнтами психоневрологічного будинку-інтернату у своєму рідному селі Чорториї. В силу власної творчої ментальності, той досвід краще розвинув його «слух» на людей, спонукав його бачити за пацієнтом особистість зі своїм життям та болем, доказом чого є випадок з Іваном Камбуром – героєм війни, котрий втратив пам’ять і особу якого довго не могли встановити, тож тривалий час в інтернаті його називали «Невідомим».
В «Острові сліз» джерелом болю героїні Катерини Ясенчук стала втрата сина, втрата всього рідного на чужині, тож вона мовчки живе спогадами, вірою у добру долю сина і творчістю – це і є канва цієї неекранізованої історії.
Біль і конфлікт могли би втілитись у цікавому діалектичному поєднанні постановки сценарію за мотивами повісті Гната Хоткевича «Камінна душа» (у співавторстві з Борисом Дзюбою, Борисом Івченком, 1969). Іван Миколайчук мав намір зіграти головну роль опришка Дмитра Марусяка – дуже контраверсійний характер, що жорстоко мстить долі на тих, кого любив. Такий типаж та його історія – матеріал для «конфліктної» драматургії, який біль побачив у ньому Іван Миколайчук і як саме б він його зіграв на екрані, залишиться загадкою. У «Білому птахові з чорною ознакою» Миколайчук прагнув перевтілитись в Ореста – персонажа, подібного до Марусяка, однак тогочасна цензура стала на перешкоді цим планам. Тож біль «конфліктної» душі у виконанні Івана Миколайчука глядач так і не побачив, а це була б зовсім інша, невідома акторська грань митця.
[1] Зубанич Ф. Сходження на перевал. Білий птах з
чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії / Упоряд. М. Є.
Миколайчук. – К.: Мистецтво, 1991. С. 223–224.
[2] Родовід фільму. Білий птах з чорною ознакою...
С. 246.
[3] Миколайчук І. Чиста дошка. Білий птах з чорною
ознакою... С. 285.