Цей рік запропонував чимало яскравих документальних прем’єр, і «Куба&Аляска» – одна з них. Історія двох посестер-парамедикинь з полярно протилежними іменами показує черговий вимір війни: окрім сили духу, тепло людських стосунків. Куба (Юлія Сідорова) та Аляска (Олександра Лисицька) є мовби контрастом одна до одної – чорнява, «південної» зовнішності одна та білява «нордична» інша – хоча чим далі, тим більше бачиш, як вони доповнюють одна одну, скільки спільного між цими жінками.
Перше, що впадає в очі і чим приваблює фільм: у центрі його опиняється характер (точніше, характери). Читач скаже, що без яскравих характерів хорошої документалістики (майже) не буває, і матиме рацію – проте одна справа, коли у фокусі опиняється певна подія (як у «Двадцяти днях у Маріуполі») чи постать та її особиста історія (як у «Да Вінчі»), й інша – коли, власне, особистість, характер героя визначають собою фільм. Протагоністки фільму не є визнаними історичними постатями на кшталт Дмитра Коцюбайла чи Василя Сліпака, це – одні з численних парамедиків і парамедикинь, що без них українське військо буквально стекло б кров’ю. Й історія їхня на екрані вимальовується не стільки подіями і розповідями, скільки емоційними станами, безпосередньо пережитими на глядацьких очах, і переданими екрану особистими досвідами.
Щирий, заразливий сміх обох героїнь і особливо Куби – окремий «персонаж» тут. Героїні жартують і сміються різнопланово; багато грубуватого й особливо «чорного» гумору: «У нас планів немає». – «Як немає? А померти?» Таке собі повернення на новому історичному витку сміхової воїнської культури, з її фамільярно-зневажливим ставленням до смерті як «старої знайомої». Чим більше спостерігаєш за героїнями, тим краще розумієш, наскільки таке відчайдушне молодецтво насправді є технікою подолання стресу. Він давно став складовою буднів парамедикинь: фізично і психологічно складна сама по собі робота з пораненими проходить на тлі постійної небезпеки. У цьому контексті центральною частиною історії стає поранення Аляски, після якого вона страждає від сильних болів і має знов вчитися нормально ходити. Сучасна документалістика з осторогою ставиться до пафосу: він може бути присутній лише там, де необхідний. Без пафосу показана й лінія поранення героїні: вона не вдається до непотрібної бравади і «не соромиться» стогнати й жалітися на нестерпний біль. Лінія підсилюється контрастами; ситуація, коли парамедикиню поранено і вона мусить проходити реабілітацію, інверсивна сама по собі й тим привертає увагу. Та головне, що повільне й болісне одужання Аляски монтується з геть іншими за характером подіями з життя Куби. Останні, втім, ефектніші й привернуть більшу увагу: військова, що має освіту дизайнера одягу і планує цій професії присвятити повоєнне життя[1], проводить показ власної колекції... у Парижі. Цей епізод, буквально втілення давньої мрії Куби, сприймається мало не як сон – настільки контрастує він з її воєнним повсякденням. Але... зрештою, такий вихід «під вогні рампи» теж є складовою української мілітарної культури і її репрезентації у світі: певною мірою саме історії Куби, обдарованої артистичної жінки, що присвятила себе воєнній медицині, – за виразом самих організаторів, «всюди відчиняються двері». Дихання мілітарної культури відчувається і в моделях Куби, з мотивами вогню, гострими кутами, «рваними» й «різаними» силуетами. Проходить показ у, за словами організаторів, колишній квартирі Алена Делона й Ромі Шнайдер. Факт цей, що безпосередньо несе конотації ексклюзивності, люксусності події, набуває в очах глядача ще одного символічного підтексту: Ален Делон підтримував Україну, його фраза: «Якби я був на 50 років молодшим, вступив би в армію України», – облетіла свого часу вітчизняні ЗМІ. Отаке символічне благословення від легендарного актора...
Після франко-іспанського епізоду (Кубі вдається провідати матір, котра рятується від війни в Іспанії) героїня повертається на фронт; на зміну яскравим середземноморським барвам приходять похмурі кольори східноєвропейської війни. Куди вже геть сновидним флешбеком автор вставляє відео юної безтурботної танцюючої Куби на «Казантипі»... А незабаром по тому – щемний епізод її недовгого кохання і заручин: наречений із позивним «Шепа» гине. Щоправда, у рамках стрічки цей найтрагічніший у житті жінки момент сприймається радше як сторінка фронтового повсякдення. Кульмінацією ж фільму стає повернення Аляски на фронт і возз’єднання подруг (на жаль, недовге, бо Алясці незабаром довелося продовжити лікування, але це вже лишилося за кадром).
Одна з особливостей нинішньої війни – в її безпрецедентній задокументованості: чи не кожний рух армії фільмується дронами, самими військовими, кореспондентами... Відзняте військовими на мобільні відео є окремим унікальним документом часу, буквально «мобільною» хронікою, відеорефлексією учасників. Кінострічка активно залучає відео з мобільних Куби й Аляски, де жінки відрефлексовують і транслюють свій досвід. Звиклий до постійного циркулювання в інфопросторі розмаїтих відео- й аудіозаписів глядач стає особливо чутливим до їх автентичності – і тут деякі вирішення фільму сприймаються неоднозначно. Маємо на увазі озвучення. Ні для кого не секрет, що в побуті чимало людей, зокрема військових, досі говорять російською. Так, це неприємний факт – але ж факт, якому треба дати художню раду. І тут постановник пішов найгіршим шляхом: наклав на російськомовні репліки український переклад, який вибивається зі звукового ряду, і що гірше – застосовує цей прийом непослідовно. Ні російськомовність героїв, ні субтитрування не роблять кіно менш «патріотичним» – прикладом чого є та ж «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик. Утім, цей недолік не псує загальне враження від фільму – сповненої чорного гумору та непереможної вітальності історії двох фронтових посестер/
[1] Сестри по зброї. Юлія Сідорова "Куба". Розмовляла Олена Бруцька. 14.03.2023. Veteranka. https://uwvm.org.ua/uk/news/сестри-по-зброї-юлія-сідорова-куба/