Міжнародний кінофестиваль «Світло» пройшов у Києві 14–16 вересня з показами у широкому спектрі: від документального та ігрового кіно до анімації. Прийом заявок від учасників оголошувався в інтернеті – відкрито, конкурентно й демократично. Тобто на фестивальний екран на Європейській площі у Києві, а саме в Українському Домі, можна було потрапити «з вулиці».
Атмосферу фестивалю визначала молодь, створивши в залі аншлаг. Ті, хто спізнилися, у темряві сідали на сходи або стояли під стінкою. Що ж об’єднало всіх? Кінофестиваль, за словами порталу «MoeMisto», зосереджений на підтримці українського кіно й має на меті «надихати, нести важливі меседжі та порушувати актуальні соціальні питання».
Зараз, під час російсько-української війни, наше мистецтво, включно з кінематографом, набуло чіткого морального виміру. Там, де ще недавно панували постмодерна гра чи гламур, нині звучить пряма мова, іноді – жорстка. Нове кіно без напівтонів і натяків окреслює добро і зло.
Візія фестивалю «Світло»: «Сприяти духовному, культурному відродженню, формуванню вільного, морального, щасливого, процвітаючого українського суспільства». Та, як писав поет: «Відродження чи жарт?» Відповісти на це можуть тільки самі фільми. А їх у програмі було близько 30-ти. Ось – про деякі з них.
Протез для
ягняти
Анімаційна короткометражка «Загублена вівця» американського режисера Лукаса Руні – казка про дивне триноге ягня. Воно раптом усвідомлює, що відрізняється від інших у своїй отарі, й вирушає у невідомість. Можливо, шукає тих, хто схожий на нього. Та світ виявляється жорстким: холод, дощ, хижі птахи. Далі сюжет переростає в метафору: самотність і біль.
І саме тоді з’являється пастух у крислатому капелюсі, схожий на Дон Кіхота. Він знаходить перелякану тваринку під блискавками, не картає її, а бере на руки. Приносить на ферму й виготовляє для неї дерев’яний протез. Цей жест стає символом безумовної любові. У сюжеті упізнається класична притча про доброго пастиря. Водночас це сучасна історія про прийняття «іншого», який не вписується у звичні рамки.
Візуальне вирішення: чорно-білі персонажі рухаються на тлі мінливих кольорових відтінків. Режисер вміло поєднує увагу до деталей, мінімалізм із сучасними комп’ютерними технологіями, не втрачаючи зрозумілої оповіді.
Лукас Руні відомий як 3D-художник і автор популярних TikTok-роликів, що зібрали сотні мільйонів (!) переглядів. У «Загубленій вівці», що отримала вже три міжнародні нагороди, він залишився мінімалістом. Однак виходить за межі форматів соцмереж і додає своїй історії глибини. Його фільм легко уявити не лише на смартфоні, а й на широкому екрані престижного кінотеатру.
Роль без
репетицій
Документальний короткометражний фільм «Позивний “Артист”» Максима Тузова (продюсер Олег Кохан) – кінорозповідь про актора, що став військовослужбовцем 112-ої бригади Сил тероборони. В українському війську є немало воїнів на псевдо «Артист». І серед них – актори кіно, театру, опери, балету, оперети…
Герой цієї стрічки Олександр Печериця за мирним фахом – актор Національного театру ім. І. Франка. Широкому загалу відомий, зокрема, за роллю Афанасія у телесеріалі «Кріпосна». 24-го лютого 2022 року він збирався на гастролі у Львів з «Украденим щастям» – класичною виставою франківців. Але натомість випало інше: незапланована роль солдата. Вдягнув піксель і поїхав захищати Україну на Харківщину – туди, де замість аплодисментів звучали залпи російської системи «Град».
Зараз провідна тема мистецтва – війна, показ захисників і захисниць Батьківщини. Якби не вони, нам усім росіяни давно вимкнули би світло життя. У фільмі Олександр Печериця грає, по суті, самого себе у трьох іпостасях: актора, військовослужбовця і батька малої дитини. Він бавить сина з якоюсь, сказати б, жадібністю: скучив за ним на фронті.
Артист каже, що воює не лише за свою сім’ю й державу, а й за театральну галузь: «Якщо ми не переможемо, не буде можливості цим займатися». Це ми розуміємо: знищений український театр у Маріуполі, нашвидку русифікований – у Херсоні (слава Богу, окупація тривала там недовго) – приклади того, чого прагнуть рашисти.
Прем’єра короткометражного фільму «Позивний “Артист”» відбулася в листопаді 2024 року на кінофестивалі «Молодість», а навесні 2025-го Олександр Печериця отримав спеціальний приз Національного фестивалю документального кіно «Кінематограф для перемоги».
VITA –
ім’я й життя
У назві короткометражного (10 хв.) документального фільму «VITA» – і латинське слово «життя», знайоме не лише медикам, і водночас ім’я головної героїні, молодої лікарки-неонатологині, що опікується новонародженими. Віта щодня бореться за маленьких дітей, які народилися недоношеними. У фільмі ми бачимо, як вона рятує життя немовляти після кесаревого розтину.
Неочікувано історія набуває іншого виміру. Сумна звістка: на фронті загинув її коханий. Віта вирішує служити у ЗСУ військовою медикинею. Ми бачимо її вже у піксельному однострої з автоматом. Однак глядачам відкривається титрами інша правда: коханий таки живий, зараз він – на лікуванні за кордоном. Й коли усвідомлюєш, що це документальне кіно, побудоване на фактах, то таки спалахує отой промінь світла в кінці тунелю.
Режисерка стрічки – Віта Стойкова. Випускниця КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого, вона також стажувалася у Празькій кіношколі, вже створила кілька короткометражок і рекламних роликів. А ще – має добру підготовку як сценаристка. Пройшла курс сценарної майстерності «Hollywood Storytelling» («Розказування історій по-голлівудськи»). Для режисера це неоціненно, бо ще від часів Олександра Довженка в кіно перемагав той кіномитець, хто вмів не лише керувати знімальним процесом, а й писати захоплюючі сюжети.
Фестиваль «Світло», де ми дивилися фільм «VITA», став для Віти Стойкової, мабуть, не випадковим творчим майданчиком. Якщо ми зазирнемо на фейсбук-сторінку режисерки, то побачимо, як творчі здобутки узгоджуються з її життєвими ініціативами: там є не лише інфа про кінофестивалі, а й заклик до донорства крові.
Жу-жу-жу замість
музики
Короткометражний анімаційний фільм французького режисера Ніколя Бьянко-Леврена має дещо неоковирну назву «Зізаніззз» (Zizanizzz). Це гра слів. Французькою «zizanie» значить: чвари. Ну, а «zzz» імітує дзижчання набридливої мухи. (Хоча в нас із цією літерою асоціації гірші.) Муха залітає у чорнильницю, потім повзає по нотному стану і вносить свої «контрапункти» у творчість людини.
Сценарій фільму написано – що буває рідко – за мотивами музики, яку створив французький композитор Максенс Камелін (Maxence Camelin). Мелодія вийшла якась наче сопілкова, гуцульська. Триває ролик близько 2-х хвилин. У такому хронометражі можна розповісти хіба що притчу, анекдот. Однак про мистецьку вартість цього мініфільму свідчить те, що минулого року він демонструвався на фестивалі Giffoni Film. Це один із найбільших європейських фестивалів дитячого і юнацького кіно. Він проводиться в Італії, приваблюючи щорічно до 100 000 глядачів із понад 30 країн. Головна його риса: журі складається з дітей і підлітків. І коли в «Українському домі» йшов цей мультик, за сміхом і вигуками в залі стало зрозуміло, що хтось прийшов на «Світло» з дітьми.
Адвокат
руїн
На фестивалі «Світло» не було задовгих показів. Фільм «Чиє місто?» (режисер Микита Ігнатьков, продюсерка Ірина Правило) – документальний і теж короткометражний, на 23 хв. У центрі кінорозповіді – молодий юрист Дмитро Перов, пам’яткоохоронець і голова ГО «Спадщина Києва». Його життя – це боротьба із забудовниками, які прагнуть знести напівзруйновані історичні пам’ятки Києва і натомість звести хмародряпи. Худорлявий, сором’язливий, патлатий – попервах Перов виглядає нетипово як для борця із мафією. Однак фільм показує його настирливість і відданість старому Києву, готовність відважно йти на конфлікти з тітушками і девелоперами.
Серед опікуваних Дмитром будівель є ті, які я люблю: магазин «Квіти України» на вул. Січових стрільців. Моє дитинство проходило неподалік цієї пам’ятки модернізму 1970-х років. Нині не лише у Києві йде боротьба за напівзруйновані історичні будівлі. Це іноді нагадує давньогрецьку трагедію, бо праві по-своєму і ті, й інші: на відновлення руїн у муніципалітету бракує грошей, а лишати їх посеред столиці – теж не кращий варіант. Ймовірно, фільм має бути цікавим і корисним не тільки для киян, яких це стосується безпосередньо, а й для ширшої аудиторії.
Соціум –
не вакуум
В манері українського поетичного кіно – від Довженка до Іллєнка – знято соціальний ролик «Маніфест сильних» тривалістю 12 хв. Режисер Денис Стегній, продюсерка Юлія Максименко, операторка Таня Дудник. Закадровий текст (читає Данило Хомутовський) звучить наче вірш-верлібр. Соціальні фільми зазвичай працюють як емоційний стимул до конкретних позитивних дій на користь громади. Іноді їх позначають абревіатурою PSA – Public Service Announcement, тобто соціальне інформаційне повідомлення. Мета PSA – змінити поведінку людей на краще. «Маніфест сильних» – мініфільм про ветерана Олександра Чайку, який у 2022 році втратив ногу через мінно-вибухову травму під окупованою Попасною. Спершу він не приймав себе, «дивитися на себе не хотів», але з часом пройшов реабілітацію і вирішив «йти на світло». Емоційний акцент — кадри, де чоловік на протезі в розбомбленому будинку спершу медитує, а потім виконує складні гімнастичні вправи.
Інші учасники ролика – ветерани, побратими Олександра, які пройшли курс протезування та реабілітації. Вони бігають на протезах, грають у теніс, живуть активним життям і радіють кожному дню, доводячи: соціум – не вакуум. Серед людей надія є.
Титри нагадують про масштаби проблеми: «Понад 50 тис. людей під час війни втратили кінцівки». У фільмі розповідають про медичний центр, який проводить високотехнологічне протезування у співпраці з Міністерством оборони США, та названо фонд Future For Ukraine («Майбутнє для України»), що покриває витрати на протезування і реабілітацію учасників російсько-української війни.
Соціальний ролик не лише інформує – він показує шлях виходу зі складної ситуації та надихає діяти, що є головним завданням для цього жанру відеопродукції. Чи часто ролики жанру PSA потрапляють на кінофестивалі? Деякі фігурують навіть на славетному Berlinale. Бо знімають їх як фільм – зі своїм цікавим сюжетом, драматургією, операторськими кунштюками.
Титри ролика «Маніфест сильних» тривають майже три хвилини. Вказано всіх, хто долучився до створення, від вузьких фахівців до ледве причетних – хто готував обіди. «Наш короткий метр – це маніфест кожного, хто пройшов через важку травму на війні, але обрав діяти та жити далі», – декларують творці цього фільму. Режисеру Денису Стегнію, гадаю, вдалося втримати непростий для такої теми баланс між шоком і надією.
Милосердя
– чорно-біле
Ігрова стрічка «Свята Софія» (12 хвилин) молодої режисерки й сценаристки Марії Хомутіної – її студентська робота під егідою КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого. Вона створила біографічний фільм про лікарку Софію Окуневську – жінку, про яку ми й досі знаємо до прикрості мало. Чия подруга, письменниця Ольга Кобилянська, висловлювалася так: «Від неї пішло мені те світло, за яким я так тужила».
Роль Софії зіграла акторка столичного Молодого театру Вікторія Ромашко. Дія відбувається у Львові 1914 року. Виразно звучить діалог героїні з донькою після нічних вибухів:
– Мамо, що це?
– Війна. Завтра вранці посаджу вас на поїзд. А сама залишуся лікувати людей.
А трохи згодом – ще одна сцена, яка боляче відлунює у наш час:
– Тільки-но привезли поранену дівчину. Потрапила під обстріл.
Хоч фільм і художній – та його сюжет і образ воєнної лікарки звучать напрочуд суголосно нашому часу. Софія Окуневська була не лише першою жінкою в Галичині, яка здобула медичну освіту, а й талановитою просвітницею. Від 1903 року працювала у Львові в лікарні для бідних, заснувала курси для сестер милосердя й акушерок, а крім іншого – уклала словник української медичної термінології. «Свята Софія» знята з легкою стилізацією під чорно-біле кіно. Режисерська ідея, вочевидь, у тому, що історію початку ХХ ми сприймаємо ніби чорно-білим кадром.
Стрічка вже була представлена на франко-українському фестивалі молодого кіно MIST Film Festival. Це – щорічний міжнародний кінофест, який проходить у різних містах, включаючи Париж, Марсель, Нант. Тобто щойно Марія Хомутіна ще на студентській лаві зробила путній фільм – як перед нею вже відкриваються широкі міжнародні обрії… Та водночас після перегляду залишається враження: ми маємо лише ескіз, конспект повнометражної історії.
Це – лише деякі зі стрічок, показаних в Українському Домі. У глядацькій залі були присутні режисери, актори, продюсери демонстрованих фільмів. Конферансьє їх оголошували – автори вставали й отримували оплески і заслужену порцію слави. Бо цей захід – не лише кінематографічний, а й світоглядний. У часи війни, коли світ на межі, мистецтво набирає важливого сенсу. Воно перестає бути лише розвагою. Багато значить спроможність держави утримувати суспільство у мотивації до спротиву, у моральному тонусі, й цьому сприяють такі заходи, як кінофест «Світло».
Один з організаторів його – Спілка християнських письменників – проведе показ фільмів-переможців в різних бібліотеках у рамках проєкту «Світле кіно мандрує країною»... Як ми знаємо, в екзистенційні воєнні часи українські бібліотеки переосмислили свою функцію і стали культурними осередками, центрами незламності, клубами психологічної підтримки, а ще ось – кіноклубами.
Як побачити світло в кінці тунелю? Рухатися вперед, не втрачати сили духу. А ще – поставити в правильному місці кінокамеру, щоб зафіксувати цей рух для інших.