Кінематограф початку 1990-х виразно сфокусований на пострадянських рефлексіях, запалений прагненням до відновлення історичної справедливості. З початком періоду «гласності» українські митці, вхопивши ковток свіжого повітря, вже не хотіли повертатися у ланцюги радянщини. Фільм «Кисневий голод» (1991) присвячений темі позастатутних стосунків в армії. Не грішачи надмірним натуралізмом, режисер Андрій Дончик для зображення жахів армійського побуту найчастіше користується мовою сюрреалізму і психоделіки, оголюючи, втім, саму деструктивну суть радянської армії. Кінострічка, знята за мотивами творів Юрія Андруховича, зосереджена на історії рядового Білика, якому належить пройти всі жахіття насильства в армійському середовищі, і при цьому вистояти. Сам образ Білика ми можемо порівняти з «духом українськості», який не погоджується терпіти знущання та підкорятися імперіалізму. Рядовий обстоює свою гідність, зокрема, й національну.
Чого варта лише назва кінострічки. Відразу згадується сцена, де рядовий, відбуваючи покарання на гауптвахті, починає задихатися. Так само «задихалися» українські митці в часи Радянського Союзу від нестачі «повітря» (свободи творити), через цензуру або навіть репресії. Метафорична насиченість твору поєднана з навмисно зниженою мовою. Режисер порушує таку проблему, як ксенофобія.
Загалом, можна провести паралель між самим Радянським Союзом та зображеною у кінострічці армією як середовищем, у якому людина вважається не цінністю, а радше інструментом для досягнення «колективної» мети.
Сценарій фільму «Кисневий голод» заснований на армійських спогадах і зображає простого українського солдата, що протистоїть гнітючій атмосфері радянської армії, виборюючи право залишатися людиною. Водночас він відстоює власну гідність, зокрема, й національну, захищає своє право бути українцем. По-перше, він відкрито заявляє, що він з України, за що отримує лише зневажливе: «А, так ти бандера!» По-друге, він розмовляє українською мовою. Один із важливих епізодів у фільмі, що якраз акцентує увагу не лише на особистій боротьбі головного героя, а й на національній, показує прапорщика, який хоче дізнатися, хто знущається над Біликом, а той намагається уникнути відповіді. Прапорщик вперше робить зауваження щодо мови. Білик його ігнорує і каже: «Товаришу прапорщику, ви ображаєте мене як людину». Прапорщик від цих слів скаженіє та випалює такі слова: «Ану, розмовляй по-російськи, "людина"… лайно ти тут, а не людина. В армії виживає той, хто підкоряється». Така реакція була не дарма. Прапорщик є представником системи, що найбільше боїться особистостей, тож ця система намагається їх знищити. Адже «особистість» передбачає індивідуальність, певний набір особливих духовних цінностей, що закладені в людині. В радянській армії не могло бути «людини», яка може посміти звертатись рідною мовою, а не мовою системи. Тож боротьба головного героя була не лише з конкретним прапорщиком і не лише за себе. Це боротьба із тоталітаризмом та радянщиною за українську націю – націю особистостей.