У столичному Гідропарку й досі зберігся кінотеатр під відкритим небом. Наприкінці 1980-х там ближче до ночі демонстрували еротичні фільми. Під великим екраном встановлювали телевізор, під’єднаний до відеомагнітофона, і показували найпопулярнішу на той час стрічку – «Еммануель», про дружину французького дипломата, її сексуальні пригоди з численними коханками і коханцями. Хто збирався на нічні відеосеанси? Як тоді вважалося, місцеві вуайєристи – ті, хто раніше підглядав на пляжах у роздягальнях. В роки «перебудови», за часів генсека Михайла Горбачова, в СРСР стихійно сформувалася нова модель кінопрокату – ринкова та позацензурна. Почалася доба відеосалонів. Цьому явищу молоді актори львівського театру «Не журись!» присвятили пісеньку: Вже до нас іде - о! – відео, відео. У другій половині 1980-х відбувся прорив у багатьох суспільних сферах, зокрема, й у прокаті фільмів. Раніше радянська мережа кінотеатрів і клубів була під монополією держави. Демонструвалося те, що пройшло цензуру, переважна більшість фільмів слугувала пропаганді. На цьому тлі поява відео виглядала дивом, а салони для його перегляду – по суті, малі приватні кінотеатри – сприймалися як альтернатива «офіціозу». Там траплялося побачити і низькопробні комерційні стрічки, і справжні світові шедеври.
Приміром, я ходив на фільм Мартіна Скорсезе «Остання спокуса Христа». У багатьох країнах Європи його заборонили, що лише підігрівало інтерес. За сюжетом, Ісуса не розіп’яли: він одружився і прожив довге життя. У католицьких країнах такий сюжет сприймали як єресь, бо суперечив Євангелію. У державах «соцтабору», де панував атеїзм, проблему вбачали в самому образі Христа.
Ще дивився екранізацію мюзиклу композитора Ендрю Ллойда Вебера «Ісус Христос – суперзірка» канадського режисера Нормана Джуїсона. Вражали і музика, і новаторське візуальне вирішення. Події Євангелія розгорталися в пустелі, куди апостоли, одягнуті в джинси, приїхали на автобусі.
Репертуар тих салонів був широкий – від артхаузу до порнографії, від релігійних сюжетів до наукової фантастики. Такого кіно в СРСР бракувало. Глядачі отримали доступ до трилерів, бойовиків, фільмів-катастроф. Популярними були стрічки про вампірів, Дракулу, інопланетян, пригоди Джеймса Бонда. Серед «страшилок» вирізнялися «Птахи» Альфреда Хічкока та «Жах на вулиці В’язів» Веса Крейвена. Усе це десятиліттями висміювала радянська пропаганда, малюючи на «буржуазну культуру» карикатури.
У деяких салонах демонстрували й українські фільми, які традиційно «давали касу» – тобто приваблювали широку публіку: «За двома зайцями» Віктора Іванова, «В бій йдуть тільки "старики"» Леоніда Бикова, «Пропалу грамоту» Бориса Івченка.
Були й спеціальні дитячі відеосеанси, де малеча аж вищала від «Тома і Джеррі» або «Черепашок ніндзя». Популярність здобули й мультфільми Володимира Дахна із серіалу «Як козаки…».
Звідки ж узялися в СРСР відеопрокатники? Посприяли їхній появі закони про кооперацію. «Перебудова» дозволила легально провадити в країні підприємницьку діяльність – а раніше це вважалося криміналом. Водночас падіння цензури – юридично з 1990 року, фактично ще раніше – зняло бар’єри для нового дозвілля. Державна монополія в бізнесі й культурі завершилася, відкривши простір для свободи – разом із її перевагами та ризиками.
Отже, «процес пішов» (фраза Горбачова). Відеосалони почали відкриватися повсюдно. У Києві вони діяли в готелі «Золотий колос», у Гідропарку, на ВДНГ, у студентських гуртожитках, навіть у закапелках музею Леніна. Такі заклади з’явилися і в інших містах. Типовий відеосалон – це приміщення на 20–30 місць із трьома-чотирма рядами стільців. У центрі – телевізор із підключеним до нього відеоплеєром. Тіснувато, погано видно маленький екран. Дехто дивився, сидячи на підлозі. Панувала майже сімейна атмосфера колективного переживання кінопригод. А десь доступ до відео був майже безкоштовним: відеоплеєри встановлювали в барах і демонстрували бойовики чи шоу на кшталт реслінгу, які найбільше заводили алкогольну аудиторію. Саме тоді радянські глядачі вперше чули імена акторів Сільвестра Сталлоне, Джекі Чана, Арнольда Шварценеггера, Жана-Клода ван Дамма. Формально за перегляд грошей не брали, проте власники закладів підвищували ціни на напої.
Траплялися й пересувні відеосалони, обладнані на базі містких автобусів «ЛАЗ» або «Ікарус». Підприємці гастролювали містами та селами, збираючи копійчину з провінціалів за перегляди.
Якість показів у відеосалонах була низька: зображення нечітке, звук – спотворений. Головною проблемою були VHS-касети, які в СРСР не вироблялися й імпортувалися контрабандно. Їх використовували ощадливо: один фільм записували поверх іншого, а ще потім багаторазово на сеансах стражденну стрічку-«ганчірку» протягували через відеоплеєр. Ці пристрої також не завжди відповідали заявленій японській якості. Я знаю кооперативного майстра, який кустарно паяв і продавав відеоапаратуру з маркуванням «Made in Japan».
Своєрідною ознакою відеосалонів став закадровий переклад одним голосом, зроблений поспіхом. У ньому траплялася груба лексика, що вважалося ознакою непідцензурності. Хто бував у відеосалонах, не забуде той гугнявий супровід. Оскільки фільм демонструвався без купівлі авторських прав, по-піратськи, то вважалося, що задля маскування диктори прикріплювали на ніс прищіпку.
Тогочасна преса критикувала відеосалони за
«аморальність», демонстрацію насильства і антикомуністичних персонажів. Проте
глядачів це не відлякувало: ті ж звинувачення влада десятиліттями адресувала
Голлівуду й капіталістичному ладу, що лише підсилювало інтерес і виторг. Це
була відеореволюція. Й культурист Шварценеггер
перемагав Леніна – без варіантів. Подейкують, що саме у сфері відеопрокату
зробила перші бізнесові кроки майбутня українська політикиня
Юлія Тимошенко, яка після Помаранчевої революції очолила Уряд України.
Доба відеосалонів стала свого роду явищем – як технологічним, так і бізнесовим. Такого способу перегляду кіно раніше не існувало і навряд чи повториться в майбутньому. Це феномен перехідної доби – між комуністичною закритістю та вільним суспільством, між світом кіноплівки та цифровою ерою.
А далі – відеоплеєри стали дешевими, VHS-касети – доступними для масового споживача. Розпочалась інша ера: домашнього перегляду й занепаду кінотеатрів. Потім пішли комп’ютери… Що ж, кінематограф пережив і це.