Розумахи питають: «Скільки років має пройти після війни, щоб її було можна співмірно осмислити?» Митці не чекають – пишуть книги, знімають фільми, складають пісні, малюють полотна: все, зрештою, залежить від спроможності автора та його завдань.
Андрій Курков видав «Сірих бджіл» в 2018-му. Твір не є романом, як це повсюдно значать, та й повість із «Бджіл» відносна – як за параметрами обробки теми, так і за авторським підходом. Це локальна, поверхова проза – мов несміливий крок по мінному полю. Курков з вибуховим матеріалом – «сепаратисти», «наші» – працює обережно, загострень уникає, більше натякає й змальовує, аніж прояснює і доводить. Ні на чому не наполягає, своїм героям не лізе в душу – лиш спостерігає, фіксує, описує. В підсумку, однак, його нехитра «гемінгвеївщина» йде оповіді на карб, бо, не дратуючи однозначністю суджень, розраховує на природний читацький відгук, емпатію до головного героя, непомітно спонукає до бодай загальних роздумів над сув’яззю проблем, що стугонять під сподом буття людей в «сірій зоні» українського Сходу. І хай об’єктивізм авторської позиції письменника межує з його байдужістю до подій, які є предметом розгляду, та ненав’язливість примиряє зі стилем «стороннього» в протистоянні світів, вагітних великою війною.
Дмитро Мойсеєв і поставив на цю невиразну, та все ж неспростовну властивість прози Куркова, і, посилюючи питомо авторські засоби повісті, домігся такої конденсації кіно-матеріалу, що сягає у фільмі екзистенційного виміру. Для цього він відтяв більшу частину книги – подорож героя в бік Запоріжжя і в Крим – як і повернення додому, а виграний час віддав його поглибленню й експонуванню. Як наслідок – режисер і актор-виконавець створили персонаж значущого засягу, відмінний від щиросердного, та в цілому безтямного героя Куркова, що утримується в площині добра природою натури, а не в силу свідомого гуманістичного вибору.
… В «нічийному» селі на Донеччині лишилося двоє «ворогів дитинства» – Сергій Сергійович (Віктор Жданов) і Павло (Володимир Ямненко), шахтарі-пенсіонери, перший з яких ще й інвалід зі суто гірничою болячкою – силікозом. Сергій – пасічник, Пашка цупить речі покинутих домівок односельців – тим і живуть.
Та якщо Пашка-Ямненко зручно влаштувався в ролі симпатика «сепаратистів» – не в останню чергу як джерела випивки й продуктів харчування, то Сергій Сергійович пильнує свою повну автономність – від Києва, що давно й незворотно кинув місцевих напризволяще, й від Донецька, що остаточно ліг під москву. В цього пасічника єдині «свої» – бджоли, яких щовесни треба вивозити з сірої зони, аби мед не мав присмаку війни.
Та розійтися «бортами» з війною Сергійовичу не вдається. Він виявляє лігво снайпера, що вбив українського бійця, – найманця ліквідують, а його попереджають: треба негайно покинути дім, бо «донецькі» прийдуть помститися, й оскільки Сергій в селі – більш підходяща жертва, ніж Пашка, його гарантовано вб’ють. Однак здати наволочі свій останній рубіж чоловік не може. На ранок він невідступно готовий до відсічі: сидить у світлиці, тримаючи в руках гранату-«лимонку», що дісталася йому від вбитого снайпером вояка – лишається вирвати чеку, й вибух розірве і його, і «сепаратистів», які зайдуть за ним з метою розправи. І в тому, що Сергій це зробить, сумніватись не доводиться.
Сергій Сергійович – найбільший здобуток Мойсеєва-Жданова. Бо там, де в Куркова він всього лиш індиферентний, у фільмі – геть «собі на умі», що не видасть незнайомому свою справжню реакцію ні поглядом, ні словом; водночас там, де в повісті Сергій поступливий – «від гріха подалі», в стрічці він у відповідь на закид ніколи не змовчить, бо ганчіркою себе не вважає й ставитись так до себе нікому не дасть. А все тому, що, на відміну від курковського Сергійовича, мойсеєво-ждановський має свою правду, якою не поступиться. Що ж це за правда?
Сергій Сергійович в минулому – гірничий інспектор з техніки безпеки. Тяжіє до внормованого життя, однак давно дійшов висновку: і держава в особі центру, й місцева влада його та йому подібних «сірих бджіл» давно за своїх не вважають, до їх потреб їм байдуже, донецькі клани – відверта бандота, шахтарська солідарність – фантом і знаряддя політичної боротьби місцевих донів з далеким Києвом. У підсумку, тут «кожен за себе» – і ця формула Сергійовича стала філософією його життя. Та в цьому світогляді є одна непорушна червона лінія, що сприймається «сірими бджільми» як центральний пункт «суспільної» угоди між ними й володарями краю: «бджолам» немає діла до справ крутяків у владі – ті у відповідь дають спокій робочій бджолі. Чим і як їм жити, «Сергійовичі» вирішують на власний розсуд, а посягання на особисту самоврядність зустрічають хижо – ось це вже тільки моє!
Гібридне вторгнення ерефії в Україну знесло стрижневу засаду самостояння Сергія Сергійовича, а поза нею людський тип, втілений на екрані Віктором Ждановим, не живе. Актор послідовно, переконливо й неухильно підводить свого героя до останнього вибору, хоч саме вибір ненависний йому за визначенням. Та поступитися тим, що складає його осердя, на вівтар якого Сергій поклав навіть власне сімейне життя, він не може. Цей рубіж самооборони – він сам. І зберегти себе в умовах, що склалися, він може лише шляхом самознищення.
Дмитро Мойсеєв зняв виключно цілісну стрічку значного мистецького й фахового ґатунку. В ній все гранично мотивовано й майже немає фальшивих нот, та й ті – спадково курковські із царини ідейних кліше. У фільмі панує аскетизм, принцип розумної достатності, ні дрібки зайвини. Всі фактури точні, вірогідні до найменших дрібниць (відбір деталей художником Владленом Одуденком взірцевий і напрочуд виразний). Неймовірно тішить звукорежисерська робота Артема Мостового: якщо вибух – глядна зала здригається, коли говорять на відстані, зліва чи справа, – достовірність, як у житті, діалоги чутно без напруження слуху, тиша бринить, найменші шуми впізнавані – акустична радість, та й годі!
Цей же клас – і з операторського боку. Камера Вадима Ількова чутлива, уважна, й діє ретельно, у повній відповідності до обставин. Психопростір «сірої зони» відтворено бездоганно, режимні зйомки майстерні. В «Бджолах» ніщо не заважає акторам нести свої теми, всі кінозасоби – вкрай помічні й посутні. А крупні плани Сергія-Жданова роблять честь і актору, і оператору, і режисеру. Атмосфера стрічки виважена в гомеопатичних дозах.
Концептуально ж фільм заснований на важливій гуманістичній парадигмі. З масиву вітчизняного народонаселення режисер виокремив прошарок мешканців країни, що побутують між номінально званими «сепаратистами» й «укропами» – і не лише в «сірій зоні». Це клас людей, яких держава – за всіх політичних режимів – проґавила й занедбала, вважаючи, що їх залучення до своїх лав – справа складна, тривала й надто енергозатратна. Можна сказати – самі і винні, бо не шукали шляхів до національного єднання, плекаючи власні образи. Та справжній митець так сказати не може, і Мойсеєв спрямовує наш зір на тих, хто провалився в шпарину історичної доби, бо їм, насправді, зараз найважче. Вони «висять» у безопорному соціальному середовищі, і це душевно нестерпне становище. А ще режисер знає: ці люди – з особливого матеріалу, суціль придатного для творення України майбутнього. Вони тверді й самодостатні, не флюгери, їм не вистачає тільки спорідненого з країною вектору. І втрачати їх нації жодним чином не можна.
P. S. «Сірих бджіл» треба показати Верховній Раді кожного скликання, ясна річ – не чинному складу. Натомість кіномеханік показу стрічки виявив свідомість, недосяжну псевдонародним депутатам. За п’ять хвилин до завершення фільму оголосили повітряну тривогу, та він не перервав показ, розуміючи: зараз на екрані відбувається найголовніше: Сергій-Жданов з «лимонкою» в руках чекає на вбивць з ерефії. Наша людина!